— Найкомічніше те, що ви не можете забути спокусливого запаху м’яса.

— Слухай, зовсім не комічно, а не комічно тому, що неправда.

— Та ну? А чого ж ви тоді їсте той нещасний сейтан? Паніруєте його, печете, смажите і робите все, щоб якнайбільше нагадував печене м’ясо. І той прісний тофу коптите, щоб нагадував вам нездоланний запах шпика.

Не відповіла і не підводила погляду.

— Кохана моя, ви ностальгійні м’ясоїди. Як ностальгійні за Югославією люблять свою минувшину, слухаючи старі шлягери в новому аранжуванні, так і ви любите своє м’ясоїдське минуле, жеручи ці страшні імітації м’яса.

Підвела погляд.

— Можеш встати з-за столу.

— Ми нарешті образилися?

— Ні, але встань з-за столу. Я не дозволю тобі ображати те, біля чого я мучуся.

— А чого ти мучишся? Ви нібито насолоджуєтеся кожною миттю приготування тої здорової їжі.

Грубо відкусив наколотий шматок печеного сейтана, відвів руку, що тримала виделку із залишком сейтана, і провокативно завертів нею.

Бачив, як у неї тоншає нижня губа.

— Встань, я тобі сказала!

Поклав залишки шматка в рот.

— Спершу ми це прожуємо, використовуючи ікла і кутні зуби, щоб якнайкраще розжувати їжу і зробити її перетравлюваною. При цьому наше завдання — відчути всю насолоду від приготованого продукту. Який у периферії мозку викликає вовчий голод за м’ясом. М’ясом, дорога моя, м’ я с о м.

Встала. Він не хотів замовкати.

— Чого ти зараз встаєш з-за столу? Невже улюблений сейтан такий тобі огидний? Він не такий поганий, як тобі здається. Сядь, насолоджуйся… Справді нагадує м’ясо.

Тоді все ж замовк. Бачив, як її нижня губа повністю зникла. Усе ще тримала виделку у лівій руці, ніж — у правій. Виглядало дурнувато, наче не знає, куди покласти пакунки. Якось так. Тоді побачив, як вона неквапливо кладе їх біля тарілки, на якій холонув нещасний сейтан. Потім спостерігав, як вона відходить від столу, підходить до кухонної стільниці, висуває шухляду і виймає гострий, довгий ніж. Занадто великий ніж для її долоні.

Опустив погляд у свою тарілку і почав колупати виделкою по купці коричневого рису в пошуках заблукалого шматка шітакі.

— Сядь.

І після того, як проковтнув гриба:

— Я втомлений, нічого мені не допомагає.

Чути було, як вона кладе ножа назад до шухляди, засуває її і, шелестячи капцями, підходить до столу й сідає.

— Втомлений, смертельно втомлений. І такий голодний-голодний, дорога моя. І голодний піду до своєї дитини. Давид сам.

Борис Горак зайшов до Давида, коли в палаті вже нікого не було. Стан дитини стабілізувався, апарати розмірено дзижчали, і нічого не створювало враження, що годину-дві тому тут була добряча гонитва. Нікого не шукав, аби розпитати про стан Давида; все справляло заспокійливе враження. Лікарня дихала святковими легенями. Було тихо і не було тихо. Просто менше медпрацівників, але більше відвідувачів. Лікарня видавала святкові звуки.

Борис сів біля Давида, але того дня нічого йому не читав, навіть не говорив багато. Думав про щось своє, що не було пов’язане з дитиною. Хоча для нього це було незвично, але його все ж гризло, що навіть на свято він не міг стриматися, без причин провокуючи дружину. Шкода, втратився гарний звичай надсилання письмових вибачень, йому було б легше, якби він міг у листі попросити у неї пробачення.

<b> <i>Як тільки я зауважив, що на вулиці Водниковій бракує усіх тих речей, без яких сьогодні життя здається неможливим, в той же момент я пішов до торгових центрів по все те, без чого більше не вмів жити. Купував. І почувався добре. Мені, як і іншим, бракувало повітря, але я вперто йшов далі. Весь висушений, пив воду і каву по кав'ярнях торгових центрів. І фізично почувався жахливо, але психічно краще. Там я був таким, як і всі інші: людиною, яка після виконаної роботи збирає сили, щоб іти далі. Ну от, знову я був усіма. Знаю, що порівняння притягнуте за вуха, але до мене повернулася якась спільність, схожа до тієї, що була під час війни. У торгових центрах усі є співучасниками, усі мають ту ж мету, всі освітлені тим же світлом. Я добре почувався під тим світлом торгових центрів. Наче на пляжі. Бо й на пляжі ви можете бути на самоті, скільки вам заманеться. Там ви, як і всі решта, засмагаєте, на зразок того, як тут ви здійснюєте покупки. І вбираєте світло. Якби у великих залах хоч на короткий час приглушили світла, кількість покупців за один день стала би вполовину меншою. У цьому я певен. Я приходив по світло на той наш міський пляж, купався і очищався світлом, як під сонцем, і мені ставало краще. І як тільки я погано почувався, а бувало мені гірше й гірше, замість того, щоб піти до своєї сім'ї, яка мене вже потроху забувала, я ходив у той торговий центр вбирати все світло, якого мені все життя бракувало і в тій похмурій квартирі на Водниковій, і в тій трешнєвській хаті, де й опівдні в передпокої треба було вмикати світло.</i> </b>

<b> <i>Так, одного дня, чотири роки тому, відразу після роботи я пішов у один пристойний торговий центр. Не міг собі уявити, що треба буде заходити до порожньої квартири, а ще менше, що можна піти до колишньої дружини по погляд з-під пасма волосся, погляд на руку, яка послужливо простягне каву і на якій я побачу ті білі шуфельки замість нігтів.</i> </b>

<b> <i>Того пообіддя у холі торгового центру я вперше угледів, побачив чи усвідомив, що жінкам відкрито роблять манікюр. Роблять манікюр, сидячи вздовж стійки, повз яку проходять тисячі людей. Мені здається, що в цей момент я зрозумів, що цивілізація приватності і відносної пристойності, в якій я народився, перейшла в останню стадію свого існування. Можливо, цей брак будь-якої інтимності, презентований ось так відкрито, був тим невидимим моментом переходу до нової епохи, яку я пропустив? Невже так банально?</i> </b>

<b> <i>Я з огидою відвернув голову і, замість того, щоб піти далі в центральне приміщення, абсолютно збожеволіло звернув ліворуч у магазин шкіряних виробів. Якби те раптове усвідомлення про кінець цивілізації відносної приватності відбулося не внаслідок зіткнення зі стійкою для лакування нігтів, дуже ймовірно, що я ніколи не зустрів би своєї нової дружини. Та й якби я її зустрів якусь годину раніше, для мене ніякого значення не мало б її ставлення до здорового харчування, до співмешкання зі зміями, товаришування з рибами, квітами, лісами і морською водою. До того часу я був абсолютно байдужим до тих історій і зі світом природи жив навченим життям. Але сталося так, що я побачив її в момент, коли вона продавчині шкіряних плащів намагалася всунути брошуру про вбивства тварин, їхнє вирощування заради забою і здирання шкіри. Я навіть не чув, що вона говорила, лише витріщався на її руки, точніше нігті, оброблені в домашніх умовах, в інтимності ванної кімнати, звичайними ножичками і звичайною пилочкою, що було очевидно з першого погляду. Нелаковані. Відразу зізнаюся вам, що пізніше я із соромом пригадував, що мало не погладив її по голові. В той момент вона була для мене близькою людиною, однодумцем, рештками цивілізації приватності і пристойності, в якій я сяк-так давав собі раду.</i> </b>

<b> <i>Не думаю, що маю ще щось про неї додати, не знаю, що вам сказати про ці стосунки. Я погоджувався і не погоджувався з тим її захопленням здоровим способом життя, здоровим харчуванням і казна-чим ще. Змінив і не змінив своїх поглядів. Махнув на себе рукою і не махнув на себе рукою, примирився з її голосінням щодо пропащості м'ясоїдного світу і не зауважив, коли те голосіння над різницькими зубами замінив якимось загальним голосінням, якимось загальним, знову ж таки, спільним незадоволенням. Не помітив, коли це сталося, але от я зараз, дорогий лікарю, знову спостерігаю себе в масі. Я, о диво, знову розмірковую, як усі. От тільки тепер ніде не видно запалу, ніде не видно урочистих облич. Сьогодні й лікарки, й офіціантки, і рештки фабричних працівниць, й університетські викладачі, і водії екскаваторів, і вчительки гри на піаніно, і перукарки, і фізики говорять однаково, а що найгірше, думають однаково. Думають однаково. І я з ними. Ось ми у спільному незадоволенні. Ні в кого іншої думки. Якби думку можна було образно зобразити, з'явилася би гладка поверхня води. Те, що ми сьогодні задоволення спільною ейфорією змінюємо незадоволенням спільної здутої ейфорії, нічого не означає. Абсолютно нічого. Єдине, що важливо, — це тривалий брак різниць. І я, так легко лестячи собі, що я інший, з легкістю розділяю думку всіх незадоволених. Знову тяжію до тієї маси. Знову прагну бути масою. Так, моя дружина теж. Вона теж частина цього. Щоправда, все це у неї приправлено зірчастим анісом, ладаном, майораном, мускатним горішком, але й вона — маса. Маса, крізь яку не видно нічого, крім руху, наче під поверхнею води рухається тіло монстра.</i> </b>