— Зайдеш? — запропонувала вона якось так запросто. Але Клаудія не думала, що й Агата переконуватиме її замислитися над своєю поведінкою.

— Із задоволенням, та, може, іншим разом? Невдовзі батьківські збори, розумієш… Мені однаково гаплик.

— Звичайно. Завжди можеш зайти без попередження.

— Класно! То бувай! — кивнула Клаудія й подалася в бік Трав’яної.

Вона більше не скидалася на людину, яка ще кілька днів тому хотіла накласти на себе руки. Агата подивилася їй услід і ледь здивовано похитала головою.

— Хто це така? — запитав Мацек.

— Так собі, тюлениха та й годі, — відповіла Агата без жодного натяку на іронію.

Клаудія йшла повільно, міркуючи, які саме предмети їй варто найперше надолужити. Усього назбиралося чимало, а вона ніколи не була взірцем старанності. Проте невідомо чому, Клаудія таки вирішила попрацювати над своїм іміджем.

Невідомо, що до цього спричинилося. Слова ксьондза? Шкільного психолога? Чи загальна атмосфера? Ніхто на неї не кричав, зате всі хотіли допомогти у вирішенні справ, які відібрали їй бажання жити. Але над цим Клаудія взагалі не замислювалася.

«Я мушу підтягнутися, от і все! Я не дурна, просто ледача!» — самокритично вирішила дівчина. І, мабуть, вона б цим і зайнялася, якби на розі 4-ї вулиці та Марисинської не побачила Агнешку. Незважаючи на сутінки, вона відразу впізнала її характерну постать, худорляву й ледь сутулу. Клаудія вже хотіла повернути назад, але Агнешка помітила її першою.

— Привіт! — кинула вона з дивною посмішкою, хоча взагалі їй нечасто траплялося всміхатися.

— Привіт! — холодно відповіла Клаудія.

Це була їхня перша за довгий час зустріч наодинці. Дівчата зустрічалися в школі, цього неможливо було уникнути, та поза школою Клаудії аж ніяк цього не хотілося.

— Я принесла твою кліпсу.

На простягнутій долоні щось зблиснуло у світлі ліхтаря. Клаудія побачила материну кліпсу, про яку давно вже встигла забути.

— Підеш в кіно? — запитала Агнешка.

Дивно, але в її голосі вчувалися благальні нотки.

— Я? З тобою? — запитала вона спантеличено. Не хотілося вірити, що після всього Агнешка ще хоче з нею товаришувати.

— А потім на морозиво.

Агнешка не наказувала, вона просила! Підлещувалася до Клаудії, неначе крім неї на світі нікого не залишилося, майже благала.

— Ні, розумієш, не можу… У мене бабок немає, і взагалі… Зрештою, мені треба вчитися.

— Повчишся ввечері. Буде класно! — спокушала Агнешка. Хай там як, а це мистецтво вона опанувала бездоганно. — Це ж лише якісь дві години. Я ставлю. То як?

Клаудія глянула на Агнешку. Її пропозиція була спокусливою, очі здавалися такими щирими, а до вечора була ще купа часу. Тож вона лише забігла додому, щоб залишити торбу із книжками. За півгодини вони вже були в «Променаді».

— Ну, дивіться! Папужки-нерозлучники знову разом! — помітивши під час перерви Агнешку й Клаудію разом, Агата не втрималася від ущипливого коментаря. — Скільки вовка не годуй, а він все до лісу дивиться…

— Тебе це не стосується! — відрубала Агнешка.

Клаудія тільки відвернулася, вдала, наче не дочула.

— Гарно тобі розважитися, Клаудіє! — Агата гукнула вже голосніше. — Бо ти завжди класно розважаєшся, правда? — звернулася вона до Агнешки. — Особливо на чужий рахунок. Але це мене справді не стосується.

— Чого тобі власне треба? — пихато запитала Агнешка.

— А ти справді не знаєш? Ні, ну я не можу! Уся школа аж гуде від пліток, лише ти, як їжачок в тумані. Люди, та скажіть їй хто-небудь, що відбувається! Або гаразд, я тобі скажу, окей? Йдеться про той фільм, порнушку, яку ти кинула на YouTube!

— Я?! — Агнешка густо почервоніла, роззявила рота й стояла, не знаючи, що сказати.

— Ти, ти. Скажу чесно, жарт тобі вдався, давно я так не сміялася. Клаудія теж розважилася, правда?

Агата зіграла ва-банк. Вона зовсім не сподівалася, що так усе й було. Звісно, дівчата підозрювали Агнешку, але де саме Клаудію підловили на тому, що вона займалася сексом з Давидом, Агата знати не могла. І все-таки вона вирішила спробувати, пан чи пропав, у найгіршому разі виявиться, що вона помилилася. Проте реакція Агнешки навіть для Клаудії виявилася підозрілою.

— Окей, то цілуйтеся далі, голубки, адьє!

І пішла не озираючись. Клаудія повільно перевела погляд на Агнешку. Їй зовсім не хотілося на неї дивитися. Вона чудово усвідомлювала, що за мить та знову все заперечить, а вона, Клаудія, у це повірить. Знову повірить як остання дурепа. Але все-таки глянула, і побачила перед собою перелякану боягузку.

— Ти?! — холодно запитала.

— Ні… Це не я… Чесно… — виправдовувалася Агнешка. — Я лише…

— Добряче розважалася, еге ж? Подруга? Коли я потребувала подруги, ти хіба що якусь дурню плела. А коли я ковтала таблетки, ти, мабуть, веселилася в «Променаді» з якимсь багатеньким чуваком! «Ти кров’ю підписала, ти моя невільниця…» Ні чорта я не підписала! І спробуй мені надіслати бодай одну есемеску, ти чи твої подружки-ідіотки, то я тобі таке влаштую, що довіку пам’ятатимеш! Опинишся з матусею вже не в директорки, а в поліції, і так тобі це не минеться. Віділлються тобі мої сльози. Мені теж є про що розповісти. І я добре знаю, кого це може зацікавити! Жарти скінчилися, а мені тепер втрачати немає чого!

Попри важливість цього дня й генеральну репетицію, яка могла затягнутися аж до вечора, Зося вирішила не відмовлятися від читання для Магди. Вона помітила, що завжди після цих відвідин виходить спокійна, її страхи й переживання десь зникають, зате все єство переповнює радість і бажання жити.

«Як це все складно! — подумала Зося. — Я не почуваюся пригніченою чи нещасною, хоча мала б. Відчуваю, що вона чекає на мене, що я їй потрібна. І я встигла її полюбити й переконана, що вона мене теж. Коли Магда нарешті прокинеться, запитаю її про це».

— Ні, я не викидав моїх почуттів на смітник! — палко заперечив Петрусь. — Може, це мама? — намагався він знайти відповідь і чи не вперше в житті замислився над цим. — Вона все викидає. Не любить безладу, увесь час щось складає, порядкує.

— Мама, кажеш? — спохмурніло Прагнення. — Та-а-ак… — його голос наче повис десь дуже далеко, долинав як із прірви, про існування якої Петрусь навіть не підозрював. — Завжди винен хтось інший, еге ж?

— Чесно! — підтвердив Петрусь, нічого не розуміючи. — Це не я… Я кажу правду…

— То й шкода! — гаркнуло Прагнення. — Дуже шкода. Що б із тобою сталося, якби ти трохи поплакав, якби сумував за цим собакою, мріяв про його м’яку шерсть, мокрий ніс і шорсткий язик? А навіть, якби той пес щось зіпсував чи погриз, то й що? Його підштовхування носом принесло би тобі багато більше щастя, ніж усі іграшкові залізниці на світі. Це, братику, зветься дружба. Хіба можна подружитися із залізницею?

— Мабуть, що ні… — хлопець спохмурнів і вже із соромом пригадав свою радість, яку відчув, коли побачив іграшковий потяг, що з голосним свистом рушав з-під семафора. — Хоча…

Запанувала довга мовчанка. І шестирічний хлопчик, легенький мов пір’їна, який не бачив кольорів і не знав почуттів, і Зневажене Прагнення думали про те, що з ними сталося і що буде далі.

— За два дні прем’єра нашої вистави, — несподівано мовила Зося. — У мене гарна роль і, здається, я непогано її виконую. Не знаю, кому подарувати запрошення. Гарні місця в третьому ряду. Пропадуть. Хтось, певне, однаково там сяде, завжди купа людей юрмиться попід стінами. Хоча яка різниця.

Закрила книжку й глянула на погідніше, як їй здавалося, ніж завжди, обличчя Магди.

— Може, прийдуть Клаудія й Агата? Цікаво, чи вони захочуть? Я б і тебе запросила, бо ти належиш до нашої компанії. Агата б луснула від сміху, якби почула, що я тут плету. Компанія! На щастя, вона цього не чує. Узагалі я повинна запросити батьків, але вони однаково не прийдуть. Ще й скандал гарантований. Довелося б каятися й письмово пояснювати, чому я збрехала й нікому не повідомила, що бавлюся в театр. А потім довелося б від усього відмовитися. Вони не вміють мною пишатися. Тобто не такою, яка я є. Їм завжди чогось бракує, ніколи я не виправдовую їхніх мрій. Я маленька негарна Зося, яка ніколи не буде ідеальною. Якби зі мною сталося те, що з тобою, я лежала би в лікарні або госпісі, бо вони не покинули би роботу заради такої нікчеми, як я. А вони ж лікарі. Так чи сяк, тримай за мене кулаки, щоб я не забула слова, як побачу всіх цих людей в залі. Розкажу тобі, як усе було, хоча тобі, мабуть, зовсім не цікаво. Краще почитаю ще, бо не хочеться повертатися додому.