Він хотів, щоб я зіграла з ним у «Скрабл» і поцілувала його, щиро.

Це одна з найдивніших речей, які колись зі мною відбувалися.

Контекст — це все.

Пам’ятаю передачу, яку колись бачила по телевізору, — у повторі, знімали її багато років тому. Мені тоді було сім чи вісім, і я була надто мала щоб зрозуміти. Передача була з тих, які любила дивитися моя мати, — історична, освітня. Вона потім намагалася мені її пояснити, розповісти: те, що там показували, відбувалося насправді, але для мене то була всього лиш казка. Я думала, що хтось це вигадав. Гадаю, усі діти так думали про будь-які історичні події, що були до них. Якщо це просто казка, стає не так страшно.

То був документальний фільм про одну з давніх воєн. Вони опитували людей, показували уривки з чорно-білих фільмів тих часів і фотографії. Я небагато про це пам’ятаю, але пригадую якість зображення, те, як усе в них здавалося вкритим шаром сонячного світла й пилу, і те, якими темними були тіні під людськими бровами й уздовж їхніх вилиць.

Інтерв’ю з живими були кольоровими. Найкраще я пам’ятаю жінку, яка була коханкою наглядача одного з таборів, куди відправляли євреїв, перш ніж убити. «У печах», — сказала моя мати, але жодних пічок не показували, тож у мене склалося хибне враження про те, що ці смерті відбувалися на кухнях. Для дитини в цьому є щось особливо страшне. Печі — це приготування їжі, їжу готують, перш ніж з’їсти. Я думала, що тих людей з’їдали. До певної міри так воно й було.

З того, що вони казали, виходило, що чоловік був жорстоким та брутальним. Коханка (мати пояснила, що таке коханка, у містифікації вона не вірила, тож у мене була книжечка про сексуальні органи вже тоді, як мені виповнилося чотири) колись була дуже красивою. Там показували чорно-білий знімок її з іншою жінкою в роздільних купальниках, взутті на платформі та великих капелюхах тих часів; вони сиділи в шезлонгах біля басейну, у темних окулярах «котяче око». Басейн був поряд з їхнім домом, біля того табору, з печами. Жінка казала, що нічого особливого не помічала. Стверджувала, що не знала про печі.

На момент інтерв’ю, сорок чи п’ятдесят років потому, вона помирала від емфіземи. Багато кашляла, була дуже худа, майже прозора, але все одно пишалася своєю зовнішністю. («Ти подивися, — сказала мати, наполовину буркотливо, наполовину із захопленням. — Вона досі пишається своєю зовнішністю»). Її обличчя було акуратно нафарбоване, чимало туші на віях, рум’яна на вилицях, де шкіра скидалася на розтягнуту гумову рукавичку. Вона носила перли.

«Він не був чудовиськом, — сказала вона. — Люди кажуть, що він був чудовиськом, але це не так».

Про що вона тоді могла думати? Гадаю, мало про що, не тоді, не в ті часи. Вона думала про те, як би не думати. Часи були ненормальні. Вона пишалася своєю зовнішністю. Не вірила, що він чудовисько. Для неї ж чудовиськом не був. Напевно, у нього була якась мила звичка: немелодійно свистів у душі, обожнював трюфелі, назвав собаку Лібхен[32], навчив її сідати за шматочки сирого стейка. Так просто вигадати людяність для кого завгодно. Так спокусливо. «Велика дитина», — казала вона собі. У неї, напевно, тануло серце, вона відводила пасмо волосся з його чола, цілувала його у вухо, і не заради того, щоб щось від нього мати. Це інстинкт заспокоїти, змінити все на краще. «Тихенько, тихенько, — казала, коли він прокидався від кошмарів. — Тобі так нелегко». Вона в усе це вірила, бо як інакше їй було жити далі? Вона була дуже звичайною, під тією красою. Вірила в гідність, була доброю до покоївки-єврейки чи принаймні достатньо доброю, добрішою, ніж мала.

Через кілька днів після зйомок того інтерв’ю вона вбила себе. Так по телевізору й сказали.

Ніхто не питав, любила вона його чи ні.

Найкраще я тепер пам’ятаю її макіяж.

Я встаю в темряві, починаю розстібатися. Тоді чую щось усередині свого ж тіла. Я зламалася, щось тріснуло — напевно, це воно. Шум здіймається, виходить з поламаного місця, іде до обличчя. Без попередження: я не думала ні про тут, ні про там, ні про що. Якщо дозволю звуку вирватися назовні, це буде сміх, надто голосний, надто сильний, хтось обов’язково почує, і тоді пролунають швидкі кроки, і команди, і хтозна… Отже: емоція не відповідає нагоді. Мандрівна матка, так раніше думали. Істерія. А тоді — голка, пігулка. Це може бути смертельно.

Я затуляю рота обома руками, наче мене от-от знудить, падаю на коліна, сміх, наче лава, кипить у моєму горлі. Заповзаю до шафи, підтягую коліна до грудей: я задихнуся від сміху. Ребра болять від зусиль, мене трусить, я здригаюся, сейсмічно, вулканічно, здається, вибухну. Червоним по всій шафі, походження — рима до народження, ох, просто вмерти зі сміху.

Я душу його складками накидки, мружуся, витискаю сльози з очей. Намагаюся зібратися.

Скоро все минається, наче епілептичний напад. Я сиджу в шафі. Nolite te bastardes carborundorum. У темряві цього не видно, але кінчиками пальців я проводжу по напису, наче це — шрифт Брайля. Тепер він звучить у моїй голові радше як наказ, аніж молитва. Але наказ зробити що? У будь-якому разі я не маю користі з нього, з цього старовинного ієрогліфа, ключ до якого втрачено. Чому вона це написала? Чого вона хотіла? Звідси немає шляху.

Я лежу на підлозі, дихаю швидко, тоді повільніше, вирівнюю дихання, як у вправах для пологів. Усе, що я чую, — звук свого серця, відкривається і закривається, відкривається і закривається, відкривається.

Х. Сувої душі

Розділ 25

Першим, що я почула наступного ранку, були вереск та грюкіт. Кора впустила тацю зі сніданком. Це мене розбудило. Я досі лежала наполовину в шафі, головою на зібганій накидці. Напевно, стягла її з вішака і вмостилася спати там; якусь мить я не могла згадати, де я. Кора стояла на колінах біля мене, я відчувала її руку на своїй спині. Вона знов заверещала, коли я поворухнулася.

— Що таке? — спитала я. Перекотилася, привстала.

— Ох, — сказала вона. — А я подумала…

Що вона подумала?

— Наче… — намагалася продовжити вона.

Розбиті яйця лежали на підлозі, усюди апельсиновий сік і розбите скло.

— Доведеться принести ще, — мовила вона. — Таке марнотратство. Що ти робила отак на підлозі?

Кора потягнула мене, щоб поставити на ноги, як годиться.

Я не хотіла їй казати, що взагалі не лягала. Таке не поясниш. Сказала, що, напевно, знепритомніла. І це було не кращим варіантом, бо вона вчепилася в цю ідею.

— То одна з ранніх ознак, — сказала задоволено. — Ось це, а також блювота.

Кора мала б розуміти, що ще надто рано, але так сподівалася.

— Ні, це не воно, — відповіла я, сівши на стілець. — Певна, це не воно. Просто в голові запаморочилося. Я стояла собі, а потім стало темно.

— То все через напругу вчорашнього дня і всяке таке, — сказала Кора. — Тягне з тебе сили.

Вона мала на увазі Народження, і я сказала, що так воно і є. Тоді я вже сиділа на стільці, а вона — на колінах, збирала з підлоги розбите скло та шматки яєць, складала на тацю, вимочувала апельсиновий сік серветкою.

— Треба принести ганчірку, — сказала. — Вони питатимуть, навіщо знову яйця. Хіба що ти й без них обійдешся.

Вона глянула на мене скоса, хитро, і я зрозуміла, що краще б нам обом прикинутися, що я свій сніданок з’їла. Якщо вона скаже, що знайшла мене на підлозі, це викличе забагато запитань. Про розбитий посуд усе одно доведеться звітувати, але Рита точно лютуватиме, якщо їй доведеться ще раз готувати сніданок.

— Обійдуся, — мовила я у відповідь. — Я не голодна.

Оце добре, пасує до запаморочення.

— Але тост я б з’їла, — додала я. Не хотілося лишитися зовсім без сніданку.

— Він був на підлозі, — сказала вона.

— Я не проти.

Поки я сиділа і їла шматок коричневого тоста, Кора пішла до вбиральні та змила ту жменьку яйця, яку не можна було врятувати, в унітаз. Тоді повернулася.

— Скажу, що перекинула тацю, як забирала її, — мовила вона.

32

Люба (нім.).