Катарина зрозуміла жест медсестри, відійшла від Давидового ліжка і тихенько вийшла з палати, в якій лежав Давид і в яку тим часом зайшли лікарі. В коридорі оперлася на стіну біля самого одвірка, щоб бути якнайближче, коли лікарі вийдуть, і щоб відразу запитати завідувача відділенням про стан своєї дитини. У лікарні був час метушні, на візках, які штовхали медсестри, дзеленчало скло: розвозили купи брудної і оберемки чистої білизни, прогулювалися ходячі маленькі пацієнти в піжамках і домашніх халатиках; Катарина подумала, що мусить ще сьогодні купити Давидові халат, і відразу зрозуміла, що це будуть викинуті на вітер гроші: він не захоче його носити. Почувся сміх із сусідньої палати, санітарка пронесла судно, сморід перемішався зі запахом сильних дезінфекційних препаратів і вареної кави, звідкись долинув запах пересмаженої олії, і Катарина панічно стиснула діафрагму, щоб запобігти нападу нудоти. Їй бракувало повітря, але вона не наважилася поворушитися, лікарі могли вийти в будь-який момент.

— Вони всередині?

Обернулася на голос Давидового батька.

Нудота минула.

— Так. Зараз вийдуть.

— По тобі видно, що ти чатувала весь час. Зараз це абсолютно непотрібно, і ти без сенсу затрачаєш енергію, яка тобі буде потрібна, коли Давид прокинеться.

— Про енергію ти розмовляй зі своєю жінкою, а я тут, бо потрібна Давидові і тому що мені це дозволили.

Борис поглянув на неї, здивований новими інтонаціями в її голосі.

— Давидові я так само потрібен, але я через це не роблю зі себе дурня і даю людям можливість робити роботу, в якій вони фахівці.

Не встигла йому відповісти. Відчинилися двері, хтось їх притримав і пропустив завідувача відділенням. Катарина і Борис Горак підійшли одночасно, але завідувач звернувся безпосередньо до Бориса.

— Ви батьки?

— Так, батько.

Катарина мовчала.

— Через півгодини можете зайти до мене в мій кабінет.

Оточений колегами і медсестрами, лікар пішов коридором далі.

Повз Бориса і Катарину до палати увійшла медсестра і поглянула на крапельницю над Давидовим ліжком. Катарина і Борис зайшли за нею і підійшли до Давидового ліжка кожен зі свого боку.

Він виглядав по-іншому, не тому, що його голова була обмотана бинтами, і не тому, що в нього була якась сорочинка у квіточки, не тому, що був підключений до апаратів, які світилися і деренчали, і не тому, що спав. Був іншим, бо спав сном, крізь який вони не могли пробитися.

Борисові затремтіли губи, борода потворно і болюче затряслася, але він не заплакав. Принаймні не хотів цього. Катарина знайшла шматочок вільної шкіри, яка не була ні під пластиром, ні під пов’язками, ні проколотою голкою, і легенько, щоб Давида не заболіло, притулилася губами до того місця. Щось прошепотіла, затряслася, намагаючись зупинити сльози.

Увійшла медсестра і попередила їх, що краще, якщо вони підуть під кабінет завідувача, бо якщо вони його зараз проґавлять, він може десь піти в термінових справах: операції, консиліуми, консультації.

Послухалися, мов діти.

Лікар:

— Так, прошу, сідайте. Так от, поки ми не маємо вам чогось особливого сказати. Найважливіше, що дитина стабільна, що наразі всі важливі органи функціонують. Все решта, що ми могли би вам сказати, було б передчасним. Дитина отримала важку форму струсу мозку, контузію, ушкодження голови завжди несуть якусь небезпеку, ми контролюємо можливий набряк мозку. Навіть якби він не був у комі, ми б мусили її спровокувати, щоб дати організмові можливість одужати. Сьогодні вночі ми вжили всіх невідкладних заходів, оперативно вправили переломи правої гомілки, тазової кістки. Нирки ушкоджені, але поки ми не піднімаємо через це паніки. Травми грудної клітки не мають такого характеру, щоб наразі загрожувати вентиляції легенів. Дитина на медикаментах, звичайно, даємо їх через крапельницю, не хочу вас тим обтяжувати, для дилетантів це звичайні латинські назви. Вибачте, ви не з нашої професії? Ні. Тоді, думаю, зараз потрібна тільки терплячість. Цей стан коми може тривати дуже довго, він абсолютно непередбачуваний, але власне тому, що він непередбачуваний, може кожної миті припинитися, і пацієнт може прокинутися. Ми постійно контролюємо цей стан і на моніторах, і безпосереднім оглядом пацієнта. Що вам робити? Та, знаєте, дуже важливо підтримувати з дитиною контакт. Я особисто дозволив вільно відвідувати дитину. Так, Горак, пан Горак, якщо не помиляюся? Телефонував ваш директор ще на світанку. Ми партнери і затяті суперники в тенісі. Ви граєте? Ні? Шкода, це так розслабляє. Ну от, наразі це все, можете, звичайно, цікавитись безпосередньо в мене про стан, але завжди найкраще питати чергового лікаря. Нема за що, до побачення, ми зробили все, що в наших силах, але повторюю, ризик завжди існує, травми важкі. Треба вірити. Дитячий організм сильний.

Усміхнені вийшли. Катарині захотілося підтримки для свого маленького оптимізму:

— Що ти думаєш про його прогноз?

— Нічого не думаю, треба зачекати. Він ще не виборсався.

Пошкодувала, що його про будь-що запитала. Пришвидшила кроки і сіла біля Давидового ліжка раніше, ніж Борис зайшов до палати.

Це були вранішні години у Загребі, коли одні вже працюють, інші ще добираються, дехто ще спить, а дехто вже прокидається.

Бахур Дамір уже був одягнений, коли зайшла Циліка.

— Чекай ту, сюди тобі принесу. Най спочатку дзядек поїсть, тоді Вілім і я, а потім я ти принесу балабухів і чай. Ти не попісяв в ліжко?

Бахур мовчав. Не дочекавшись відповіді, вона вийшла.

Пізно вночі, може, на світанку, Бахур Дамір був першим, хто почув, як один за одним припарковувалися автомобілі перед Давидовим домом, чув, коли почалася метушня, скрипіння і стукіт дверей, зойки, звуки кроків на бігу, верески…

Тоді він згорнувся на ліжку.

Чув, як хтось відчиняє хвіртку на їхньому подвір’ї, чув і Циліку, яка спустилася, зойкнула, почала кричати, згадувати Матір Божу і повторювати: «Трамвай, трамвай збив нашого Давида, нашого Давидка трамвай збив».

Відчинялися і зачинялися двері дому, тоді двері автомобілів, запрацювали двигуни, Катарина, Іта й Ірма поїхали до лікарні. Так було минулої ночі.

Сьогодні Бахур Дамір відсидиться у своїй кімнатці, на своєму ліжку, не виходитиме на подвір’я, нікого не чекатиме, нікому не махатиме. До ночі.

Знайшов свою точку заспокоєння і легенько хитався. До ночі.

Збиралися у кабінеті Відошича; був ранок, і люди були сповільнені. Кашляли, обмінювалися поодинокими словами, совали стільцями.

— Касумичу, зачини двері, ми не на кораблі.

Відошич зірвався на останньому прибулому, зміряв по черзі поглядом своїх підлеглих і промовив голосно, на тон голосніше, ніж зазвичай: боявся, що доведеться повторювати.

— Слухайте добре. Як ви вже знаєте, підтверджено особу жертви, і це вже багато порівняно з тим, що ми мали вчора до полудня. Те, чим ми наразі можемо займатися, базується на даних, що постраждалу не вбили на місці, на якому її знайшли. Де її вбили, не знаємо. Отож, місце скоєння злочину невідоме. Не знаємо, чому її кинули в місці, яке проглядається практично зі всіх боків, біля магістральної дороги, на вході в школу, де вона працює. Прошу, ваші думки про це. Невідомий також мотив вбивства. Кожна теорія цікава, доки не спростована правдою.

Чути було, як хтось сказав: «Ого» і несподівано замовк. Відошич зміряв їх поглядом, йому було не до дотепів, ніхто не засміявся.

— Те, чого нам бракує, — це результати судмедекспертизи, які ще, звичайно, не готові, але сьогодні вже будуть. Коли ми їх отримаємо, будемо знати, по-перше, час смерті вбитої, по-друге, про яке вбивство йдеться, про травми і безпосередню причину смерті. По-третє, з Центру криміналістичних експертиз отримаємо також аналіз біологічних слідів. Тільки тоді нам трохи розвидниться. Наразі на цьому можемо тільки спекулювати, але до отримання результатів судмедекспертизи не знаємо, який то насправді злочин. Отже, Зділар — в Травно до сусідів, Комшич — до школи і сусідніх зі школою будинків, Касумич — до подруги після того, як подаси мені звіт про вчорашній допит. Я не знайшов його на столі. Сподіваюся, мені не треба нікого з присутніх інструктувати, як це все робиться. Добре? Як тільки отримаю результати, все перешлю на комп’ютери і скличу нараду. Ясно? Розходьтеся.