Відошич усміхнувся.

— Ну то скажи, я тобі не бороню. Може, з’явиться якась нова теорія ліцького[2] напряму кримінології.

Касумич дав йому час заспокоїтися у кріслі. Про колір свого обличчя не роздумував.

— Коли він обернувся, мені впало в око, що на його рюкзаку подерта кишеня. Не знаю чому, але я це помітив. Зараз, коли я роздивлявся фотографії з місця події, побачив, що на одній дірі в огорожі, дірі, крізь яку дитина безпроблемно може пролізти, залишився клапоть пластика. Того ж кольору, що й рюкзак малого.

— О, Касумичу! Та ти перетворюєшся на справжнього детектива з фільмів. Перснів не запам’ятовуєш, але колір пластикового рюкзака запам’ятав. А що б ти з тим малим робив? І як би ти його знайшов?

Касумич уже тримався за клямку.

— Те, на що я перетворююся, нехай тебе не обходить. А малого я би знайшов, бо переконаний, що таких, хто має час стояти годину і дивитися, що робить поліція, хтось із кварталу чи зі сусідніх магазинів знає. Малий купує або форнетті, або піцу. Я б його знайшов. А що би з ним робив? Запитав би його багато про що, але найважливіше, припильнував би, щоб його хтось не прибрав.

Відошич заплескав.

— Ну браво, серіальним детективам до тебе не дорівнятися. А як бути з тими дев’яноста дев’ятьма цілими і дев’ятьма десятими? Треба опуститися на землю. Дай дитині спокій, хай спокійно насолоджується життям.

Задзвонив телефон, і Відошич рукою дав знак Касумичу зачекати. Поклав слухавку.

— Підтверджено особу. Це вона. Пошукай подругу і притисни її добре, побачимо, що вона знає. Ми не можемо чекати судмедекспертизи, приблизно визначимо час, коли її вбили. Найімовірніше, вночі. Єдиний час, коли нема нікого, хто б міг бачити, як викидають труп. Це основні дані. Решту тобі відомо: з ким, де, коли.

Касумич зачиняв двері, доки до нього лунало:

— Забудь про малого!

А малому час минав повільно. Він сходив на зупинках, коли йому набридали пасажири, спинявся перед вітринами з іграшками, притулявся чолом до скла, роздивляючись їх, як і інші діти, купував несправжні піци у хлібних кіосках, форнетті з шоколадом, морозиво, заходив до книгарень, у яких продавали комп’ютерні ігри, ходив уздовж стін будинків, остерігався місць, де б міг зустріти когось зі знайомих, крутився по «Авеню Молл» невидимий, як і всі, хто туди заходить, і знову повертався у трамваї, на ласку і неласку голосів. Чекав часу, коли тато міг би вже бути вдома. У міській метушні йому ні на мить не сплив у пам’яті спогад про мутний целофан, ані чорний автомобіль, ні про величезного чоловіка, ні дріт в огорожі, ні страх на Маглайській, ні вчорашній ляпас. Періодично пригадувалося йому, як сьогодні вранці його заболіло, коли він проковтнув шматок холодного млинця, і це було єдине, що йому нагадало про хатинку на вулиці Малій.

Касумич зателефонував до секретарки гімназії і від неї дізнався, що вчителька з нарисної геометрії не прийшла на заняття; повідомила, що хворіє і що дуже важко сприйняла звістку про вбивство колеги, хоча й усім зрозуміло, що це ще не підтверджена новина. Касумич замовчав, що новина вже не є непідтвердженою.

Припаркував автівку перед низьким будиночком на вулиці Малій, задзвонив у двері і зачекав, доки хтось відчинить. Ніхто не відчиняв, ніхто не виходив. Вийняв мобільного телефона і клацнув на номер Ірми. Через декілька хвилин зійшла Ірма, запухла, бліда, було видно, що вона довго плакала.

На подвір’ї вони не обмінялися жодним словом. Пропустила його до будинку, але рушила не сходами нагору, а в Катаринину кухню.

— Вибачте, я сама, сестра на роботі, друга сестра зайнята своїм весіллям, вона десь пішла недавно, син сестри залишає після себе отакий безлад.

Вони сіли. Касумич мовчав, й Ірма почала ридати.

— Вибачте, я знаю, чого ви прийшли, мені дзвонила секретарка, вибачте, не можу стриматися.

— Мусите, бо мушу вам поставити декілька питань.

Ірма заспокоїлася.

— Ви були в дружніх стосунках з постраждалою. Вбитою.

— Так, ми були подругами.

— Розкажіть мені трохи про ці стосунки. Наскільки ви були близькими, що ви про неї знали?

— Та досить добре знала. Все, що важливо. Вона приїхала на навчання з Вінковців, тут, в нас, закінчила іспанську і португальську, влаштувалася на роботу в Трешнєвську гімназію, в якій я вже працювала, ми були молодші від інших колег і так почали товаришувати.

— Коли це було?

— Років, років… шість тому. Вона трохи молодша за мене.

Ірма знову заплакала. Касумич дивився, як у неї трясуться довгі руді кучері. Трохи зачекав.

— У вас є спільні друзі?

Вона не підвела голови. Лише затрясла головою. Тоді все ж опанувала себе.

— Це радше знайомі. Я знаю деяких її друзів, вона — деяких моїх, але ні, не можу сказати, що вони наші спільні друзі.

— В її особовій справі пише, що вона неодружена, що не означає, що вона жила сама.

— Жила сама. В Травному.

— Так, я бачив адресу. Як вона поводилася останнім часом?

— Звично. Я не помітила змін. Та ми й не кожного дня бачилися.

Касумич зробив паузу. Ірма навіть не ворухнулася. Він розгубився і швидко поставив питання:

— Знаєте її родичів?

— Погано. Батька вона не мала, її мама живе в Вінковцях. Там в неї сестра і брат. В них свої сім’ї. Це все, що я про неї знаю.

— Коли ви її останній раз бачили?

— Три дні тому, в нас були заняття в один і той же час.

— Після того?

— Після того ні.

— Ви розмовляли телефоном, слали мейли, смски?

Вона мовчала якусь секунду.

— Не знаю, не можу пригадати. Мені все перемішалося. Я прийняла якісь заспокійливі.

Вона усміхнулася. Це виглядало потворно.

— І трохи спиртного, коли зателефонувала секретарка з тою жахливою звісткою.

Тепер Касумич потворно усміхнувся.

— Секретарка вам задзвонила чи ви їй?

Її сльози вмить висохли. Касумичу були знайомі такі зміни.

Вона знову всміхнулася.

— Ну от бачите, сама не знаю, що говорю. Я їй дзвонила, мені було погано, я не могла прийти на заняття, і тоді мені секретарка сказала, що сталося.

Касумич зачекав, чи вона знову заплаче. Не заплакала.

— Де ви були вчора?

Ірма розслабилася.

— Сестра, наша наймолодша сестра, виходить заміж, я ходила купувати різні подарунки, шукала ще різні дрібнички, різні несподіванки для неї Блакитну підв’язку, такий звичай.

— Колись не було.

Вона усміхнулася його зауваженню, але швидко знову прийняла серйозний вираз.

— Так от, провела час у шопінг-центрах, вони далеко звідси, все-таки була неділя, ніхто не працює… доки знайдеш місце для паркування… час минає. Вчора ввечері в нас була маленька домашня вечірка, тільки сестри і кума, що живе по сусідству, ми трохи випили, може, мені від того і було погано. Забагато курила. Вибачте, не сказала вам, можете курити, якщо ви курите.

— Ні, не курю.

Такої брехні Касумич ще ніколи не казав. Ударив легенько рукою по столі і пригадав Відошича.

— Добре, будемо на зв’язку, треба буде перевірити деякі речі, але це нормально, узвичаєно. Не виїжджайте далеко зі Загреба.

Він рушив до виходу. Вже на подвір’ї легенько вклонився, ввічливо попрощавшись із нею.

— І пильнуйте себе.

Посміхнувся і додав:

— Особливо від друзів.

Вона теж посміхнулася.

— Мої сестри, насправді моя старша сестра, яка мені більше, ніж мама, може підтвердити все, що я вам розказала.

Ірма махнула йому рукою, доки він сідав у автівку. Він не махнув у відповідь.

Поглянув у дзеркало заднього огляду й увімкнув двигуна.

Вона не дивилася услід.

Обоє роздумували про те, що жоден із них не згадав про їхню попередню зустріч. Ані те, що тоді, два повних роки тому, одне до одного зверталися на «ти».

2

Ліка — місто у Хорватії, звідки Касумич родом.