Дійшов до дверей Давидової палати й увійшов, коли Катарина закінчила читати. Вона встала, її брови злетіли до чола. Відклала книгу і дала йому знак, щоб вони вийшли у коридор.

— Пані, вибачте, я їхав додому і просто заскочив поглянути, як малий, і перепросити вас ще раз.

Катаринине обличчя зм’якло, її борода затремтіла.

— Дякую, досить добре. Криза була в мене, а не в нього, мені здалося, що він інакше дихає. Нерви здали.

— Ні, ви справжній герой. Я вами захоплююся. Мене вразило те, що сталося, я казав вашому чоловікові, в мене двоє синів, одному шість, другому дев’ять, не знаю, як би я…

— Він тато Давида, але більше не мій чоловік. Бажаю вам ніколи не дізнатися «як би ви» в такій ситуації.

Вона трішки нахилилася, ледь помітно.

— Дякую, що прийшли, — посміхнулась вона.

Відошич торкнувся її руки вище ліктя. Обоє зніяковіли.

— Бережіть сили для того часу, коли він прокинеться.

Вона натиснула на клямку, Відошич поглянув на її руку і ледь не поклав на неї свою. Вчасно стримався і почав нею поправляти куртку.

— Пані, обіцяю вам, ту звірюку, яка налякала малого, ми зловимо. Йому це так не минеться. Я би все на світі дав, щоб ми могли захистити вашого сина.

Нічого йому не відповіла. Відошича почало дерти в горлі від власного останнього речення.

Хто цей чоловік? Не можу згадати, але знаю, що вже чув його голос. Це не той, що вже був, здається. Коли був? Не знаю, трохи плутаю час. Дурний Давиде, краще тобі трошки поспати.

Тієї ночі хатинка теж спала. Заплакана, налякана, втомлена, невтішна. Коли зайшли Ірма, Іта і Катарина, коли нарешті зайшла і Циліка, хатинка більше не мала сил слухати, як спершу Циліка, тоді Ірма, тоді Іта пояснювали Катарині, що все буде достойно, шо ніяких цирків у хаті виробляти не будуть, на самому весіллі так само, шо всі гості знають, шо сталося з Дадиком, шо нікому в голову не прийде шось непристойне витворяти, але шо весілля не можна перенести, все вже готове, і в церкві вже була репетиція.

— Робіть, що хочете, мені все одно.

Так сказала Катарина.

Хатинка не мала сил дочекатися Катарининої відповіді, похилилася зі всіма своїми вікнами, кроквами і черепицею. Це чули її добрі старі сусідки.

П’ятий камінь, п’ятий вал

— Вііілііім, Вііілім!

Циліка з чоловіком уже вийшли з дому, але він уже втретє того ранку загубився. Бозна чому повернувся додому: перевірити, чи вимкнули газ, чи горище замкнене, щоб дзядек знову туди не виліз, чи Бахур у своїй кімнаті…

Циліка у хвіртці втрачала терпець і поправляла шалика. «На Всіх святих на Мирогої завше свіжо, шо би на себе не натягнув, все одно мало. Сонце світить, але не гріє, тілько людину баламутить…»

— Віліілім, Віііліім!

Нарешті він вийшов із хати, вони зачинили за собою хвіртку і, взявшись попід руки, пішли Малою вулицею із торбами, в яких були і віники, і губки, і відра, і «поліроль» для надгробків, перелитий у «фляшку з-під малого пива, жеби було вигодніше».

Бахур Дамір прокинувся раніше, ніж зазвичай. Був нетерплячим, збудженим, не міг дочекатися, коли закінчиться сніданок, і Вілім із Цилікою нарешті підуть з дому. Дзядек все одно спав у своїй кімнаті.

Не дивився на образок Матері Божої в рамці, знав, що Мала Пречиста вже, найімовірніше, там, але він справді не хотів розмовляти з нею до того, як його опікуни підуть.

Як тільки за ними зачинилася хвіртка, і обернувся в ній ключ, Мала Пречиста підійшла до краю стола.

— Гей, сплюху-дрімлюху, підемо на прогулянку, чи ти мене вчора обманув?

З Даміром зазвичай ніхто не жартував, а коли й жартував, у цьому завжди було щось гидке і небезпечне, тому він на мить злякався. Однак лише на мить. Одразу відчув, що це якийсь веселий жарт, справжній жарт, яким люди жартують зі звичайними хлопчаками.

— Це ти сплюха-дрімлюха, я вже готовий, вже вдягнувся.

— Тоді ходімо.

— Ходімо! Тільки мусимо домовитися, де ти сядеш, щоб тебе не бачили, а ти бачила все.

— В тебе є кишені на сорочці. Поклади мене в кишеню, я візьмуся руками за край.

Обоє були схвильовані. Радісно схвильовані.

— Зможеш залізти?

— Мені трохи незручно.

Дамір завбачливо приставив руку до краю стола, Пречиста обережно вилізла на його праву долоню. Дамір затамував подих, торкнувшись долонею лівої кишені сорочки. Чекав, коли завдяки тому затамованому подиху кишеня теж завмре. Чемно відвернув голову, доки Мала Пречиста піднімала ніжку, щоб перескочити через край кишені.

— Даміре, Даміре!

Він не звик до такої схвильованості у її голосі, йому навіть здалося, що вона кричить. Швидко опустив погляд. Пречиста обома ручками затулила вуха.

— Що сталося?

— Та нічого страшного, але я нічого не чую через твоє серцебиття. Переклади мене в праву кишеню.

Він узяв зі столу паперову серветку і зробив з неї ослінчик у правій кишені. Схвильований, не дихаючи, чекав, щоб вона перескочила через прошиту окрайку. Більше не відвертав голови, сприймав це за спільну роботу і зусилля. Її безпека була важливішою від його сором’язливості.

— Ух, я вже зовсім оглухла. Твоє серце дійсно товчеться як шалене. Чути його і з правого боку.

Дамір задоволено посміхнувся.

— Я не знав, що аж так голосно. Певно, в мене дуже велике серце.

— Кожен колись дізнається, наскільки в нього велике серце.

Дамірові здалося, що вона вдає із себе поважну. Мала Пречиста врешті вмостилася, лівою ручкою притримавшись за край кишені, а правою скуйовдивши волосся.

— В тебе дзеркало є? Не можу йти така до людей.

— Та як не можеш? Спочатку хочеш, щоб тебе ніхто не помітив, а потім раптом тебе турбує зачіска.

Він не насміхався. Вона дійсно його спантеличила.

— Ну, деякі речі ми робимо для себе. А те «люди» — це, як то пояснити… це… засіб для вічного самоконтролю перед неіснуючим.

Нарешті настала і його черга зробити справжній чоловічий жест.

— Жінки…

Не злякався ні руху, ні слова. Був гордий. Вона не дивилася на нього і не слухала, тільки поправляла неслухняні кучері. Він здався.

— Та не бійся, на веранді є дзеркало, поглянемо в нього, коли будемо проходити.

Мала Пречиста про всяк випадок підняла ковнірець сукеночки і покрила ним, як каптуром, волосся. Хоча він знав, що крім них вдома нікого немає, бо дзядека він наче й не залічував до живих, Дамір скинув капці, щоб у передпокої не створювати зайвого шуму. Але мовчати не міг.

— Як же ти витримуєш стільки молитов, якщо тобі заважає навіть стук мого серця?

— Це інший звук. Молитви — це молитви… Молитви — це постійний шум. До того шуму я звикла.

Пречиста наморщила вуста і носик, але він цього не бачив.

— Але те, що інколи дійсно набридають зі співами, так… це правда. Співи дійсно набридають і можуть втомити.

Він так засміявся, що аж затрясся, і Пречиста мусила притриматися за кант тканини.

— Агов! Агов! Трохи турботи про пасажирів!

Вона була веселою, не нагадувала стурбованої істоти, і він відчув, що ця зміна у її настрої — його заслуга. Мужньо обернувся, оглянув кімнатку і серйозно попередив:

— Зараз треба бути обережними і нечутними.

Пречиста сховалася глибше в каптура. Дамір підійшов до дверей, прочинив їх, нахилив голову, щоб краще чути. Хата була мовчазною. Порожньою. Застояний кімнатний запах змінився, але не на краще: похмурий передпокій віддавав осінньою вологою. Зачинив за собою двері до кімнати. Отак у шкарпетках зробив ще один великий крок і зупинився перед дзеркалом. Йому здалося, що його відображення незвичне: кидає довгу тінь, яка, переламуючись на межі протилежної стіни і підлоги, піднімається до стелі. Застиг. Схилив голову. Він ніколи не дивився просто у дзеркало, завжди мав відчуття, що це якийсь обман — якесь інше створіння спостерігало за ним із нього, тому й зараз не особливо здивувався, що замість себе з Малою Пречистою в кишені сорочки краєчком ока бачить стару жінку в обдертому чорному балахоні, яка з відчаю заламує руки над чиїмсь безвольним блідим тілом. Він нікого не впізнав у тому тілі, себе теж не бачив, ні Пречистої, ні передпокою, нікого… нічого. Не встиг він закам’яніти від тої потворної картини в дзеркалі, як Мала Пречиста сіпнула його за край кишені.