Ображені старушенції зустріли й цю ніч, з 25-го на 26-е жовтня 2009 року, причаївшись у своєму звичному стані дрімоти й очікування. Знали, що схожі на зневірених курей перед різнею, знали й те, що ціла вулиця здалеку нагадує приплюснутого гарбуза, видовбаний рот якого непристойно вищиряється фальшивими кликами нових і пеньками старих хат.
У них не було сил навіть для сорому. Більшість із них рано поснули, а ті, котрі не спали, думали про наближення зими, про спорохнявілий дах, який чекає, коли на нього посиплеться сніг… мелений перламутр, цукор-пудра…
Другий камінь, другий вал
— Вііілім, Вііілім!
Із сусіднього подвір’я долинав жіночий голос, який гукав і губився у скрипі крану з найближчого будівельного майданчика. Вррруум, вррруум…
Хатинка заледве прокинулася. Почувалася невиспаною, із закислими очима, присоромленою. І домочадці паскудно прокидалися: спершу в мансарді виблювала Іта, потім Ірма, вся запухла від змішування алкоголю і пігулок, ледве дотяглася до холодильника, де взяла бляшанку пива. Ще не знала, чи їй покращає до третьої години, коли в неї мають початися уроки, чи спробує вигадати якусь причину своєї відсутності. У будь-якому разі, вибризкає половину пляшечки туалетної води просто в горло. На першому поверсі Катарина спершу прийняла душ, а потім напекла млинців, хоч їй також було забагато вчорашнього алкоголю і стресу від сцени з Давидом. «Це він захоче їсти». Щодо іншого не мала певності, зокрема чи виконає своє рішення обов’язково відвідати Давидову шкільну психологиню.
Тоді постукала у двері його кімнати, за мить уже гримала, а за якусь хвилину вийшла з будинку і, не боячись сусідських обмовлянь, потягла рейкою по ролетах.
Врррууум…
Давид здригнувся. Йому здалося, що це звичні вранішні звуки з найближчого будівельного майданчика, хотів повернутися на інший бік і ще трішки поспати, але на повторне «врррууум» випростався, повністю прокинувся і сів.
Устав з якимось незнайомим відчуттям, що в його житті сталося щось непоправне і категоричне.
Босий пішов до туалету. Доки мив руки над умивальником, йому було приємно, що більшою частиною свого обличчя він ще не досягає до дзеркала. Пішов до кімнатки одягнутися, але вона визирнула з кухні.
— Зараз же в душ, Давид!
Давид, а не Дадик? Вирішила не попускати. Ну добре, якщо вже так вирішила, він їй відплатить.
Мовчав, їв і лічив предмети на столі. Не стежив за тим, що вона говорить. Дещо до нього долинало, але рахування допомагало не чути всього. Те, що пробивалося до свідомості, задушив диханням і ковтанням. У цьому він досяг майстерності. Все це було певним тренуванням, навчанням і початком кропіткої праці над реалізацією рішення, прийнятого ще кілька днів тому за таким же сніданком. Таємний агент, так, він стане таємним агентом. Ну, добре, навіть якщо й не стане, принаймні витренує різні техніки самовладання. Те довгеньке і заплутане слово він уже чудово знав з різних ігор. От і зараз він стримує себе, а понад усе би зараз хотів примусити маму замовкнути, сказати їй, щоб замовкла. А це було би помилкою. Почалися би погрози, ще якісь покарання… У будь-якому разі, вирішив зачекати, доки вона виповість своє. Невтомно повторювала одне, і він заздалегідь знав, що вона скаже: якщо він ще раз втече з дому і якщо не виправиться у школі, вони не поїдуть на море, і вона звернеться до соціальної служби, щоб його віддали батькові. Йому здалося, але лише здалося, що сльози здавили горло, але він опанував себе і вдавився млинцем. Його заболіло від великого шматка, а не від проковтнутої сльози. Так, він твердо вирішив стати таємним агентом. Стримано дав їй можливість відтарабанити своє, примусив себе випити молоко, а з-за столу встав лише коли її голос вже долинав із передпокою і коли вона повернулася до кухні ще йому щось сказати. Потому знову пішла до передпокою в пошуках ключів, потім сумки, згодом сережки, і знову ключів, тоді мобільного, а за ним хустинок, а опісля знову ключів. Запихаючи одночасно обидві руки в рукави куртки, заплуталася, замахала спутаними руками, як качка з ампутованими крильми, і він почав з неї сміятися. На мить вона розгубилася, нарешті одяглася, ще раз йому чимось погрозила і врешті вийшла.
Запанувала тиша, яку він загалом любив, але зараз несподівано почувався погано. Затряс головою, щоб позбутися огидної картинки мутного целофану. «Я нічого не бачив, нікого не впізнав би».
Він узув кросівки, натягнув куртку і схопив наплічника, щоб закинути його на праве плече. Похолов. Зовнішня кишеня на рюкзаку була подерта, майже віддерта. Його всього охопило те саме відчуття безпомічності, яке його душило, доки він висів, зачепившись за дротяну огорожу гімназії. Затряс головою. «Я нічого не бачив».
Повернувся до кухні, висунув шухляду, в якій завжди лежали ножиці, і більш-менш вдало відрізав залишки кишені на наплічнику. Виглядало потворно, але принаймні кишеня дурнувато не висіла. Врешті накинув ранця, пробіг через передпокій, ретельно замкнув вхідні двері, кількома кроками здолав подвір’я до паркана і лише там роззирнувся по вулиці. Нічого підозрілого не було. Краєчком ока поглянув на однотонне сіре небо, дощу не передбачалося, і він був задоволений. Чути було, як хтось із подвір’я навпроти гукає кішку, щоб її нагодувати: «Киць-киць, молодець, молодець», чути було, як у Циліки хтось шкребе ногою біля паркану, через чотири будинки будівництво вивільняло свої звичні звуки, було декілька припаркованих автомобілів уздовж тротуару і більше нічого. Оглянув автомобілі: незнайомі, зачухані, безпечні марки, напевно, належать майстрам з будівництва. Обернувся до Цилічиної хати. Там, тримаючись лівою рукою за огорожу, правою йому махав бахур Дамір. Давид йому зрадів і теж махнув. Вийшов на вулицю, замкнув хвіртку, ще раз махнув Бахуру Даміру і рушив до своєї школи імені Юлія Кловича. Неблизька дорога, треба було поспішати.
Старою магістраллю майже завжди ішов до місця, де Нова дорога виходила на Люблянський проспект, і звідки вже було видно школу. Не боявся нічого, крокував шумним проспектом, подумки відлетівши до якихось нових віддалених місць, і за хвилин двадцять почув об’єднані голоси, за якими ще з першого класу впізнавав наближення школи. Ніколи за будівлею, ніколи; за тими верескливими голосами і за незатишністю, яку вони в нього викликали, він впізнавав свою школу. Спинився. Поспішити? Для чого поспішати? Буде достатньо, якщо він прийде на другий урок. Чи третій, яка різниця? Пішов спокійно далі повз школу, ні на сантиметр не відступився, коли минався з Ковачичем, хоча й знав, що Ковачич його штовхне. Він його теж штовхнув, навіть дещо засильно, за що Ковачич зазвичай відповідав ударами. Сьогодні задовольнилися «ідіотом» і «підером». На решту не мали часу.
Вирішив рушити Гагаріновим шляхом у напрямку до вулиці Савської, але з невідомих причин передумав, звернув і за якусь хвилину вже проштовхувався Трешнєвським ринком. Схоплював голоси годування, ковтання, жування, плямкання, цямкання, сьорбання, які пропонували, запитували, відмовлялися, хвалили, погоджувалися, торгувалися, обурювалися, брехали, обіцяли, потішали, обмовляли, підозрювали, звинувачували, продавали, купували… Схоплював звуки грошви, дорогого, дешевого, контрабандного, грубого, дрібного, шурхотіння паперів, пір’я, лущення риб’ячої луски, ударів пудел, діжок, бочок, візків, коліс, кошиків, плетінок, запахи стиглого, нестиглого, перестиглого, гнилого, свіжого, старого, смаженого, печеного, вареного, праженого, в’яленого, сушеного, вудженого, кровавого, смаки масного, сухого, квасного, солодкого, гіркого, прогірклого, залежаного, пересоленого, відсвіження у пам’яті блідого, клейкого, липкого, живого, кривавого, заколотого, обскубаного, вбитого, мертвого… Все поступово стопилося в єдину приглушену розповідь про поліцію, яка «вже приїхала, про мертву бідолаху, цілу проштрикану, та шо ви таке повідаєте, задушену паском, яким паском, її хтось руками вдушив, я її виділа, гола в коцику, нє, в цераті, ножем, нє, руками, вдушив її, як ту куру, бідаку, а поліція там, поліція там, Матко Боска, Матко Боска, церква святого Йосифа ту через кілька кроків, шо то ся діє на тім світі, Матко Боска…»