— Не можу, те, що сталося, не можна виправити. Тільки в казках стаються дива.

— Неправда, ти просто не хочеш.

— Не можу.

— Не можеш? А як ти можеш нюняти кривавими слізьми з дерев’яних статуй, коли тобі тільки спаде на гадку? Як можеш витати кілька тисяч разів над тим герцеговинським камінням, причому кожного дня, як можеш обіцяти все і всім, підводити інвалідів з возиків, виліковувати від раків тих, хто тобі подобається, а цього виправити не можеш? Скажи! Га? Що ти так дивишся на мене? Тебе бачили тисячі людей, і тисячам ти допомогла.

— Я не можу виправити те, що сталося. Це не в моїх силах. Люди бачать мене так, як і ти мене бачиш. Коли їм треба. А речі або виправляються самі собою, або не виправляються. Без моєї участі. Я не роблю вибору за своїм бажанням.

— А за чиїм?

— Ти знаєш.

— Нічого я не знаю і ні в чому тобі більше не вірю.

Дамірове дихання було чути, її — ні, але видно було, що сукеночка пришвидшено піднімається на грудях.

— Як ти такий жити будеш?

— Легко і зручно. Вільний.

— Тяжкою буде та воля.

— Яка буде, така буде. З тобою мені ніби легше було би?

— Я цього не кажу. Ти сам вирішуй.

— Я вирішив.

— Я допоможу тобі вилікуватися від туги, Даміре.

— Не допоможеш мені вилікуватися від туги, бо я не тужу. Я вільний.

— Ти нещасливий, не вільний. Вільна людина нікого не ображає.

— Я вільний.

— Як ти будеш жити з порожнім серцем?

— Дихаючи. Як ти будеш жити, знаючи, що винна у всьому?

— Я винна тільки якщо ти сам того хочеш. Зрештою, я можу й піти.

— Не можеш. Не можеш піти, бо я тобі цього не дозволю. Щоб ти знов когось обманювала своїми байками про надію і щасливе закінчення для людей з чистим серцем? Не підеш.

— Як ти мене затримаєш?

Мовчав. Тоді усміхнувся до неї.

— Ти не Пречиста. Ти божевільний метелик.

— Даміре!

Із ненавистю усміхнувся їй.

— Ти нікуди не підеш, божевільний метелику!

— Як ти мене затримаєш, Даміре? Даміре! Даміре!

Нічого більше не сказав їй.

Розтягнула, стягнула сукеночку, легенько ворухнула оксамитовими крильцями, спробувала злетіти, але розгубилася і повернулася на його долоню. Втрачала дорогоцінний час. Знову розтягнула сукеночку-крильця, рішуче замахала, але розчарована сама собою, безцільно полетіла просто на світло. Вдарилася об шибу і, приголомшена, почала кружляти та втрачати висоту. Ще раз спробувала, знову вдарилася об плафон і впала біля самої підставки для лампи. Коли вона летіла і падала, слідом за нею сипався дрібненький порошок, наче мелений перламутр, наче цукор-пудра. Врешті й це ущухло. Тоді вона сором’язливо підібгала ніжки під сукеночку і чекала. Тільки ручками ворушила, намагалася їх скласти до молитви. Шукала Дамірів погляд, але він спостерігав не за нею, а за великим і вказівним пальцями своєї лівої руки, якою переніс її на праву долоню. Лише коли поклав її у праву долоню, поглянув їй просто у вічі. І не бачив у них ні надії, ні віри, ні любові. В очках, маленьких, як головка шпильки Малої Кравчині, не бачив нічого, крім пустки, яка наповнювалася вічним страхом.

Потім більше не дивився у ті очка-шпильки, а поглянув на її дрібненькі, затягнуті у шкіряні ремінці, ступні, які вона боязко, наче дівчинка, ховає під сукеночку. Потому поглянув на її ручки, якими вона закрила налякане личко, і пальчики, на яких бачив зворушливі нігтики.

Тоді поглянув на хрестика, криваві струпи на своєму суглобі.

Лише тоді зосередився на своїх нігтях і дивився на них, доки його пальці стискалися у страшний чоловічий кулак, який без зволікань незворотно стиснувся навколо Малої Пречистої.

Як він її здавив… Таку маленьку. Як роздробив…

Устав і стояв біля порожнього вікна. Ніхто не проходив вулицею, і Дамір дивився на паркан, по якому прогулювалася горличка. Сіпнула голівкою, нахилила шийку набік і показала йому темне оксамитове намисто, а тоді відвернулася і злетіла. Витер руки об вельветові штани, і долоням його здалося, що це оксамит. Це не був той м’який доторк сукеночки Пречистої, але того відчуття було достатньо, щоб сльози з пустого серця підступили до горла. Здивувався, не вірив, що це ще коли-небудь станеться. Йому не спадало на гадку стримуватися, він дозволив сльозам піднятися з горла до носа, а потім — до очей. Все його почало боліти: хребет знову зігнувся, горб повернувся на своє місце, руки видовжилися і він мусив сісти. Опустився на ліжко, як на парапет, і відчув, що не лише сльози з очей течуть, але й слина з носа і кутиків напіврозтуленого рота, йому здавалося, що він весь стікає, перетворюється на калюжу, потому на якусь страшну воду, яка стікає ліжком, на якому він сидить, донизу, наче по каменю. Здавалося йому, що й горб його засльозив якимись жалюгідними сльозами, які спадали і в штани, і в труси. Крізь стиснуті мокрі вії ледве впізнав Циліку, яка знову з’явилася у дверях, підняла руки і залементувала:

— Нещастя, знов впісявся! Нещастя якесь!

Міхур його не слухав, хоча він дуже старався спинити потік сечі. Зосередився, стиснув ноги з надією, що тіло його нарешті послухає. Але не послухало. Все, що в ньому було, вилилося, залишки сечі злилися йому в капці, і єдине, що він ще міг зробити, це підняти руки і захистити голову.

Циліка швидко підійшла, легко, як на її роки.

Удари очікував, навіть бажав. Хотів тільки, щоб вони швидше почалися і швидше минули. Як тільки перший удар упав на тім’я, йому стало легше. Ще трошки, і все закінчиться. Припинив плакати.

Другий по потилиці. Ще трошки…

Третій по горбу… Ще трошки…

Четвертий… Втомилася, не болить…

— Скинь все зі себе, Матко Боска, шо я кому зле зробила, же в житті таке во маю. Жеби все зі себе зняв, чув?

Заплакала, наче її саму побили.

Дамір заспокоївся. Перестав плакати. Сечовипускання припинилося. Зачекав, доки Циліка повернеться, закине сухий одяг і зачинить за собою двері. Скинув усе зі себе. Знав цілу процедуру: весь запісяний одяг скрутити в згорток, покласти біля дверей, вдягнутися в чисте і чекати. Спокійно. Згорбленим і тихим. Чекати…

Давно перестав плакати. Все в ньому висохло. Заспокоївся. Циліка виходила з хати, заходила, бурмотіла, відчиняла сусідкам, голосно з ними плакала і стихала, калатала металевим посудом, телефонувала. Нарешті з кухні запахло, стихло, хата заспокоїлася. Мовчанка і спокій запахли корицею. Люті більше ані сліду.

Зайшла до кімнати, поклала чистий одяг на ліжко, бурмочучи, позбирала зім’ятий смердючий одяг, відчинила вікно і врівноважено сказала Даміру:

— Бахур, вберися і накрийся трохи, жеби не перестудитися. Зара буде струдель. Най трохи вистигне.

Вийшла з кімнати. Дамір її послухав, одягнувся, згорнувся на ліжку і накрився ковдрою.

Нічна віконна стулка увібрала холодне повітря, яке прогнало смердюче тепло з кімнатки. Усталився шум головної магістралі. До нього долучилися звуки вечірнього завбачливого зачиняння хвірток на подвір’ях і автоматичного сування гаражних воріт у високих будинках. Даміру здавалося, що двері низьких хатинок обережно переносять звістку про страшне горе, яке спіткало одну з них, і здавалося йому, що гаражні ворота нічого з того не розуміють, що вони навіть не дуже допитливі. Наче повторювали: «Вруум — відчинено, врууум — зачинено, вруум — відчинено, вруум — зачинено…» А ті малі хвіртки, відчинені і зачинені чиєюсь рукою, несамовито волали: «ааа-ааа-ааа-ааа». Так йому здавалося.

Ні про що інше не думав.

Знову відчинилися двері кімнатки, і в них змерзлякувато здригнулася Циліка. У лівій руці тримала тарілку з випічкою, правою увімкнула центральне світло.

— Ми шо, забули вікно затворити? А добре, най ше трохи буде втворене, ліпше перевітриться. Потім легше загріється.

Сіла на стілець біля ліжка і простягнула йому тарілку з рулетом. Дамір узяв запропоноване і чекав.

— Бахур, не гнівайся на мене. Ні за то, же бештаю тебе, ні за то, же тебе деколи… трохи трісну. Я не хтіла ключами. Вони були в руці, і так ся стало, же я ними лупнула.