Через кілька хвилин лікарі вийшли, Катарина їх вислухала і заспокоєна повернулася до Довидової палати.

Я зрозумів, що недобре тікати далі за завісу, доки лікарі коло мене. Це я добре зрозумів. Якийсь час мені вдається витримати, але потім вони мене так вимучують своїми ліхтариками, що я врешті мушу підійти ближче, але після того я дуже довго ніякий. І що найгірше, тоді мама лякається і так плаче, що я більше не можу її слухати, і мені здається, що я всередині теж починаю плакати, але не через себе і не через неї, а якось в загальному плачу. Якось так, як дівчинка, без причини. Тому я витримав, коли смердюхи мучили мене своїми мацаннями, огляданнями і дурними словами. Мама, яка вже, звичайно, була в дверях, зайшла дуже жваво до мене, і по цьому я знаю, що лікарі їй точно сказали, що мені набагато ліпше. Звідки вони знають, як мені, коли я їм і слова не сказав? Але добре, що вони їй це сказали, принаймні плакати не буде. Тільки почала з тим своїм «<i>сонечко мамине, золотце моє єдине</i>», але швидко перестала і почала перелічувати всіх, хто мені передає вітання. Бахур Дамір. Ясно; він точно не сказав їй: «<i>Прошу тебе, передай привіт Давиду</i>», а щось пробурмотів, заслинився, промекав, але це точно було вітання. Мама мені казала, що Дамір завжди, доки я був ще у візочку, дивився на мене, наче я його найкращий друг. Він О'кей, але навряд чи ми друзі. Ще Арієн, що теж О'кей, бо він таки мій найкращий друг, ще вчителька, ага, аякже, можна подумати, я для неї найкращий в класі, Гершак, він сидить переді мною, Ковачич, який теж переді мною сидить, бо сидить з Гершаком, але якось тупо, що він мені передає привіт, бо ми один одного ненавидимо, Горватка, ніііі, нііі, Горватка, і нарешті мама каже: Мірна з п'ятого «в» класу. Тут я похолов, бо мені й на думку не спадає показати старій, що вона взагалі-то не Мірна, а Мірта, і насправді вона моя дівчина, хоча вона того ще й не знає, бо я їй того ще не сказав. Ні Мірті, ні іншим, тільки Арієн знає, але не все. Доки не зізнаєшся, то типу тільки нібито знаєш, але це не остаточно. І ще стара додала, що мені передав вітання цілий клас. Та ну? Як? Встали всі і сказали: «<i>Привіт Давиду</i>»? Дурня, то моя вчителька сказала мамі, що мені всі передають вітання, а моя мама ще та папуга, все повторює. Хоче вірити, що це правда. І взагалі, вона хоче вірити у всяку всячину. Моя мама інколи дивна. Тобто вона добра, не є погана… ну, не найгірша. Але переживає абсолютно без причин. Вона переживає не тільки коли я тікаю з дому, а постійно переживає. Якщо падає дощ, вона переживає, що трамвай не буде ходити, якщо дощу нема, вона переживає, що зникне вода, коли падає сніг, переживає, що буде хляпа, коли нема снігу, переживає, що я не можу кататися на санках. Я вже давно звик до того, що вона переживає і що часто плаче. Але одного разу, не знаю, що з нею таке було, вона плакала, не переді мною, а, думаю, й не через мене, справді не знаю, що з нею було, коротше кажучи, я зайшов у ванну кімнату, а вона сиділа на ванні і плакала, а коли мене побачила, я помітив, що їй соромно, що вона плаче, але вона не могла відразу перестати. Тоді й мені стало ніяко, бо було видно, що вона хотіла перестати плакати, але не могла, і я абсолютно, просто абсолютно тупо сказав: «<i>Не плач, все буде добре</i>» чи щось ще тупіше, зараз достеменно не пригадую. А після того я зачинився в своїй кімнаті і пригадую, як я перший раз плакав усередині, бо це абсолютно по-дурному, коли хтось потішає свою маму. Своїх батьків. Це лажово, бо якось не так, як би мій дідо попорядкував речі. Тому я й плакав, бо щось дуже порушилося, а я не міг цьому зарадити. Не відразу. Пізніше налагодилося само від себе, коли я вчворив якесь нове паскудство і коли вона мене ляснула по дупі. Ну не те щоби ляснула, а, ну, замахувалася, а я бігав навколо стола і провокував її. Це ми, мама і я, називаємо «<i>кола навколо столу</i>». А я де в чому схожий і на свою маму: в тому, що можу просто так без причини дивитися крізь вікно, так, в цьому, і в тому, що я гублюся, коли мені хтось дуже О'кей. Мама завжди спочатку губиться, і я спочатку завжди гублюся, коли мені хтось подобається. А коли поєднаю те моє гублення і безпричинне споглядання крізь вікно, а ще додам до того те, що я всередині розумніший, ніж зовні, і ще всередині багато розмовляю, а зовні майже нічого, виходить, що я на перший погляд добрячий дурень. Бахур Дамір порівняно зі мною — просто геній. А може, це буде головною фішкою, коли я вивчуся на таємного агента. Всі будуть думати — дурень, а я буду знати своє. Може, й Бахур Дамір не такий придуркуватий, як всі думають…

Дивлюсь на неї зараз, як вона шукає книжку, щоб мені почитати, а книжка або перед її носом, або на тумбочці. Але моя мама буде «вірити», що знайшла її, ніби книжка була в лісі. Моя мама…

Мій тато називає мою маму «<i>збирачкою порожніх баночок</i>». Це не така вже й неправда. Моя стара дуже довго зберігає порожні баночки і всілякі коробочки на тій скляній поличці під дзеркалом у ванній кімнаті, тому в нас все заповнене різними порожніми речами, але завжди бракує чогось, що би мало бути повним. Вона зберігає порожні баночки з-під різних кремів і пальцем довго шкребе в основному по чомусь, чого вже нема, і при цьому завжди замислена. Так намножилися і баночки, і коробочки, і, тримайтеся, люди, різні корки. Спочатку мені подобалося, як тато її називав, було дуже шепеляво від тих «ч», тоді й я спробував і додав ль, вийшло симпатично: «<i>збирачка порожніх бляночок</i>», але мама дуже образилася і запитала мене, чому я її ображаю, і ще додала те, що завжди додає: «<i>Ти — чистий тато</i>». Це в них якась образа: «<i>Ти — чистий тато</i>», «<i>Ти — чиста мама</i>». Так ніби я женився на своїй мамі, а що ще дурніше — ніби я женився на своєму татові. А насправді, якби я собі вибирав старих, я не впевнений, що вибрав би саме їх. Та, напевно, вибрав би. Так вони, відколи я їх знаю, постійно сваряться. Так само вони сварилися і коли тато жив у нас. Як би то сказати? І доки були чоловіком і жінкою, вони сварилися якось… розлучено. Просто я тоді цього не бачив, бо був замалий, але зараз це розумію, бо відколи я їх знаю, вони однакові. Розлучені. В будь-якому разі, вони одне про одного недобре думають. Класно, що вони очікують, що я буду думати про них добре: тобто мама хоче, щоб я думав добре про неї, а погано про тата, а тато навпаки: добре — про нього, а погано — про маму. Хоча це трохи важче і заплутаніше.

Та й мій дідо був деколи трохи дивний, принаймні в таких речах. Йому було дуже прикольним, коли я був за щось злий на тата і казав дідові: «<i>Твій син до нічого</i>». Він з цього дуже сміявся і казав мені: «<i>Мій син має доброго батька; той батько має доброго внука, а той внук має батька так собі</i>». Так ми постійно заплутували і сміялися, але коли одного разу моя мама сказала йому: «<i>Ваш син — недобра людина</i>», дідо страшенно образився і сказав мені: «<i>Твоя мама — дурна жінка</i>». Тоді образився я, і це все було так недоумкувато, що врешті мені стало смішно. А, чесне слово, і дідові. От. Нарешті вона знайшла «загублену» книжку. Сподіваюся, вона не буде читати про золоті туфельки і русалчине волосся. Так і є, я знав. Сказала: «<i>Давиде, казки не для лінивого слухача</i>», а я відповів: «<i>Мама, і не для лінивого читача</i>», але вона того не чула.

Колись давно-давно, в старі і далекі часи, жив собі один овочівник. Вирощував овочівник і картоплю, і цибулю, і моркву, і петрушку, і горох, і ріпу, але найбільше пишався своїми грядками капусти. Всі його хвалили, всі у нього купували, і коли він на світанку дивився на свої зрошені поля, серце його радісно бриніло, а він лише підводив обличчя до неба і хвалив дощ та сонце, які допомогли йому виростити таку гарну городину.