— Маю для тебе подарунок, — сказав і злегка усміхнувся.

Тоді висунув верхню шухляду столу й дістав з неї щось. Потримав хвилинку між великим та вказівним пальцями, наче вирішуючи, чи віддавати мені, чи ні. Хоча річ була догори дриґом, я зі свого місця впізнала її. Раніше вони часто траплялися. То був журнал, жіночий журнал, наче з картинки: модель на глянцевому папері, волосся роздувається, шалик на шиї, помада на губах, осіння мода. Я думала, усі такі журнали було знищено, але ось один, що лишився в приватному кабінеті Командора, де найменше очікуєш таке побачити. Він подивився на модель згори вниз: вона була саме тим боком до нього; він досі мрійливо усміхався. Так дивляться на майже вимерлих тварин у зоопарку.

Я витріщалася на журнал, який висів переді мною, наче наживка на гачку, я хотіла його. Хотіла так сильно, що мені заболіли кінчики пальців. Водночас бачила в цьому бажанні щось тривіальне, абсурдне, бо колись ставилася до таких журналів доволі зверхньо. Я читала їх у кабінеті дантиста, іноді — у літаках; купувала їх, щоби взяти з собою до готельного номера, як засіб згаяти час, поки чекаю Люка. Погортавши сторінки, викидала їх, бо ж вони були безкінечно позбувані, і через день-два я вже не могла згадати, що там було.

Хоча тепер я пам’ятаю. У них була обіцянка. Вони займалися перетвореннями, пропонували безмежні можливості, наче відображення у двох дзеркалах, поставлених одне навпроти іншого, розтягнені, аж допоки не зникнуть. Вони показували одну пригоду за іншою, один гардероб за іншим, одне за іншим покращення, одного за іншим чоловіка. Говорили про омолодження, подолання болю й безкінечне, усепереможне кохання. Справжньою обіцянкою в них було безсмертя.

Ось що Командор тримав, не знаючи про це. Він пошарудів сторінками. Я відчула, що схиляюся до нього.

— Старий. Можна сказати, антикваріат. Здається, сімдесяті. «Вог», — завважив назву, наче знавець вин. — Подумав, тобі цікаво буде поглянути.

Я відсторонилася. Це може бути перевірка того, наскільки глибоко в мене промиті мізки.

— Це заборонено, — сказала я.

— Тут можна, — тихо відповів він. Я зрозуміла, у чому справа. Якщо я порушила головне табу, чого мені вагатися щодо іншого, чогось меншого? Чи ще одного, ще одного — хтозна, де це може зупинитися? За цими конкретними дверима табу зникали.

Я взяла в нього журнал, розвернула як годиться. От вони, образи мого дитинства: нахабні, рухливі, упевнені, руки випростані, наче заявляючи про своє право на простір, ноги розставлені, ступні міцно тримаються землі. Щось ренесансне було в цій позі, але на думку спадали принци, а не зачесані й завиті діви. Ці відверті очі, хоча й затінені макіяжем, але, як і котячі, націлені на здобич. Без зволікання, без страху — не в цих накидках та грубому твіді, не в чоботах до колін. Ці жінки — пірати з жіночними дипломатами для здобичі та жадібними кінськими зубами.

Поки я гортала сторінки, відчувала, що Командор дивиться на мене. Знала, що роблю те, чого робити не мала б, і йому приємно бачити, як я це роблю. Я мала б почуватися злом; за мірками Тітки Лідії, я й була злом. Але я цього не відчувала. Натомість, це було щось схоже на стару едвардіанську листівку з узбережжя: непристойне. Яким буде його наступний подарунок? Корсет?

— Звідки у вас це? — спитала я.

— Дехто з нас, — відповів він, — цінує старі речі.

— Але ж їх мали спалити, — сказала я. — Були обшуки будинків, вогнища…

— Те, що становить небезпеку в руках більшості, — мовив Командор чи то з іронією, чи без, — доволі безпечне для тих, чиї мотиви…

— Поза критикою, — закінчила я.

Він поважно кивнув. Неможливо сказати, чи справді це малося на увазі.

— Але навіщо показувати це мені? — сказала я й відчула себе дурною. Що б він міг відповісти? Що так розважається, за мій рахунок? Бо ж мав знати, наскільки для мене болючі ці нагадування про минулі часи.

Я не була готова до того, що він насправді відповів.

— Кому ще мені його показати? — спитав Командор — і от знову цей сум.

Я подумала — мені йти далі? Не хотілося підштовхувати його, надто далеко, надто швидко. Знала, що мене легко замінити. І попри те сказала, дуже м’яко:

— А ваша Дружина?

Він, схоже, думав про це.

— Ні, — відповів. — Вона не зрозуміла б. Байдуже, вона все одно мало зі мною зараз говорить. Схоже, у нас лишилося небагато спільного.

Ось воно, відверто: дружина його не розуміє.

Ось для чого тоді я тут. Одне й те ж. Надто банально, щоб бути правдою.

На третій вечір я попросила в нього крем для рук. Не хотіла, щоб здавалося, наче я благаю, але отримати все можливе прагнула.

— Що саме? — спитав Командор, ввічливий, як завжди. Він сидів на іншому кінці столу. Особливо мене не торкався, за винятком одного обов’язкового поцілунку. Жодного мацання, важкого сопіння, нічого такого — це не годилося для нього, та й для мене теж.

— Крем для рук, — сказала я. — Чи для обличчя. У нас дуже сохне шкіра.

Я чомусь сказала «у нас», а не «в мене». Хотілося б попросити й олії для ванни, у тих маленьких кольорових кульках, у яких вона колись продавалася, і які мені здавалися чарівними, коли лежали в круглій скляній мисці материної ванни. Але подумала: він не знатиме, що то таке. І взагалі, їх, напевно, уже не виробляли.

— Сохне? — перепитав Командор так, наче ніколи раніше про це не думав. — І що ви з цим робите?

— Беремо масло, — сказала я. — Коли можемо дістати. Чи маргарин. Часто це саме маргарин.

— Масло, — повторив він замислено. — Розумно як. Масло.

І розсміявся.

Мені хотілося дати йому ляпаса.

— Думаю, це я зможу дістати, — сказав він, наче дитині, яка просить жуйку. — Але вона може відчути його запах на тобі.

Цікаво, чи цей острах походить з попереднього досвіду. Дуже старого: помада на комірі, парфуми на манжетах, нічний скандал на кухні чи в спальні. Чоловік без такого досвіду про це не подумав би. Хіба що він хитріший, ніж здається.

— Я буду обережна. До того ж, вона не буває настільки близько до мене.

— Іноді буває, — сказав він.

Я опустила очі. Зовсім забула про це. Відчула, що шаріюся.

— У ті вечори не буду ним користуватися, — відповіла.

На четвертий вечір він приніс мені крем для рук у пластиковій пляшечці без написів. Він був поганенький, трохи відгонив рослинною олією. Жодних «Конвалій» для мене. Такий могли робити для лікарень, втирати у пролежні. Але я все одно подякувала.

— Тільки є проблема, — сказала я. — Мені немає де його тримати.

— У своїй кімнаті, — мовив Командор так, наче це щось очевидне.

— Вони знайдуть, — відповіла я. — Хтось точно знайде.

— Чому? — спитав, ніби справді не знав. Можливо, і не знав. Це не вперше він демонстрував повну необізнаність щодо справжніх умов нашого життя.

— Вони шукають, — сказала я. — Обшукують усі наші кімнати.

— Що шукають? — перепитав він.

Тоді, здається, я трохи втратила контроль.

— Бритви, — сказала я. — Книжки, написи, штуки з чорного ринку. Усе те, що нам заборонено мати. Господи Боже, ви мали б знати.

Мій голос звучав розлюченіше, ніж я сподівалась, а Командор навіть не скривився.

— Тоді триматимеш його тут, — сказав він.

Так я і зробила.

Він дивився, як я втираю його в руки та обличчя, тим самим поглядом за ґрати зоопарку. Я хотіла відвернутися: то було наче він зайшов до мене у ванну кімнату, але не наважилася.

Маю пам’ятати, що я для нього — лише примха.

Розділ 26

Коли за два чи три тижні знову прийшов вечір Церемонії, я зрозуміла: щось змінилося. Раніше не було такої незручності. Раніше я ставилася до цього, як до роботи, неприємної роботи, яку треба закінчити якомога швидше, щоб її позбутися. «Гартуйся», — так казала моя мати перед іспитами, які мені не хотілося складати, чи перед запливами в холодній воді. Я ніколи тоді не думала про значення цього, хіба що це мало якийсь стосунок до металу, до броні. Так я і збиралася зробити — загартуватися. Прикинутися, що мене тут немає, що я не у своїй плоті.