Іноді після кількох склянок він починає дуркувати і махлює у «Скрабл». Мене теж заохочує, ми набираємо зайві літери і пишемо ними неіснуючі слова, типу «вумний» чи «лойно», і хихочемо з них. Іноді він вмикає короткохвильове радіо, даючи мені хвилину-другу послухати радіо «Вільна Америка», просто похвалитися, що він це може. Тоді знову вимикає.

— Кляті кубинці, — каже. — Увесь цей бруд про дитячі садки.

Іноді, після гри, Командор сідає на підлогу біля мого стільця і бере мене за руку. Його голова опиняється трохи нижче за мою, тож коли він дивиться на мене, це виходить під кутом юності. Напевно, його тішить таке фальшиве підкорення.

— Він дуже високо сидить, — каже Гленова. — На верхівці, тобто — з самого верху.

У такі моменти важко це уявити.

Іноді я намагаюся поставити себе на його місце. Це моя тактика, щоб заздалегідь здогадатися, як він може повестися зі мною. Мені важко повірити, що я маю над ним хоч якусь владу, але це так, хоч ця влада й неоднозначна. Іноді, гадаю, я бачу себе так, як мене бачить він, хоч би й розмито. Є те, що Командор хоче мені довести, подарунки чи послуги, які бажає зробити, ніжність, яку прагне викликати.

Він хоче, так. Особливо трохи напідпитку.

Іноді він буває буркотливим, іноді — філософствує чи намагається щось пояснити, виправдати себе. Як от учора.

— Проблема була не лише в жінках, — каже він. — Головною проблемою були чоловіки. Для них більше нічого не лишилося.

— Нічого? — перепитую я. — Але вони мали…

— Їм не було чого робити, — перебиває він.

— Вони могли б заробляти гроші, — кажу трохи вередливо. Зараз я його не боюся. Важко боятися того, хто дивиться, як ти змащуєш руки кремом. Цей брак страху небезпечний.

— Цього мало, — відповідає він. — Це надто абстрактно. Тобто їм нічого не лишилося з жінками.

— Це ви про що? — запитую я. — А всі ті «Порнокутки» — їх же було повно, навіть пересувних.

— Я говорю не про секс, — каже він. — Це один із нюансів, секс став надто простим. Його просто можна було купити. Не лишилося того, заради чого треба було б працювати чи боротися. У нас є статистика з тих часів. Знаєш, на що вони найбільше скаржилися? На нездатність відчувати. Чоловіки відвернулися навіть від сексу. Відвернулися від шлюбу.

— А тепер вони відчувають?

— Так, — відповідає Командор, дивлячись на мене. — Відчувають.

Він підводиться, обходить стіл, підходить до стільця, на якому сиджу я. Кладе руки мені на плечі, ззаду. Я його не бачу.

— Я хотів би знати, що ти думаєш, — каже його голос з-за моєї спини.

— Я небагато думаю, — відказую просто. Він хоче близькості, але я не можу її дати. — Що мені з того думання, правда? — продовжую. Те, що я думаю, не має значення. Це єдина причина, з якої він може мені щось розповідати.

— Ну ж бо, — наполягає він, трохи натискаючи руками. — Мені цікава твоя думка. Ти достатньо розумна, щоб її мати.

— Щодо чого? — питаю я.

— Щодо того, що ми зробили, — каже він. — Як усе вийшло.

Я тримаюся дуже спокійно. Намагаюся спорожнити свою голову. Думаю про небо вночі, коли місяця немає.

— У мене немає думки, — повторюю я.

Він зітхає, розслабляє руки, але лишає їх у мене на плечах. Він знає, що я думаю, то й добре.

— Ліс рубають — тріски летять, — ось що він каже. — Ми думали, що це на краще.

— Краще? — перепитую я тихо. Як він може вважати, що це краще?

— Краще ніколи не буває для всіх, — уточнює він. — Комусь завжди гірше.

Я лежу горілиць, вологе повітря тисне на мене, як свинець. Хотіла б я, щоб пішов дощ. А ще краще — гроза, чорні хмари, блискавка, оглушливі звуки. Тоді може зникнути електрика. Я б могла спуститися до кухні, сказати, що мені страшно, посидіти з Ритою та Корою за кухонним столом, вони б дозволили мені боятися, бо поділяють цей страх, вони впустили б мене. Горіли б свічки, ми дивилися б, як наші обличчя з’являються і зникають у миготінні, у білих спалахах гострого світла за вікнами. «Господи, — сказала б Кора. — О Господи, врятуй нас».

Після того повітря стало б чистим і легшим.

Я дивлюся на стелю, на коло вапняних квітів. Намалюй коло, встань всередину — воно захистить тебе. Посередині висіла люстра, на ній — перекручене простирадло. Там гойдалася вона, легенько, наче маятник; так розгойдується дитина, коли висне на гілці. Тоді вона була в безпеці, уже зовсім захищена, коли Кора відчинила двері. Іноді я думаю, що вона досі тут, зі мною.

Я почуваюся похованою.

Розділ 33

Нині день, у небі імла, сонце розсіяне, але важке — воно всюди, наче бронзовий пил. Я пливу з Гленовою тротуаром; наша пара, перед нами друга пара, через дорогу — третя. З відстані ми повинні мати гарний вигляд: мальовничо, наче голландські доярки на бордюрі шпалер, наче полиця, повна сільниць та перечниць у вигляді старовинних костюмів, наче флотилія лебедів або чого завгодно, що може повторюватися з мінімальною грацією та без варіацій. Милує око, очі, Очі, бо саме для них це видовище. Ідемо на Молитвосвято, показати, які ми слухняні й побожні.

Жодної кульбабки не видно, усі газони скошені. Мені так хочеться одну, лише одну, нахабно смітникову, випадкову, вічножовту, наче сонце, — такої важко позбутися. Радісну та плебейську, яка сяє однаково для всіх. Ми робили з них каблучки, і вінки, і намиста, вони лишали в нас на пальцях гіркі молочні плями. Або я лоскотала ними її підборіддя: любиш пухнастиків? Вона їх нюхала — на носі лишався пилок (чи то було з жовтцем?). Або ми розкидали насіння: я уявляю, як вона біжить через газон, просто переді мною, їй рочків зо два чи три, і вимахує квіткою, наче бенгальським вогником, цим маленьким ціпком із білим вогнем, і повітря заповнюють крихітні парашутики. Дмухни — й дізнаєшся час[36]. Увесь цей час здутий літнім вітерцем. Про кохання питали в ромашок — це ми теж робили.

Ми вишиковуємося, щоб пройти заставу, стоїмо — двійко, двійко, двійко, наче дівчатка з приватної школи, які пішли на прогулянку й надто затрималися. На довгі роки, так, що все переросли — ноги, тіла, сукні. Наче зачаровані. Це казка — мені хочеться так вірити. Замість того нас перевіряють, двійками, і пропускають далі.

Через якийсь час ми звертаємо праворуч, ідемо повз «Лілеї» і далі, до річки. Хотіла б я піти ще далі, до широких берегів, де ми лежали на сонці, де мости вигинають спини. Якщо довго йти вниз уздовж річки, її жилавих вигинів, дійдеш до моря; але що там робити? Збирати черепашки, ніжитися на блискучих каменях.

Та ми не підемо до річки, не побачимо невеликі бані на будівлях біля неї — білі із синім і золотим, цнотлива яскравість. Звертаємо до сучаснішої будівлі з великим плакатом над дверима: «СЬОГОДНІ ЖІНОЧЕ МОЛИТВОСВЯТО». Плакат затуляє колишню назву, щось про мертвого, застреленого, президента. Під червоним написом менші чорні літери, обрамлені крилатим оком з кожного боку: «БОГ — НАДБАННЯ НАЦІЇ». Обабіч дверей стоять Хранителі — без них не обходиться; дві пари, усього четверо, зі зброєю, дивляться прямо. Вони майже такі, як манекени в крамницях, з охайними зачісками, випрасуваним одностроєм та жорсткими, наче пластиковими, молодими обличчями. Сьогодні прищуватих немає. У кожного напоготові пістолет-кулемет: бозна-які небезпечні чи підривні діяння можемо вчинити всередині.

Молитвосвято проходитиме в критому дворі — прямокутному просторі зі скляним дахом. Це не загальноміське Молитвосвято — такі проводяться на футбольному полі, — воно лише районне. Ряди складаних дерев’яних стільців із правого боку, для Дружин та дочок високопосадовців чи офіцерів, різниця невелика. Галереї вгорі, з бетонним поруччям, для жінок класом нижче — Марф та Еконожин у кольорову смужку. Для них відвідини Молитвосвят не обов’язкові, особливо якщо вони на роботі чи мають малих дітей, але галереї все одно повні. Гадаю, це певний вид розваги, наче вистава чи цирк.

Чимало Дружин у найкращому вишитому блакитному вбранні вже зайняли свої місця. Ми відчуваємо їхні погляди, коли йдемо у своїх червоних сукнях по двоє до протилежної стіни. На нас дивляться, оцінюють, перешіптуються; ми це відчуваємо, наче мурашки бігають по голій шкірі.

36

Гра: треба здути з кульбабки все насіння, скільки разів для цього потрібно дмухнути — така й година.