Ловро не відразу зрозумів, що дивиться на Катаринине тіло, яке лежить із неприродно піднятими головешками замість рук, ані що довкола того тіла повзає безголосе Ірмине тіло. Тому люто затряс головою, наче відганяючи картину, а тоді відійшов від дверей і відштовхнув Іту.

— Не заходь.

Заледве пригадав номер телефону «швидкої допомоги», щось відповідав, чомусь гарчав на чергового, тоді почав повторювати:

— Та як ми ту нещасну дитину похоронимо? Та хтось мусить ту дитину схоронити. Люди добрі, ту бідну дитину треба поховати. Люди добрі, шо ж то таке? Мати Божа, поможи нам. Мати Божа!

Томіца, водій «швидкої допомоги», чекає, доки Катарину розмістять в кареті «швидкої»:

— Тому, хто перший скаже слово «спілкування», заїду по писку. Холєра, ви чисто всі подуріли, шо то за ідіотська фраза: «Ми про це не спілкувалися», нині чув вар’ятку по радіо, яка повіла, же тре «опредметнити спілкування». Дупу їй тре опредметнити, корова дурнувата. Ніби мені мало моєї роботи, вона ше з мене дурня робить, замість того, шоб музичку крутити. Ніби легко на «швидкій» їздити, бляха. То страхіття якесь, чоловіче, ціле страхіття. Ліпше мерців на цвинтар возити. Народ троха скавулить, розмієш, троха прощається з мерцем, але, в принципі, ніц страшного, все нормально, все елегантсько, мир і спокій. Можеш відпочити, як людина. А тово, холєра, останнім часом тільки дітей підбираємо на дорогах. Ні живих ні мертвих. І то тре довезти до лікарні живе. Жену, як вар’ят по тих корках, ніхто не вступається, ніби я капусту вожу, ледве переїжджаю через Республіки Австрії, хочу звінклювати на Клаічеву, а тут виродок вискакує перед машиною, я б його забив, кажу, забирайся, придурку, бляха, а він каже, же в мене проблеми зі спілкуванням. То ти маєш проблеми зі своїм пиндриком здохлим, виродок проклятий. Мені дитина скоро помре в машині, а він мене дістає зі спілкуванням. Першому, хто скаже «спілкування», заїду по писку. Завалю в макітру, в нього дитина не вмирає, то точно. Ше дам по писку тому, хто повість «відреагувати…» І «добробут», трафило би їх з тим добробутом. То особливо…

Той малий дійсно вмер? А то його мама? Шось собі зробила, бідачка. Куди її везти? На Виноградську? Добре. Виноградська. Шляк би трафив таку роботу і таке життя. Ліпше буду вогирки з парників возив, ніж тово капарство. А я був впевнений, же дитина видряпається. Я гнав, як вар’ят. Скорше навіть в «Формулі 1» не ганяють. А дитина вмерла. А тепер маму везу. Сране життя. Вимкни те радіо, бо розвалю його!

Відошич ішов вулицею Клаічевою. Бачив, що будинки зменшилися, а потім узагалі стали низенькими. Проходив повільно макетом міста і, неспішний, як Гулівер, мусив уважно стежити, щоб важким кроком не задавити якого перехожого. Насправді, за мить зістарілий, він крокував за якоюсь літньою парою, в якому керунку вони б не пішли, від ішов за ними. Рухався туди, куди й вони рухалися: спершу до оперного театру, потому Франкопанською до Ілиці. Там, на розі, десь згубив ту пару. Спантеличено роззирнувся і рушив туди, куди йшла більшість. Праворуч.

Ще раз випростався і мусив уважно пильнувати за своїми ногами, аби не завдати шкоди пішоходам. На мить спинився. Тоді в нього спершу нашорошились вуха. Повернули Відошича до тями, наче почули якусь далеку і якусь близьку воду. Здригнувся цілим тілом і збожеволіло дивився на ступні, не вірячи, що стоїть на сухому асфальті. Звук більше не нагадував віддаленої води, а здавалося, що він наблизився до заводського цеху, в якому станки створюють ритмічний шум, і він, наче заспана дитина, підняв руку, щоб захистити перетинку. Підсвідомість намагалася збагнути, куди ж це рушили ноги, щоб попровадити його до місця, захищеного від ошаленілого звуку, але не могла. Спинився в місці, де Ілиця входить у дельту, творячи з рештою вулиць площу Бана Єлачича. Неземний звук відбивався від будівель, які творили амфітеатр, якась «Розамунда» зіштовхувалась із надтріснутою штукатуркою, яка на очах подавалася перед вібраціями, і шматок штукатурки з «Нами» звалився Відошичеві просто під ноги. Не ворухнувся, не відреагував на голоси, які його докірливо застерігали, наче це саме він долотом відбив гіпсову квітку. Баси ранили його просто у шлунок, тому він обома руками стиснув діафрагму, яка дрижала. Дивився в напрямку площі Бана Єлачича. Через кольорові паперові шапки і дивні футболки неонових кольорів, натягнуті на пальта, не відразу розрізнив обличчя. Наче люди були не звичайних розмірів, але й не Ліліпути щодо нього, повільного Гулівера, а дорослі схилені примари.

Перше, що помітив, було не ритмічне підскакування, супроводжуване частими і здебільшого безпричинними радощами бідноти на площі, а збуджене переміщення з місця на місце. Наче половина тих людей погубилася. Музика припинилася, а на сцені перед віддаленою будівлею банку ледь помітний конферансьє оголосив номери. Якби Відошич міг самовільно рухатися, він би покинув площу. А так лише стояв. Нічого не розумів: ні кому адресовані вітання, ні кого публіка мала підбадьорювати, ні кому плескали. Слова запізнювалися, відлунювали від будівель і кружляли навколо Відошича, і він рушив до сцени, наче те, що говорив той чоловік, стало для нього життєво важливим. Конферансьє крикнув: «Мажоретки», музика знову загриміла з динаміків, і на сцену з допомогою конферансьє почали витягати труп старої. Відошич злякався і хворобливо втягнув плечі; хотів щось крикнути, голосно попередити, але труп раптом заворушився, рухнув головою і ногами, бадьоро вереснув і замахав ними, й інспектор чітко побачив намальовані щоки і накручене волосся старої, яка п’яно і радісно підскакує та піднімає картату спідничку. Якби Відошича хтось запитав якусь хвилину тому, він би поклявся, що його ніколи більше нічого не зможе здивувати, але та галюцинаційна сцена його справді вразила. Він почервонів, відвів погляд, і не бачив, як ще кілька дресированих старушенцій у картатих спідничках вийшло на сцену, як в одної відразу випала паличка, як вона кокетливо і приготовано до такої ситуації взялася за боки обома руками і продовжила видриґувати ногами.

Інспектор бачив навколо себе щасливі лиця. Волосинки на жіночих обличчях не давали макіяжу повністю стекти по бороді, й інспектор з огидою підвів погляд на сцену. Вона була доволі далеко, тому принаймні на такі деталі не мусив дивитися. Знову з’явився конферансьє; тепер уже він верещав у екстазі. Площа тряслася від звучних назв успішних будинків для пенсіонерів і немічних, славили день Геріатричної вечірки в Загребі, а потому знову цілу трупу літніх жінок, серед яких було й декілька тремтячих чоловіків, витягали на сцену, через яку розтягнули сітку для тенісу і поставили лежаки. Стара з артрозними колінами і ракеткою в руці, у звабливій тенісній сукеночці і товстих коричневих вовняних леггінсах еротичними рухами почала відбивати м’ячика і цілити ним у старого, який сидів у шезлонгу з іншого боку сітки. Відошич ще раз роззирнувся і ще раз побачив радісні обличчя. Тоді почувся звук сирени «швидкої допомоги». Відошич помітив, як вона від банку повільно рухається до центру площі. Музика стихла. За автівкою натовп повільно, наче розлитий мед, закривав лійку, яка залишилася після проїзду «швидкої». Когось забрала, дверцята зачинилися, увімкнулося синє світло сирени, намальовані лиця дуже-дуже скоро стали стурбованими. А тоді знову забубніли баси, Відошич отямився і рушив тепер уже усвідомлено до вулиці Юришичевої.

Вибрався з натовпу, спинився перед Туристичним інформаційним центром і знемогло оперся на вітрину. Сонце було низько, що не давало йому можливості чітко бачити: було холодно, пара з рота застилала обличчя, паперові шапки погойдувалися, футболки неонових кольорів для розпізнавання охоронців будинку, натягнуті на зимові пальта, на сонці творили унікальний відсвіт сірчаних випарів, обличчя розтанули, і він заспокоївся. Той агресивний звук зник, і Відошичу на мить здалося, що він оглух. Лише тоді помітив, що хтось сидить на землі менше ніж за метр від нього. Придивився, і на малесенькому стільчику, заввишки заледве тридцять сантиметрів, помітив чоловіка, який скористався коротким затишшям, бо музика з динаміків стихла, оскільки почалася театральна мініатюра. Чоловік випростав праву ногу, ліву культяпку обняв, наче ляльку, оперся на стіну під вітриною, підняв гармоніку із землі, всадовив її, як дитину, на коліна, приклав щоку і вухо до корпусу інструмента, наче прислухаючись, чи той іще дихає, пройшовся перламутровими кнопками і нарешті розтягнув міха. Інспектор стояв і дивився. У просторі, несподівано роззявленому між службовими динаміками і цією стіною, звуки вальсу «На сопках Маньчжурії», наче відклеївшись від стіни, полетіли до інспектора Йосипа Відошича, і він заплакав. Енергійно засунув руки в кишені штанів, очікуючи, що власне цей рух зупинить сльози. По-чоловічому, по-діловому хотів справдити, чи помітно, що він нюняє. Пошукав своє відображення і знайшов його у вітрині Туристичного інфоцентру, серед ліцитарських сердець[17], динамівських форм для уболівальників і мініатюрних копій «Башчанської плити»[18]: його вуста склалися у перевернутий півмісяць, випнута борода тремтіла. Спробував заспокоїтися. Отямитися. Від цього його огидно заболіло в горлі і грудях. Ще глибше засунув руки до кишень, непристойно потягнув носом і спробував рушити. Не вдавалося. Тіло стояло. Знову загриміло з динаміків, і гармоніка різко вмовкла. Відошич був певен, що так і його плач сам собою припиниться. Але ні. Глибоко вдихнув, закинув голову, затряс нею, опустив на груди, підняв, ще раз вдихнув і нарешті відчув, що сльози припинилися. Можна рушати. Поглянув у вітрину, щоб ще раз побачити своє відображення; не відразу знайшов його, йому заважав тремтливий відсвіт екрана телевізора з вітрини банку навпроти. Крутив головою, уникаючи відсвіту телевізійного кадру. Знервовано обернувся. Поглянув на екран навпроти, на якому тремтів передвиборчий ролик.

17

Традиційний хорватський кондитерський виріб у формі серця.

18

Одна з найдавніших пам’яток хорватської писемності.