Відкидаю цей тривожний шепіт. Я надто багато говорю. Розповідаю йому те, чого не мала б: про Мойру, Гленову; та не про Люка. Хочу розповісти йому про жінку з моєї кімнати, ту, яка була тут до мене, але мовчу. Я ревную до неї. Якщо вона була до мене й тут, у цьому ліжку, то я не хочу про це чути.

Називаю йому своє справжнє ім’я і так відчуваю, що мене знають. Поводжусь, як дурепа. Не треба так. Творю з нього кумира, картонну фігуру.

Він, з іншого боку, говорить мало: більше не жартує, не натякає. Рідко розпитує. Видається байдужим до того, що я кажу, відгукується тільки на те, що може моє тіло, хоча й дивиться на мене, поки я розказую. Спостерігає за моїм обличчям.

Неможливо навіть подумати про те, що той, до кого я відчуваю таку вдячність, може мене зрадити.

Жоден із нас не промовляє слова «любити», жодного разу. То було б спокушання долі; то була б романтика, невдача.

Сьогодні квіти інші, сухіші, чіткіше окреслені, квіти розпалу літа: стокротки, рудбекії підштовхують нас униз довгим схилом. Я бачу їх у садках, коли гуляю з Гленовою, туди й назад. Майже не слухаю її — більше їй не вірю. Те, що вона мені шепоче, здається нереальним. Що мені з цього тепер?

— Ти можеш зайти до його кімнати вночі, — каже вона. — Пошукати в його столі. Там мусять бути папери, нотатки.

— Двері замкнено, — буркочу я.

— Ми можемо дістати ключ, — наполягає Гленова. — Чи ти не хочеш знати, хто він, чим займається?

Але Командор мене тепер не надто цікавить. Доводиться докладати зусиль, щоб не виказувати цю байдужість.

— Роби все так само, як раніше, — радить Нік. — Не змінюй нічого. Інакше вони дізнаються.

Він цілує мене, дивиться на мене весь час:

— Обіцяєш? Не видай.

Я кладу його руку на свій живіт.

— Це сталося, — кажу. — Відчуваю, що це сталося. Ще кілька тижнів — і я буду впевнена.

Знаю, що плутаю бажане з дійсним.

— Він любитиме тебе до смерті, — мовить Нік. — І вона.

— Але воно твоє, — заперечую. — Буде твоє, направду. Я так хочу.

Однак ми не розвиваємо цієї теми.

— Я не можу, — кажу Гленовій. — Надто боюся. Усе одно в мене не вийде, мене спіймають.

Майже не намагаюся прикидатись, що мені шкода — такою лінивою я стала.

— Ми можемо тебе визволити, — стверджує вона. — Ми можемо витягати людей, якщо дуже треба, якщо вони в небезпеці. У нагальній небезпеці.

Але річ у тім, що я більше не хочу йти, втікати, перетинати кордон зі свободою. Я хочу бути тут, із Ніком, де я можу торкнутися до нього.

Кажу це — і стає соромно за себе. Але не тільки. Навіть зараз я бачу в цьому зізнанні хвастощі. У цьому є гордість, бо воно показує, наскільки серйозним, а отже, і виправданим це для мене було. Наскільки вартим того. Це як історії про ледь не смертельну хворобу, від якої виліковуєшся, наче історії про війну. Вони демонструють серйозність.

Таку серйозність щодо чоловіка раніше я навіть не вважала можливою.

Іноді я бувала практичнішою. Не розглядала це як любов. Казала собі, що влаштувала тут життя у певний спосіб. Гадаю, так думали дружини першопоселенців і жінки, які переживали війни, якщо в них лишався чоловік. Моя мати казала, що людство вміє пристосовуватися. Просто дивовижно, до чого люди звикають, якщо отримують якусь компенсацію.

— Уже недовго, — каже Кора, виділяючи мені місячний запас прокладок. — Тепер уже недовго.

Усміхається сором’язливо, але наче знає. Чи знає вона? Чи знають вони з Ритою, на що я здатна, коли прокрадаюся вниз їхніми сходами вночі? Чи я видаю себе — замріююсь, усміхаюся в нікуди, злегка торкаюся свого обличчя, коли думаю, що мене ніхто не бачить?

Гленова махнула на мене рукою. Шепоче менше, переважно говорить про погоду. Я щодо цього не відчуваю жодного жалю. Це полегшення.

Розділ 42

Дзвонять дзвони — їх чутно здалеку. Нині ранок, і ми ще не снідали. Коли доходимо до головних воріт, просочуємося всередину парами. Кордоном із зовнішнього боку Стіни вишикувалися важко озброєні Янголи, особливий загін зі знаряддям для придушення заколотів — шоломи з випуклими візорами з темного плексигласу (вони роблять їх схожими на жуків), довгі кийки, газова зброя. Це на випадок істерії. Гачки на Стіні порожні.

Це районне Спасіння, тільки для жінок. Спасіння не бувають спільними. Його оголосили вчора. Завжди кажуть лише за день до події. Так бракує часу, щоб до цього звикнути.

Ми йдемо на дзвін, стежками, якими раніше ходили студенти, повз будівлі, де колись були лекційні зали та гуртожитки. Дуже дивно знову бути тут. Зовні й не скажеш, що щось змінилося, хіба жалюзі на більшості вікон опущені. Тепер ці будівлі належать Очам.

Ми виходимо на газон перед тим, що раніше було бібліотекою. Білі сходи, що ведуть угору, лишилися такими ж, головний вхід не змінився. На газоні зведена дерев’яна сцена, щось на зразок тієї, яка споруджувалася тут у колишні часи щовесни, для урочистостей випускного. Я думаю про капелюшки, ті пастельні капелюшки, які вдягали деякі матері, і про чорні мантії на студентах, і про червоні мантії. Але ця сцена зрештою не та, бо на ній три дерев’яних стовпи, на яких — мотузки з петлями.

Із переднього краю сцени стоїть мікрофон; телекамера ховається десь збоку.

Я була на такому лише раз, два роки тому.

Спасіння для жінок проходять нечасто. У них немає аж такої потреби. Ми нині так добре поводимося.

Не хочу розповідати цю історію.

Ми займаємо свої місця в належному порядку: Дружини та дочки на складаних дерев’яних стільцях позаду, Еконожини та Марфи з країв та на сходах бібліотеки, Служниці попереду, там, де всі можуть нас бачити. Ми не сидимо на стільцях — стаємо на коліна, а цього разу маємо ще й подушечки, маленькі, оксамитові, без жодного напису, навіть «віра».

На щастя, погода хороша: не надто спекотно, хмар немає. Стояти тут на колінах під дощем — це було б жалюгідно. Можливо, тому вони й кажуть нам про це так пізно — перевіряють, яка буде погода. Причина не гірша за інші.

Опускаюся на свою оксамитову подушку. Намагаюся думати про вечір, про те, як це — кохатись, у темряві, у світлі, відбитому білими стінами. Згадую, як це — коли тебе тримають.

Перед першим рядом подушок протягнута довга мотузка, вигинається, як змія, уздовж другого ряду й назад, через ряди стільців, звивається, мов надзвичайно стара повільна ріка, на яку дивишся згори. Мотузка товста, коричнева, пахне смолою. Її передній кінець піднімається на сцену. Він нагадує детонатор чи мотузку від повітряної кульки.

На сцені зліва — ті, кого будуть спасати: дві Служниці, одна Дружина. Незвично бачити тут Дружин, і я, всупереч собі, дивлюся на неї з цікавістю. Хочу знати, що вона скоїла.

Їх вивели сюди ще до відчинення воріт. Вони сидять на дерев’яних складаних стільцях, наче випускники, на яких чекають призи. Руки лежать на колінах начебто спокійно. Жінки трохи розгойдуються, напевно, їм вкололи щось чи дали пігулки, щоб вони не зчиняли галасу. Буде краще, якщо все пройде гладко. Чи вони прив’язані до стільців? Важко сказати під усім цим драпіруванням.

Тепер до сцени наближається офіційна процесія, піднімається сходами справа: три жінки — попереду Тітка, за нею крокують дві Спасительниці в чорних капюшонах та плащах. Потім ідуть інші Тітки. Шепіт між нами вщухає. Трійця влаштовується на місцях, розвертається до нас — Тітка в обрамленні двох чорних Спасительниць.

Це Тітка Лідія. Скільки років минуло, відколи я бачила її? Я вже почала думати, що вона існувала тільки в моїй голові, та ось вона, трохи постаріла. Мені добре видно: бачу ще глибші зморшки обабіч її носа, цю гравюру гримаси. Вона кліпає очима, нервово усміхається, дивиться праворуч і ліворуч, розглядає публіку, підіймає руку поправити головний убір. Із колонок лунає дивний задушливий звук: вона відкашлюється.

Мене почало трусити. Ненависть заповнює рот, наче слина.

Виходить сонце, сцена й ті, хто на ній, освітлюються, наче різдвяний вертеп.