— Припиніть! Вічно ви сваритеся! Здуріти можна! Змініть платівку бодай раз!

— Але ж ми не сваримося, — здивувалася Агата, а Клаудія підтвердила її слова кивком голови. Вона погладила Агату по волоссю й сказала:

— То вона просто з мене кепкує, але взагалі Агата добра дівчинка.

— Що?! Я?! Я найгірша, найогидніша й найпідліша з усіх! — Агата щосили вдавала розлючену, а сама ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

— Ти?! Підла?! Ха-ха! Ти, мабуть, не знаєш, що це значить.

— Схаменіться, дівчата, так ми їй нічим не допоможемо, — тільки й сказала Зося.

Схопився на ноги й побіг нагору.

— Ти й досі тут? Відгукнися! — кликав Петрусь, але Прагнення не озивалося. — Будь ласка, скажи хоч щось! — та довкола лунали самі чужі голоси. — Допоможіть мені хтось! — благав малий.

— Прагнення вщухло, Прагнення вмовкло, Прагнення заснуло, перетворилося на пил… — почув Петрусь шум Вітру, який влетів крізь вікно.

— Що ти таке кажеш?! — скрикнув Петрусь крізь сльози. — Це неправда! Ти брешеш! Я не хочу! Воно моє! Тільки моє! — останні слова хлопчик прошепотів до себе, а тоді безсило сів на східцях. Та за мить підхопився, викинув камінці з кишені, вибіг у сад і щосили гукнув:

— Послухай мене, Вітре! Я викинув камінці! Я знову легенький мов пір’їна! Забери мене, куди хочеш, але віддай мені Прагнення!

Вітер зашумів, утворив вихор і підняв Петруся, виніс його крізь вікно, підхопив угору, вище й вище, понад будинками й деревами, понад хмарами. Хлопчик бачив, як далеко внизу залишається сад і будинок із червоною черепицею, його дім, стежка до якого заросла чагарником та бур’янами. Він намагався не втратити їх з очей, щоб знайти дорогу додому, аж тут Вітер, якому набридло товариство Петруся, поставив його на землю.

— Я знаю, що ти самотній! — хлопець намагався перекричати вихор. — Знаю, що ти не маєш дому! Що в тебе немає друзів і тому тобі сумно. Якщо хочеш, я буду твоїм другом. Коли тобі буде погано, можеш прилетіти до мене й розповісти про свої печалі. Щоправда, я лише малий хлопець, який не бачить кольорів, але краще мати бодай такого друга, аніж не мати жодного, правда? Ти згоден? — продовжував він кричати, не знаючи, розуміє його Вітер чи ні.

— Ми твої подруги, ти ж знаєш, правда? Я, Агата і Клаудія. Сподіваюся, що ти це розумієш. Але ти, мабуть, не підозрюєш, що завдяки тобі відбулося чимало різних речей, а передусім те, що… Хай там як, але я дуже рада, що познайомилася з тобою. А тепер увага: «Радіо-Анин запрошує на щоденну музичну передачу. Нині, як завжди для вас — група „Feel“!»

Зося підвелася й вклала навушники у вуха Магди, а тоді уважно придивилася до її обличчя. Їй здалося, що лице дівчини проясніло, але це тривало лише мить, і Зося навіть боялася комусь про це розповісти.

Коли мати зазирнула до Агатиної кімнати, дівчина стояла перед дзеркалом і думала, що б таке одягнути. Речі на підлозі утворювали посеред килима похмурий чорний пагорб.

— Ти кудись збираєшся?

— Іду з дівчатами до «Променаду».

— З дівчатами? — у материному голосі водночас вчувалася цікавість і розчарування.

Агата обернулася й глянула на неї.

— А в чому справа?

— Бо ми хотіли вийти з Вальді… Я думала…

— То йдіть собі. Дай тільки малому на морозиво.

Мати замовкла. На її очах відбувалося щось несподіване. Агата розмовляла з нею тоном, позбавленим будь-якої агресії, ворожості й зневаги. Щоправда, у ньому не було симпатії чи, тим більше, любові, але різниця була навдивовижу відчутною! Донька просто розмовляла з нею нормально.

— Візьмеш його із собою?

— А в чому проблема? Ми просто збираємося походити крамницями.

Агата нишпорила в шафі, вона повикидала вже все із глибини полиць і шухляд.

— Ти щось шукаєш? — поцікавилася мати.

Вона явно не збиралася йти. Уперше віддавна Агата її терпіла, ледве терпіла, проте зміна й так була разючою.

— Учорашнього дня. Того, чого тут однаково немає. У мене лише чорні лахи, — заявила Агата, наче це для когось було новиною.

Мати уважніше придивилася до неї. Лише тепер помітила, що непофарбоване волосся відросло, а на нігтях немає чорного лаку.

— Ти ще щось хочеш? — насупилася Агата.

— Ні, це все. Ми повернемося по десятій.

— Ми дамо собі з ним раду.

Мацека страшенно схвилювало те, що він поїде, наче дорослий, лише з Агатою, на морозиво. Та ще й автобусом! Досі він ніколи в житті не їздив автобусом! Хлопчик поводився зразково, доки на Трав’яній до автобуса не сіла Клаудія. Агата помітила її тільки тоді, коли Мацек вигукнув:

— Ой, дивися, Пані Тюлениха сіла!

— Пані Тюлениха? А ти хто такий, може, кит? — пожартувала Клаудія.

— Ні, я Мацек.

— А я Клаудія. Привіт! — і простягнула йому руку.

Ледь розчарований Мацек глянув на Агату й потиснув простягнуту долоню.

— Іноді тюлені теж мають імена, — пояснила сестра.

— Але ти не схожа на тюлениху! — заявив хлопчик, змірявши Клаудію поглядом.

— Ні? А на кого?

— На сирену.

— Думаю, ми з тобою потоваришуємо! — Клаудія посміхнулася й поплескала малого по плечу. — У тебе гарний смак!

Зоська чекала на них біля входу до «Променаду». Цього разу Мацек не осоромив сестру. Пішли на морозиво, купили диск «Feel», постояли біля штучної ковзанки, подивилися на кроликів у зоомагазині. Коли вони поволі поверталися, Агата зайшла до крамниці «Н&М». І в цьому не було б нічого дивного, якби походивши кілька хвилин між вішалками, Агата не вибрала темно-зеленого светра. Приклала до себе й звернулася до дівчат:

— І як він вам?

Клаудія заніміла. Зоська міркувала, що сказати, і лише Мацек відповів, наче професійний стиліст:

— Клас! Купуй!

Клаудія пригадала собі того чоловіка, з яким Агнешка задля забави пішла на паркінг. Коли це було? Здається, страшенно давно.

— Що ви думаєте про Марціна? — запитала вона ні сіло ні впало.

Дівчата подивилися на неї, нічого не розуміючи.

— А що по-твоєму ми повинні думати? — запитала Агата. У неї був такий гарний настрій, що вона ладна була сказати саме те, чого хотілося б Клаудії.

— Бо він мені, здається, подобається…

— І ти запитуєш нас, що ми про нього думаємо? — Зоська спершу хотіла нагадати, що вони з Агатою вже висловлювалися про Марціна.

— А кого мені питати?

Повернулися із «Променаду» й пішли до Агати. Її дім був якраз посередині. Повмощувалися на килимі й безтурботно базікали.

— Може, цей Марцін і непогана кандидатура для тебе. Принаймні трохи біля нього підтягнешся, — вголос міркувала Агата.

— Давид був класний, але він такий невіглас, — махнула рукою Клаудія. Вона вочевидь змирилася, що Давид її покинув, хоча це й було для неї нелегко.

Зоська подумала, що треба запам’ятати собі цю інтонацію.

— Хлопці… — голосно проказала Клаудія. — А ви що?

— Що «ми»? Що значить «що»? — наввипередки перепитували дівчата.

— Ну, зовсім ніяк, чи я чогось не знаю?

І тут задзеленчав Агатин мобільник, виручаючи її із цього незручного становища. Узагалі по-чесному вони мали розповісти Клаудії про Патрика, але жодній не хотілося цього робити. Агата кілька разів буркнула щось у слухавку й вимкнула телефон.

— Мацеку! Біжи вмиватися! — гукнула вона. — А коли ми дамо їй цей диск? — змінила Агата тему.

— Може, завтра? — запропонувала Клаудія.

— Але ж ми не ходимо до неї по суботах! — Зоську обурило, бо це було явне порушення графіка.

— То й що з того? Ну, не впустять нас! Мацеку! Вимкни телевізор і бігом митися! А якщо вона ніколи не прокинеться? — не роблячи жодної паузи між фразами, випалила Агата.