Усі пригадали, як вийшов Касумич, і в кабінеті запанувала тиша. Відошич стишив тон.

— Є ще одна версія. Тим, що вбивця кинув тіло за школою, в якій працювала вбита, він комусь давав знак, що він все може. Імовірно, там, в школі, хотів когось про щось попередити. Крім того, це не звичайне вбивство, ми отримаємо звіти експертів судово-психологічної експертизи. І хоч за висновками судово-медичної експертизи це не можна назвати справжнім зґвалтуванням, його не варто виключати. Не всі зґвалтування однакові, але вони завжди є знаком безсилля ґвалтівника і намаганням довести свою силу. Цього ми всі навчилися. Вбивство настільки незвичне, що навіть існує ймовірність, що в нас з’явився серійний вбивця.

Вони трохи посовалися, відчувався дискомфорт, але всі мовчали. Відошич продовжив.

— Сьогодні я допитав колегу вбитої. За нею будемо стежити. Комшич, Зділар, її адресу маєте, знаєте, де вона працює, фото є в комп’ютері, починайте стежити за нею від завтрашнього ранку. Її племінник постраждав в аварії. Через певні підозри, якими я вас зараз не буду вантажити і які вказують на те, що й дитина з цим злочином пов’язана, я буду на зв’язку з її батьками. Беріться до роботи.

Дав їм знак, що вони вільні. Не сказав їм ні слова про те, через що посварився з Касумичем і що про ці підозри щодо причетності дитини до злочину почув саме від нього. Навіть не роздумував про це.

Був час рушати додому. Діти його чекають.

Ірмі ще не час був іти додому.

У неї закінчилися уроки, вона насилу позбулася колег, які її як найкращу подругу вбитої доймали питаннями. Їй заледве вдалося обійти все, що задумала, і зараз вона поспішала добратися до Мирогоя ще за дня. Вона не боялася темного кладовища, не йшлося про страх чи темноту: могили їхніх батьків розташовані в старій частині, біля могил чимало людей, всі прибирають, але все ж цвинтар недостатньо освітлений, щоб можна було прибрати могилу як слід. Навіть сутінки були її ворогом. Справді квапилася.

Поглянула на годинника: 15:40, добре, встигає. Уже шукала місце для паркування поблизу аркад, коли задзвонив мобільний телефон.

— Я біля аркад, на Мирогої. Добре, я зачекаю. Так, буду чекати тебе в машині, десь перед аркадами.

В Ірминому автомобілі о 16 годині і 5 хвилин.

— Поліція небагато знає. Отримали якісь результати судмедекспертизи. Їхній начальник сьогодні був в тебе.

— Я думала тобі повідомити, але ти сказав, щоб я дзвонила тільки якщо щось термінове.

— Це терміново. Про шо він питав?

— Нічого особливого. Чи раніше мала справу з поліцією. Я згадала про Касумича. Питали мене, де малий був позавчора ввечері.

— Шо ти сказала?

— Що ми святкували в хатинці на подвір'ї, а малий, очевидно, спав.

— І нічого більше?

— Нічого більше.

— Хай так і буде.

Чоловік уже відчиняв двері. Вона його спинила.

— Можна тебе щось запитати?

— Питай.

— Малого налякала якась чорна автівка. Він побіг і його збив трамвай. Ти знаєш щось про це?

Чоловік обернувся до неї й усміхнувся.

— В Загребі багато чорних автівок. Більшість чорні.

— Мій племінник в тяжкому стані. Якщо з ним щось станеться, я не впевнена, що в мене будуть причини мовчати. Я й так вже не знаю що роблю, ні що підписала в нотаріуса. Ви обидва дуже поспішали.

Чоловік знову зачинив двері, посовався на сидінні, все для нього було замалим.

— Слухай, ти будеш мовчати. Ти була в машині, в якій везли тіло. Ти весь час була там, від дому і до школи. Знаєш, вчителька, як то називається? Співучасть, сприяння у приховуванні злочину. Так це називається. Крім того, може статися так, шо ти й не будеш мати часу шось розказати. А може статися, шо малому раптово погіршає. Він може й не видужати, спробуй тільки пікнути.

— Колись ти так зі мною не розмовляв.

Чоловік засміявся.

— Колись ти не мала тридцять п'ять років, дорога вчителька.

Вийшов.

До батьківського гробу добралася, коли сутінки вже небезпечно переходили у ніч. Світла були засвічені, люди квапливо закінчували витирати, глянцювати, викладати букети на надгробках.

Ірма все мала зі собою. І відро води, яку набрала по дорозі, і віника, і ганчірки, і рулони паперу, і пакети для сміття, і нові лампадки, і рукавиці, щоб не пошкодити нігтів. Спершу в пакет для сміття покидала сухі квіти, позбирала листя, яке занесло сюди з найближчого каштану, тоді віником очистила плиту і пройшлася ним по сумній статуї Малої Пречистої. Полила плиту водою, витерла ганчіркою, а тоді сухим папером. Урешті зібрала сміття й інструменти, які принесла зі собою. Лише тоді роззирнулася навколо себе. Далеко, вже майже біля самих аркад, помітила пару, яка завертає за колони. Поблизу неї вже нікого не було. Вона підійшла ближче до Малої Пречистої і поклала руку на її голову. Різко обернулася.

Він стояв спокійний і спостерігав за нею. Вона здригнулася, їй здалося, що вона почула свій сухий зойк.

— Як я налякалася. Чого ти мене лякаєш?

— Шоб перевірити, чи ти знаєш, шо таке страх.

Засміявся, розвернувся і розміреним кроком пішов геть.

Іта і Ловро були щасливі, що весілля не доведеться відкладати. Іту трохи хвилювало, що до неї до хати перед весільною церемонією не прийдуть всі, хто мав її супроводжувати до церкви, Ловро було байдуже, йому лише було шкода, що на облаштування Ітиної хати витратили такі гроші. Однак білі кульки, білі гірлянди, фужери і золоті тарілки вирішили відвезти до Ловро. Все решта було рожевого кольору і залишиться в Іти для тої купки з чоловік двадцяти, які все ж муситимуть прийти до хати.

Ловро відвіз авто в автосервіс, щоб не сталося чого поганого в самий день весілля, й Іта поверталася додому трамваєм. У трійці від Любляниці до рогу вулиці Нехайської й Озальської Іта роздумувала, як влаштувати так, щоб все-таки зібрати всіх колежанок вдома, але щоб Катарина не образилася і це не виглядало негарно, зважаючи на Давидову хворобу.

Через все це вона нічого не чула:

Мобільний телефон — мелодія з фільму «Афера»:

«Слухай, мені так смішно, шо він не розуміє, яка та кобіта. Тобто йому може подобатися хто завгодно, я нічо не кажу, але вона дійсно сука. Нє, найстрашніше то, шо він єдиний не бачить. Я йому точно не скажу. Як він не розуміє, ті її приколи з тими екстремальними видами спорту такі очевидні. Та знаєш, я б тобі зараз сказала, та й, зрештою, всі знають, і з ким вона їздить, і шо вони там роблять, і шо їй адреналін піднімає, шо тут скажеш. А він дійсно не бачить… мені все одно, він мені вже взагалі не подобається. Мені взагалі пофіг на нього. Нє, чесно… Вона? Та ну. Не можу повірити. Капець… Слухай, я вже забула про ті штовханини в трамваях. Мені сказали, шо «корейка» завтра буде готова. Нє, якшо не буде, я зроблю скандал. Та мене би то чисто за вихідні схарило. Як я буду торбу тягати на фітнес? Нє, я з собою вожу рушники. Та, нові собі купила. Колекція фенді, такі кльові. Клас. Такі сексуальні, чорні, мають поперечну золоту смужку, коротше, побачиш… Та нє, я знаю, шо ти би могла приїхати по мене, але для чого, слухай, якшо вони мусять зробити свою роботу… Ок, цьом, побачимося, напишу тобі мейл. Па. Слухай-слухай, все-таки приїдь по мене…»