Врешті вмовив. Одвалив десять тисяч зелених.

Спорядивсь урочисто на відкриття полювання, поїхав.

Тільки місце зайняв — припекло, куди й царі пішки ходили. «По-большому».

Вчора ж чаркувались до пізнього. А де чарка, там і наїдків гора. Він і наминав — боявся сп’яніти. Щоб руки не трусилися, коли стане на «зорьку».

«Хай ти згориш!»

Метнувся в кущі разом з гусятницею: ану ж качки налетять! І тільки усівся, вони й налетіли. Хмарою.

Він навскид і смалонув.

Бабахнуло — земля загойдалася. Трьох крижнів з неба змело. Йому ж плече одбило і до землі припечатало.

Та якби ж тільки до землі! А то по вчорашній вечері розмазало. Встиг отакенну купу накласти.

Вертався додому без трусів і штанів. Під регіт мисливців.

Продає тепер гусятницю. Дешево. Майже за безцінь. Придбати не хочете?

Не копай ями!

Зарплату отримав. Тисячу гривень. П’ятірками. Пачка — в руку не влазить.

— А можна крупнішими?

— За крупнішими під церкву паняй! — позаду із черги.

— Бери-бери, менше проп’єш!

Узяв. Ледве в кишеню улізла. По дорозі додому дощ намочив. Не дощ — злива суцільна. А він же без парасольки. Та ще й піджачок наче решето. До нитки промок. І гроші розквасило. Хоч як долонею прикривав.

Порозклеював, заслав увесь стіл, щоб просохли.

А тут сусіда принесло:

— О, а це що в тебе?

— Гроші, не бачиш! Надрукував та й розклав, щоб просохли.

— Фальшиві?

— А то ж які.

— Дай одну.

— Та бери хоч і десять!

Узяв та одразу ж і побіг до міліції:

— Ви тут куняєте, а у вас під носом гроші фальшиві друкують. Осьо подивіться!

Вся міліція стала на вуха! Бригадою налетіла.

— Фальшиві?

— Та вже ж що не справжні!

— Сам друкував?

— Звісно, що сам.

— А де верстат?

— У сусіда. Сусід узяв, теж без копійки сидить.

До сусіда рвонули. Всю квартиру догори дном перевернули. Ні грошей, ні верстата. Зате апарат самогонний знайшли. І самогонки три бутлі.

Розібралися. Його покартали за жарти й одпустили, а сусіда на триста гривень оштрафували.

Ото так: не копай ями іншому, бо сам до неї ускочиш.

Отака правда

А це ще одна про самогонку історія.

Надумався нагнати до іменин. Бо казьонки не накупишся. Приладнав апарат, включив газ, воду холодну — закапало, задзюркало: дух по кухні пішов, хоч сідай і закушуй!

А тут у двері дзвінок.

«Кого чорти принесли?»

Завмер, дихнути боїться.

А воно подзвонило і вдруге… І втретє дзеленькнуло.

Потім затихло.

«Пішло, слава Богу!»

І тільки отак подумав, як у двері чимось металевим зашкрябало. Роззувся поспіхом, до дверей навшпиньки підкрався. У вічко заглянув.

Злодій!.. Точно злодюга!.. (Сусіда обікрали три тижні тому. Отак же у двері дзвонили: перевіряли, чи є хто дома).

Нахилилося, ключі до замка підбирає.

«Ну, я ж тебе пригощу!»

Ухопив топірець, причаївся.

І тільки двері прочинилися, тільки-но голова з’явилась — тюк обушком по маківці!

Злодій під ноги і ліг.

Доки той не очуняв, зателефонував до міліції.

Прибігли одразу ж. Пов’язали злодія, а виходити не поспішають: принюхуються. Один аж облизався:

— Самогоночка?

— Та жену на іменини. Ви ж знаєте, які тепер статки.

— Нарушаете, громадянин. Положено штраф.

Як не вмовляв, склали акта.

Отака правда на світі! Він їм злодія живого впіймав, а вони замість дяки штраф присобачили!

Скарб

Німці, що зайняли Київ, з центру міста їх виселили. На Поділ. В одноповерховий будинок зачовганий. У квартиру однокімнатну. Коридорчик, кімната, кухонька і туалет. Звідси теж хтось встиг евакуюватися. Лишили стіл, чотири стільці, ліжко двоспальне і на півстіни — шафа з червоного дерева. Шафа явно із якогось палацу привезена: бронзою вся розцяцькована.

Доки жили в окупації, молодша за ту шафу переживала найбільше: ану ж німці заберуть! Що потім казати господарям, як наші повернуться? Продали? Проїли?

— Не повернуться, — втішала старша молодшу. — 3 Бабиного яру не повертаються.

Ну, з горем-бідою пережили окупацію: повернулися наші. І в перший же день вимогливо постукали в двері.

Одчинили — двоє військових. Капітан і жінка-лейтенант. З мішками заплічними. Німецькими.

— Смерш. Контрразведка.

Не питаючи, до кімнати пройшли. Перед шафою зупинилися.

— Она? — спитав капітан.

— Она, родная!.. Она!..

— Тогда займемся.

Капітан скинув заплічний мішок, дістав інструменти. Одчинив дверцята важкенні, заходився люстро знімати. Люстро — два метри заввишки. Так акуратно та впевнено знімав, наче все життя цим займався.

І коли зняв оте люстро, обидві жінки, старша і молодша, внутрішньо охнули: по всій кімнаті сяйнуло золотом. Блюда, тарелі, чарки, підстаканники — чого тільки там не було! Ще й металеві шкатулочки поперев’язувані.

Виймали, акуратно складали до заплічних мішків. Жінка-лейтенант замалим не цілувала кожну шкатулочку. Так за ними, видать, знудьгувалася.

Набили мішки, завдали на плечі, рушили. Не попрощавшись навіть. Мов їх і не було на білому світі. Ну, точнісінько німці!

Довго сиділи: мовчазні, ошелешені. Потім старша спитала:

— Впізнала?

— Щось не пригадую.

— Продавщиця з торгсіну. Золото-срібло на хліб та крупи вимінювала. Під час голодовки. Я їй золотий ланцюжок однесла. За хлібину із сої. Просила хоч кілька цукерок для дитини хворої — не дала.

Другий кухоль

Ятка із пивом бочковим. Натовп спраглих під яткою. Чолов’яга статури Кличка дістає з кишені пачку десяток:

— Два кухлі… Другий по тому, як цей осушу…

Хова гроші недбало, не помічає, що ті гроші вже злодій пасе. Притерся до чолов’яги позаду, мов теж за пивом, обережно запускає пальці в кишеню. Ті, що у черзі, завмерли: витягне? не витягне?

Чоловік же жадібно п’є, йому не до грошей…

Я ледь не гукнув: «Чоловіче, отямся, тебе ж обкрадають!» — але тут гаряче дихнуло в потилицю. Розтулю рота — бритвою по очах зароблю. Таке вже було, читав…

Пальці залазять все глибше, глибше… от уже й долоня пірнула… І тут — хоп! — величезна долоня Кличка накриває руку злодюжки.

Злодій ойкає, пробує висмикнути руку, та де там: чолов’яга стискає її, як обценьками.

— О, й ти, куме, за пивом?

«Кум» аж звивається.

— Так тому й бути — вгощаю. — І до продавця: — Ану налий кумові другу! — Бере кухоль повний: — На!.. Пий, поки я добрий… Пий-пий, заплачено…

Де діватися злодієві: п’є, захлинається. А той тримав руку нещасного, поки й кухоль спорожнів.

— А тепер паняй додому! Жінка ж жде не діждеться.

І злодій побіг, підвиваючи. Поніс руку розплющену.

Довго ж він пива до рота не братиме!

За Шекспіром

Сусідка по столу — вертлява москвичка. Очима так і стриже. Не встигла до санаторію приїхати — хахаля завела. Ходять попідручки, труться, як селезні. Замалим не в одну лікувальну ванну разом залазять.

І майже щодня бігає на пошту: дзвонить чоловікові. Разом із хахалем.

У правій рурку тримає, в лівій — руку хахаля.

— Как ты там?.. Ты не представляешь, как я по тебе соскучилась!..

З чоловіком — словами, з хахалем — морзянкою.

Виходять із пошти — регочуть.