Тітка Лідія вичікує мить, тоді трохи усміхається й підносить свисток до вуст. Ми чуємо свист, різкий і пронизливий, луну від давнього волейбольного матчу.

Двоє Хранителів відпускають руки й роблять крок назад. Чоловік затинається — чи він під наркотиками? — і падає на коліна. Його очі зіщулюються посеред набряклого обличчя, наче світло надто яскраве. Його тримали в темряві. Він підносить руку до щоки, наче намацуючи, чи вона досі на місці. Усе відбувається швидко, але здається, що повільно.

Ніхто не виходить уперед. Жінки дивляться на нього з жахом, наче він — напівмертвий пацюк, що повзе підлогою кухні. Він скоса дивиться на нас, на коло червоних жінок. Один кутик його вуст піднімається вгору, неймовірно — це усмішка?

Я намагаюся зазирнути всередину нього, його розтрощеного обличчя, побачити, який насправді він має вигляд. Гадаю, йому років тридцять. Це не Люк.

Але міг би бути, знаю. Це міг бути й Нік. Я знаю: що він не скоїв би, я не можу торкнутися його.

Він щось говорить. Слова виходять важко, ніби його горло теж у синцях, язик набряк у роті, але я все одно чую. Він каже:

— Я не…

Рух уперед, наче це натовп на рок-концерті старих часів, коли відчиняються двері, поштовх хвилею прокочується крізь нас. Повітря яскраве від адреналіну, нам дозволено робити що завгодно — і це свобода, і в моєму тілі теж, схиляюся вперед, усюди червоні покривала, але перш ніж ця хвиля тканини й тіл вдаряє його, Гленова проштовхується через тих жінок, що стоять перед нами, працює ліктями направо й наліво і біжить до нього. Вона збиває його з ніг, набік, тоді жорстко б’є по голові, раз, двічі, тричі — гострі болючі удари ступні добре націлені. Тепер лунають звуки: схлипування, низький гул, схожий на гарчання, крики — і червоні тіла котяться вперед, я більше нічого не бачу, його затуляють руки, кулаки, ступні. Звідкись лунає високе верещання, наче від нажаханого коня.

Відступаю, намагаюся втриматись на ногах. Щось вдаряє мене ззаду, я хитаюся. Коли відновлюю рівновагу, бачу, як Дружини та дочки нахилилися вперед на своїх стільцях, Тітки на платформі з цікавістю дивляться вниз. Напевно, згори вигляд кращий.

Він перетворився на щось.

Гленова повертається до мене. Обличчя напружене, порожнє.

— Я бачила, що ти зробила, — кажу їй. Зараз я знову починаю відчувати: шок, гнів, нудоту. Варварство. — Навіщо ти це зробила? Ти! Я думала, ти…

— Відвернися від мене, — наказує вона. — Вони ж дивляться.

— Мені начхати, — відповідаю. Піднімаю голос, нічого не можу вдіяти.

— Опануй себе, — каже вона. Удає, що обтрушує мені руку й плече, нахиляється ближче до вуха. — Не роби дурниць. Він не ґвалтівник, це політичне. Він був одним із наших. Я його вирубила. Позбавила болю. Ти знаєш, що вони робили з ним?

Один із наших, думаю я. Хранитель. Це здається неймовірним.

Тітка Лідія знову свистить, та зупиняються не одразу. Двоє Хранителів виходять, відтягують їх від того, що лишилося. Деякі лежать на траві, там, де їх випадково вдарили чи збили. Хтось зомлів. Вони повільно встають, відходять самі чи по кілька. Мають приморожений вигляд.

— Знаходьте своїх партнерок, поновіть ряди, — каже в мікрофон Тітка Лідія. На неї майже не звертають уваги. До нас підходить жінка, яка кроками наче намацує дорогу в темряві. Джанін. На її щоці кривавий слід, ще більше кривавих плям на головному уборі. Вона усміхається, слабко й відкрито. Очі розфокусовані.

— Привіт, — каже вона. — Як справи?

У правій руці щось міцно тримає. Це жмуток білявого волосся. Вона пирскає.

— Джанін, — кличу я. Але вона зникла, уже повністю, це вільне падіння, вона не при собі.

— Хорошого вам дня, — каже вона й проходить повз нас до воріт.

Я дивлюся на неї. Пощастило, думаю. Мені її навіть не шкода, хоча мало б бути. Я зла. Не пишаюся собою, ані цим, ані будь-чим із цього. Але в тому й увесь сенс.

Мої руки пахнуть теплою смолою. Хочеться повернутися до будинку, піднятись до ванної і терти, терти грубим милом і пемзою, щоб змити рештки запаху зі шкіри. Мене від нього нудить.

Але і їсти хочеться. Це жахливо, але все ж це правда. Смерть викликає в мене голод. Можливо, тому, що мене випорожнили, чи це тіло так реагує на те, що я лишилася живою, продовжую повторювати свою базову молитву: я є, я є. Я все ще є.

Я хочу до ліжка, хочу кохатися, просто зараз.

Я думаю про слово «насолоджуватись».

Я б коня зараз з’їла.

Розділ 44

Усе знову нормально.

Як я можу називати це нормальним? Але порівняно з ранком це — нормально.

На обід був сендвіч із сиром на темному хлібі, склянка молока, палички селери, консервовані груші. Обід школяра. Я все з’їла, не надто швидко, насолоджуючись відтінками смаку, що розквітали на моєму язику. Тепер збираюся за покупками. Навіть чекаю на це. Буденність дає певну втіху.

Я виходжу із задніх дверей, іду стежкою. Нік миє автомобіль, капелюх одягнений криво. Він не дивиться на мене. Ми тепер рідко дивимось одне на одного. Це точно видало б нас, навіть тут, на відкритій місцевості, де ніхто не побачить.

Чекаю Гленову на розі. Вона запізнюється. Нарешті я бачу, як вона підходить — червона з білим тканина, наче повітряний змій, — рухається тим спокійним кроком, до якого ми всі привчилися. Я бачу її і спочатку нічого не помічаю. Коли ж вона наближається, мені здається, що з нею щось не так. Вона має інший вигляд. Вона якось невизначено змінилась: не поранена, не накульгує. Наче просто всохла.

Коли вона підходить ще ближче, я бачу, у чому річ. Це не Гленова. Вона такого ж зросту, але худіша, із бежевим, не рожевим обличчям. Вона підходить до мене, зупиняється.

— Благословенний плід, — вітається вона. Серйозний пуританський вигляд.

— Хай відкриє Господь, — відповідаю я. Намагаюся не показати свого здивування.

— Ти, напевно, Фредова, — каже вона. Я підтверджую, і ми рушаємо.

І що тепер, думаю я. Голова йде обертом: це погана новина, що з нею сталося, як дізнатися, не виказуючи надмірної стурбованості? Ми не маємо заводити поміж собою дружбу, формувати теплі стосунки. Намагаюся згадати, скільки часу Гленова провела на цьому місці.

— Нам послана хороша погода, — мовлю.

— І я радо її приймаю.

Голос рівний, плаский, нічого не видає.

Першу заставу ми проходимо, більше не обмовившись і словом. Вона мовчазна, і я теж. Це вона чекає, що я почну перша, відкриюся, чи вона справжня вірянка, що поринула в роздуми?

— Гленову вже перевели, так скоро? — питаю, хоча й знаю, що ні. Я бачила її ще вранці. Вона сказала б мені.

— Я Гленова, — каже жінка. Досконало дібрані слова. Звісно ж, це тепер вона, новенька, а Гленова, де вона не була б, уже не Гленова. Я так і не знала її справжнього імені. Ось так і губляться в морі імен. Тепер непросто буде її знайти.

Ми йдемо до «Молока і меду», тоді до «Всякої плоті», де я купую курку, а Гленова бере три фунти гамбургерів. Черги, як завжди. Я впізнаю кількох жінок, обмінююся з ними нескінченно дрібними кивками — так ми показуємо одна одній, що знані принаймні кимось, усе ще існуємо. Вийшовши зі «Всякої плоті», я кажу новій Гленовій:

— Варто сходити до Стіни.

Не знаю, чого чекаю від цього, напевно, це спосіб перевірити її реакцію. Я маю знати, чи вона одна з нас, чи ні. Якщо так, якщо зможу це встановити, то, можливо, вона скаже мені, що насправді сталося з Гленовою.

— Якщо хочеш, — відповідає жінка. Це байдужість чи обережність?

На Стіні висять три жінки, ті ранкові, досі в сукнях, у черевиках, з білими мішками на головах. Їм розв’язали руки, і ті заціпеніло звисають по боках. Блакитна всередині, дві червоні обіруч від неї, хоча кольори вже не такі яскраві: здається, що вони вицвіли, стали тьмяними, наче мертві метелики чи тропічні рибки, які сохнуть на землі. У них більше немає блиску. Ми мовчки стоїмо й дивимося на них.

— Хай це буде нам нагадуванням, — нарешті каже нова Гленова.