— Знаєш, до чого мені ця повага?

Відповідь могла бути лише одна.

— А якщо я повернуся й про все їм розповім? — запитала Агата.

— Ти цього не зробиш. Своїх не виказують. Зрештою, вони тебе запитають, чому ти не кричала, коли я виходила. І скажуть, що ти співучасниця. А ти, здається, хочеш бути святою, га? Ти завжди за все платиш? Ага, тепер мені зрозуміло, чому ти постійно виглядаєш так, ніби доношуєш лахміття чеченських удовиць.

Агата не відповіла. Розвернулася й пішла геть. Клаудія ще трохи подивилася їй услід, а тоді й собі подалася додому.

Кофтинки вона не повернула. Щоправда, не надто нею й натішилася, бо одежинка виявилася таки затісною. Надягла раз чи два, покрутилася перед дзеркалом, але вигляд їй не особливо сподобався. Пізніше віддала кофточку за пачку сигарет, вважаючи, що це незлецька оборудка. І хоча речі вона позбулася, проте прикре відчуття залишилося. Завжди, опинившись поруч із Агатою, а так було щопонеділка, щовівторка, у середу, четвер і п’ятницю (ну, хіба що котрась із дівчат сачконула зі школи), Клаудія почувалася ніяково. Вона бачила зневагу в погляді Агати, у вухах досі відлунювали слова: «Ти злодійка! Злодійка! Злодійка!»

Але ж вона не почувалася злодійкою. Була просто спритною, занадто спритною, щоб платити. Агата теж би так робила, якби вміла, але ж не вміє, бо вона розтелепа й просто заздрить Клаудії. А коли хтось заздрить, то мститься, казиться й принижує.

Версія була цілком вдалою. Була би просто ідеальною, якби в Клаудіїній голові не сидів отой злостивий троль, який безжально сичав на вухо одне й те саме.

Щоп’ятниці Гібони виїздять. У Вальді в селі є якась хата, і він там відпочиває. Мати його завжди супроводжує, хоча й ненавидить ці поїздки. Але поруч із цією жирною мавпою вона геть забула, що таке власна думка, він її геть затероризував. Агата й не припускала, що мати виявиться такою матеріалісткою. До того ж без власної думки. Ще, чого доброго, скаже колись, що робить це заради неї! А навіть якщо й так, то що з того? Нащо Агаті вся ця жертовність? Зрештою, матері цілком непогано ведеться.

Як же це легко: бути багатим. Агата зневажає матір, її нова поведінка викликає хіба що співчуття, а ці телячі ніжності з Гібоном — огиду. Ось чому вихідні, коли дівчина опиняється сама вдома, стали для неї справжньою розрадою. Вони там, Агата навіть не знає достеменно де, здається, побіля Сероцька, можуть удавати справжню родину, а вона тут може залишатися собою.

Тобто ким?

Ніким.

Вечірки в Агнешки навіть кращі, ніж просиджування в пабі. Цей палац її старих, який та зневажливо називає халупою, досі справляє на Клаудію приголомшливе враження. У такому домі вона ладна була би працювати прибиральницею. А якби він належав їй, вона в житті не влаштовувала б тут жодних паті для цих гівнюків! Іще чого! Після них хіба що блювотиння залишається та ще постіль бозна-чим замащена.

Але це не її дім. І завжди, коли Агнешка повідомляє, що її предків знов не буде, влаштовується вечірка, під час якої кожен отримує те, чого прагне найбільше.

Зося записує розклад уроків. Заповнює вільний час після занять англійською, грою на скрипці, басейном, корекційною гімнастикою. Роздумує, куди можна втиснути ще й театральний гурток. Це місце має залишитися порожнім, вона хіба що подумки відзначить, що робитиме в цей час. Узагалі ніхто не вимагає від неї, щоб вона звітувала про кожну проведену десь хвилину. Власне, батьки ніколи не перевіряють, що вона робить, коли та з ким. Їх ніколи немає, вони зайняті тільки роботою. Батько часто виїздить на закордонні конференції, оперує в кількох клініках, у нього купа роботи. Удома буває рідко, проте навіть тоді його неначе немає. З матір’ю те саме. Приїжджають, їдуть геть. Іноді зазирнуть до її кімнати, переважно, щоб запитати, чи не бачила вона чогось, не знаходила, не поклала кудись.

— Як твої справи? — питають і, не чекаючи на відповідь, просять допомогти. Знають, що вона негайно знайде, дасть, допоможе.

Зося пере одяг і сплачує комунальні через інтернет. Прибирає й ходить до крамниць. Купує подарунок на материні іменини начебто від батька і на татові іменини — буцім від матері. Виносить пакети зі сміттям до хвіртки й косить газон. Якщо поламається пральна машина — викличе майстра. Вона організована, педантична, передбачувана, нудна.

Агата запалила кільканадцять свічок, які мерехтять слабкими пломінчиками, згасила світло, увімкнула комп’ютер і відкрила власний блог. На чорному тлі дівчина з великими, наче з манга, очима, гострим підборіддям і густою скуйовдженою гривкою плаче кривавими сльозами. Шию обплутує колюче гілля, блузка подерта. У погляді — неймовірний біль. Дивлячись на неї, Агата бачить себе. Це вона. Блог має назву «Дівчина з мого сну», а її нік — ath.

«Подумають, що я хлопець. Або лесбіянка. Зрештою, хай думають, що їм заманеться», — Агата глибоко переводить подих. Нізащо не зізналася б собі, що простягає руку до людей, до світу. Вона й досі переконана, що зневажає їх усіх, що ніхто не зазиратиме на її блог і він залишиться лише її священним місцем. Наче таємна шухляда, куди вона ховала щоденника, який вела в молодших класах. Коли мати, прибираючи, знайшла його, то страшенно розлютилася, бо саме там Агата почала фантазувати про смерть.

Але блог до шухляди не сховаєш. Він, наче білборд на центральній вулиці. Щойно Агата написала свій перший пост, як туди попхалися різні дебіли зі своїми ідіотськими коментарями:

«Гей, суперблог, зайди на rozumu_ne_wybyrajut’.blog.pl» Дівчата пропонували щось на зразок:

«Подивися мої фотки, суперові, не шкодуватимеш! Залиш комент на superninfa.blog.pl.»

Усім їм до лампочки її пост про те, що вона хоче померти, що життя не має сенсу. Вони цього навіть не читали. Просто зайшли з головної сторінки, бо побачили новий блог, і наплювали їй до скриньки. На що вона розраховувала? Точно не на таке. Вона не перевірятиме щодня повідомлень, бо не здолає видалити всі ці ідіотські коменти. Шукала когось, із ким можна поговорити, а побачила самих недоумків. Нікому не відповіла, хоча й кортіло. Але вона не підніматиме їм відвідуваність. Вони залізли до її шухляди, хоча вона нікого й не запрошувала. Чекала на когось… на когось. Власне, на кого ж вона чекала? Із таким самим успіхом можна було би стати на вулиці, почепити на спину плакат і чекати, що хтось нормальний підійде й заговорить до неї.

— Яка ж я дурепа! — уголос промовляє Агата, проте блога не ліквідує, даючи йому ще один шанс. — Дарую тобі шанс, — каже вона, навіть не уявляючи, ким може бути цей «хтось». Для початку, він мусить цікавитися такими, як вона, добряче пошарпаними життям емо-дівчатами. Мусить мати час і бути терплячим, має нею захоплюватися. Повинен бути старшим, неодмінно старшим і розумним. Має написати таке, щоб її це зацікавило. Не робити помилок. Не вживати пестливих слів. Бути потайним. Не мати власного блога.

Клаудія ненавидить неділі. Хто лише вигадав неділю? Який же це вихідний, якщо однаково треба вставати о сьомій ранку? Будильник уже деренчить, вона навмання ляскає долонею навсібіч. Їй удається вимкнути нахабу, але мати й так зараз учинить бучу, мовляв, уже час одягатися, бо запізниться на службу. Тож дівчина сідає на ліжку із заплющеними очима, прагнучи бодай на мить перехитрувати жорстокий годинник, що наказує їй прокидатися так рано.

— Клаудіє! Кара Божа, а не дівчина! Вставай, чуєш?! Запізнишся до костьола! — гукає мати.

І вона встає. Ще не зовсім оговтавшись від сну, умивається, вбирається й виходить з дому. У роті пересохло, у голові — суцільна каша. Вона не дуже пригадує, що робила вчора. Тобто знає, що могла робити, бо все завжди виглядає однаково: спершу трохи танцюють, щоб розкрутитися, посьорбують якесь вино чи ще щось. А розпалившись, шукають куточка для себе й більше їх нічого не цікавить. Усе круто, суперово. Але зараз їй хочеться спати, лише спати. Прокинутися опівдні, потягнутися й знову задрімати.