Усі троє, крім Катарини, запалили цигарки.

— Це хата мого батька, Здравка Фірмана. Ту хату успадкувала моя мама після того, як він втопився за п’ять метрів від тої самої хати. Моя і ваша мама переписала хату на вашого батька, щоб він міг взяти кредит на будівництво тої сраної халупи, тої сраної Задруги. Ваш батько своїм дочкам в заповіті залишив кожній половину мого спадку, але його власності. Так, мого спадку, а його власності. Ви обидві зараз докінчили його роботу.

— Сестричко, то взагалі не так.

— Іта, не називай мене сестричкою. Ти Ірмі продала частину хати, бо вона тобі рідна сестра, а я для вас зведена. Я для вас ніхто і ніщо.

— Катарина, зачекай, дай сказати до кінця!

— Ви відібрали в мене хату мого батька, ви мене чуєте, хату мого батька, який втопився, рятуючи ту саму хату. Ви мене чуєте? Як жива людина може лишитися без свого дому, без спадку батька і діда? Як? Ви мене чуєте?

Катарина не кричала, і це насправді було найгірше у цій сцені. Тряслася, спробувала вийти, але двері не піддавалися. Іта почала плакати.

— Катя, зачекай, Ірма тобі скаже, Ірма все залатвить, вона знайшла інвестора, все продадуть, все знесуть, інвестор з’єднає наше подвір’я з двором голубого будинку, голубої новобудови, яка межує з нашою хатою через сад. Ви з Дадиком дістанете найліпшу квартиру в новому будинку. Катя, ви більше не будете жити, як останні бідаки на Трешнєвці. Глянь, які будинки довкола будують! Ірма, скажи їй.

Ірма нічого їй не сказала. Ні зараз, ні коли-небудь пізніше.

Катарина нарешті вийшла на подвір’я, забігла в свою хатинку і замкнула за собою двері. Хай Ірма спить, де хоче.

Лягла на Давидове ліжко й у світлі, яке проникало крізь віконниці, побачила, як її рука неприродно високо підскакує на ліжку.

«Золотце мамине, не пустять мене зараз до тебе, не пустять мене зараз до тебе. Мама би хотіла, але її не пустять. Давиде…»

Я знаю, що мене настрашило, знаю. Все знаю. Відколи я тут, найбільше боюся того ліхтарика, яким мені лікарі світять в око, бо це те саме, що й фари в машині. Я і про фари тої машини згадав, все згадав. Повністю все. І знаю, чого приходили інспектори. Вони думають, що я когось бачив і когось впізнав. І це правда. Бачив. Тому я й перестрашився Ловро, бо згадав того чоловіка. Мама мене торкалася тою дурною брошкою, знаю, чого я злякався. Я впізнав чоловіка, який викинув… згорток з машини.

Іду я глибше за завісу, там мені ніхто нічого не може зробити. Чому нема ні тата, ні мами?

Хатинка не могла опуститися на Катарину, щоб погладити її. Захитала кінчиком штори, але до Катарини вже нічого не доходило.

Усі старожилки-хатинки на вулиці дізналися, що трапилося, і всі знали, що вготовано Катарининій хаті. А невдовзі й їм. Мовчали і нажахані тремтіли до ранку.

Дев’ятий камінь, дев’ятий вал

Обхід закінчився, медсестра пішла, мої старі ще не прийшли, то я трошки розмірковував усередині. Навіть про те мамине море думав. Але не так, як мама хотіла би, щоб я думав, а зовсім по-іншому. На тому морі не було ні моєї мами, ні її хрещеної Циліки, ні Іти, ні Ірми. На тому морі навіть туристів не було, тільки я і Мірта. Мірта була одягнена у все світло-голубе, а все решта на ній — волосся й інше — було таким, як і завжди, бо мені в ній подобається все, і мені не спадає на думку щось змінювати. Я на ногах мав сині кросівки «олстар» — не дуже старі, не дуже нові, бо то по-рагульськи, коли зовсім новенькі. Ми стояли на краю пірсу. Море було ні спокійним, ні неспокійним. Таке, як треба: хвилі були невисокі, тому воно було сріблястим і цікавим, але хвилі не вдаряли в пірс, бо нас би тоді забризкало, і ми не могли би там стояти. Я розказував Мірті про різні речі, які в основному говорю тільки всередині, але для неї це було нормально, і вона дивилась на мене так, як поглянула на мене минулого року перед входом у фізкультурний зал, коли питала мене, чи замкнені двері на майданчик. Тільки от тоді я, як дурень, нічого не відповів і помахав головою спочатку ствердно, а тоді заперечно, що зробив би тільки Соблич, який з нами вчився в першому класі, а потім його віддали в спецклас. Дивилася на мене, ніби я ніколи не махав головою на всі боки і наче тільки вона знає, що я всередині розумний, і для неї нормально, що я саме їй на тому пірсі розповідаю про всяке різне. Тоді ми спостерігали за рибами в морі, і я сказав їй, що часто уявляю, як би було цікаво, якби якийсь дуже-дуже вмілий дресирувальник зміг видресирувати всіх риб у всіх морях і коли б він їм дав знак, вони би всі одночасно вистрибнули з моря вгору в повітря на п'ять метрів. Усі ті мільйони риб одночасно в повітря. Тоді мені Мірта типу сказала, що був би великий сплеск, якби вони всі одночасно впали в море, і ми засміялися. Потому Мірта дивилася на море, а я дивився на Мірту і не торкався її, але знав, що наступного разу, коли я так само буду уявляти, що ми на пірсі, я її торкнуся. Так, так, я її торкнуся. Ви добре чули, якщо чули. І мені не було сумно, що нікого нема, але все одно я трохи плакав усередині. Я хотів ще побути з Міртою на пірсі, але чомусь не міг її більше уявити, бракувало її обличчя, і я не міг уявити того світло-голубого кольору і тому більше й не старався, щоб всього не зіпсувати.

Як тільки все стишилося в палаті і на коридорі, мені знову здалося, що хтось стоїть за дверми. Я зовсім здурів. Та хто би то стояв за моїми дверми? Я ж не президент чогось там, щоб хтось стояв за моїми дверми. Все-таки хтось стоїть за дверми, я бачив щось типу тіні, щось таке. Піду глибоко за свою завісу. Там мене ніхто не зможе знайти. Ніхто.

Катарина рано встала, ще перед шостою. Поглянула на себе у дзеркало у ванній кімнаті. З ненавистю.

Відчинила тумбочку і вийняла пакетик із хною. Біля нього завжди лежала пластмасова ложечка, баночка, старі колготки і целофанова шапочка для душу. Розірвала пакетик і висипала порошок у баночку, додала стільки гарячої води, скільки потрібно для утворення густої суміші. Все розмішала пластмасовою ложечкою і рівномірно нанесла на волосся гарячу суміш. Старі колготки натягнула на все волосся, зав’язала їх тюрбаном і врешті все зафіксувала целофановою шапкою. Підклала під гумку шапочки трохи вати, що мала би запобігти стіканню фарби на лице.

Ірма, яка минулої ночі задовольнилася диваном у Задрузі, затарабанила у двері.

— Катарина, пусти мене, мені треба в ванну, прошу тебе, в мене школа.

Катарина відчинила їй.

— Шо то в тебе на голові?

— Хна. То було не моє волосся, Давид не впізнає мене, коли пробудиться. Не буде знати, хто я.

Обидві вирішили мовчати про вчорашню сварку. Ірма піднялася на поверх.

Катарина зайшла на кухню, де була найменша можливість щось вимастити хною. Навіть якщо капне, плями на плитці завжди можна витерти.

Сіла і заплющила очі. Їй здалося, що вона вчинила добру справу, заспокоїлася і невдовзі заснула нетривким сном.

Бачить себе, як поспішає до Давидової школи, стурбована через те, що вбрана в робочий халат, недоречний для розмови із психологинею. Ноги її ледве слухають, і школа, замість того, щоб наближатися, все більше віддаляється. Невдовзі будівля зникає у кущах і болоті. Катарина обертається до стежинки, яка ледь проглядається крізь чагарник у болоті, обвішаний подертими ганчірками, залишками одягу і сорочок. Усе сіре, лише ті сорочки білі, і вона знає, що сутінки скоро перейдуть у ніч. Болото її сповільнює, і вона заледве добирається до Потоку, де її застає темрява ще до того, як вона дістається вулиці Савської. І асфальт Потоку — не справжній асфальт. Болото. Вона ледь піднімає ноги. Зупиняється під шляхопроводом. Шматки асфальту, перемішаного з болотом, починають рухатися, і Катарина зупиняється. Стоїть і слухає, як зуби дрібненько цокотять. Асфальт рухається. Розбурхалося щось страшне і живе. Катарина опускає погляд і в сірих сутінках бачить орди щурів, які рушили в пошуках їжі.