Вітер повіяв сильніше й підхопив зів’яле листя. З острахом, змішаним із цікавістю, Петрусь обережно заглиблювався в сад. Перед будинком, чиї позбавлені шибок вікна відкривали закіптюжені стіни, на низенькій лавці сиділа стара жінка в плащі й складала букет із квітів, назв яких Петрусь не знав.

— Я на тебе чекала, — заговорила вона, не зводячи очей із квітів.

Хлопчик не відповів на привітання. Вона ж не могла на нього чекати, бо зараз він має бути в школі, хвилину тому Петрусь і сам не знав, що опиниться тут.

— Що має статися, те й буде, — додала вона, наче відгадавши його думки.

— А що має статися? — сміливо запитав хлопець.

— Цього ніхто не знає…

Петруся дратувало те, що жінка висловлювалася так загадково. Досі ніхто з дорослих так із ним не говорив. Усе йому пояснювали довго й терпляче, доки все не ставало зрозумілим. Він вирішив повернутися на той бік і продовжувати, нудьгуючи, вичікувати у своїй колючій криївці, доки батьки, як завжди, не пообіцяють йому все, чого він вимагає. Петрусь озирнувся, але не побачив стежки, якою прийшов сюди!

— Можна було відразу здогадатися! — сердито вигукнув він.

— Про що саме? — старенька нарешті перевела погляд із букета на хлопчика й пильно зазирнула йому в очі.

— Негайно віддай мені мою стежку! — зажадав він.

— Твою стежку? — жінка дивилася на нього з усмішкою, яка йому зовсім не подобалася.

— Я нею прийшов!

— І тому вона твоя?

— А тепер її немає!

— Може, вона є, але сховалася від тебе?

— Де стежка? Негайно відповідай!

— Не знаю. Ти сам мусиш її знайти.

— Стежка заросла, щоб я не зміг повернутися додому, а ти зла чарівниця!

— Бачу, ти знаєш чимало казок, — жінка не образилася, і це ще дужче розсердило Петруся.

— Але я не боюся! — Петрусь намагався й далі здаватися безстрашним. — Я ж бо знаю, звідки прийшов! Звідти! — показав він рукою. — Гадаєш, що я не зможу перестрибнути ці кущі? Зрештою, я можу крикнути, і мої батьки прибіжать сюди.

— Крикни.

Хлопець набрав повітря в легені й обернувся в бік свого дому, але з вуст не почулося жодного звуку.

«Невже я втратив голос?!» — Петрусь не на жарт перелякався.

— Сьогодні мені гарно читається. Мабуть, це через діалоги. Вони мені подобаються! — зітхнула Зося. — Певне, тобі це здалося б смішним, але мені хочеться стати актрисою. Хіба така сіра мишка, негарна й незграбна, з волоссям невизначеного кольору й тоненьким голосом може бути актрисою? Скажу тобі ще дещо, і тоді ти вже точно сміятимешся. Я ще й страшенно боязка. Чесно! Просто неймовірно боязка. Але мене взяли до шкільного театру, уявляєш? Мені вдалося! От тільки батькам я нічого не сказала. Вони б мені заборонили. Я знаю, що вони мене люблять. Тобто мені так здається. Але ми ніколи не розмовляємо. У них точно немає для мене часу. Не знаю, чи помітили б вони, якби я не повернулася додому? Може, Пуцик би помітив?

Клаудія вже три дні не виходила з дому. Матері сказала, що в школі ремонт, тому уроки скоротили. Вона не знала, що робити і з ким порадитися. Поступово починала розуміти, у що вплуталася. Щойно вийшов Марцін, як отримала есемеску від Агнешки:

«УСЕ ЗРОБИЛА?»

Звідки вона знала? Чому їй так було потрібно, щоб Клаудія не зустрічалася із цим бідолашним, наївним хлопчиком? Чому ж вона не мала нічого проти Давида?

Під час відвідин Агнешки Клаудія помітила дещо дивне. Раніше вона ніколи про це не думала, але тепер це не давало їй спокою. Згадалися різні ситуації, коли ця думка виникала й гасла. Це була страхітлива думка, а Агнешка ж була її подругою! Тепер Клаудія збагнула, що це була зовсім не дружба. Так, вона завжди була Агнещиною рабинею. Мусить бути рабинею. Назавжди.

— А хто ви, власне, така? — чемно запитав він тихим, тремтячим голосом і обернувся до старенької, але та мов під землю запалася.

Спершу Петрусь подумав, що вона просто зайшла в дім, і трохи боязко переступив поріг будинку й роззирнувся темними сінями. Нічого цікавого. На вішалці біля дверей висів старий, добряче запилюжений чоловічий плащ і парасоль, з якого стирчали спиці.

Долаючи страх, хлопець натиснув на клямку дверей до чергового приміщення й опинився на кухні. Тут Квіткової Пані теж не було. Посередині стояв стіл і низенький триногий дзиґлик. Стара кахляна пічка була почасти зруйнована, на ній стояла велика закіптюжена каструля. Великий буфет із кольоровими шибками похилився від старості. Відгонило димом і вогкістю, а в кожному кутку розкинули свої сіті павуки.

Раптом Петрусь почув, як хтось кахикнув. Уважно роззирнувся, але нікого й нічого не помітив. Але серед свисту вітру, котрий шугав кухнею, він уловив якийсь звук, що нагадував плач і приглушений шепіт.

— Пані! — перелякано скрикнув хлопець. — Де ви?

Агата закрила книжку, поклавши між сторінки закладку й глянула на Магдине обличчя. Щоразу вона чекала, давала їй шанс. Агата була б рада, навіть якби Магда іронічно кинула щось на зразок:

— Ой леле, дівчата, годі катувати мене цими дурницями!

Вона знає, що Магда нічого такого не сказала б. Але на її місці Агата була би безжальною:

— Дайте мені ножа, краще померти, ніж слухати ваше белькотіння!

Це було в її стилі. Але Магда, здавалося, була іншою. Зрештою, що можна сказати про людину, яка лежить у ліжку й вже два місяці не озивається? Якої ти взагалі не знаєш. З якою не обмінявся й кількома словами. Кого ти бачив заледве кілька разів уві сні, хоча однаково не відомо, чи то була справді вона.

У понеділок Клаудії знову не було в школі. Учителька зателефонувала до театру, але гроші за квитки туди не надійшли. Вона пішла до банку й запитала, чи можна поспілкуватися з начальником відділення. І довідалася про те, у чому й раніше була майже впевнена: банк видає квитанції про сплату, і її неодмінно мали видати. Перекази здійснюються того ж таки дня, отож, якщо гроші було сплачено, вони вже повинні надійти на рахунок.

— Чи можна перевірити банківські операції того дня? Це дуже важливо! — попрохала Беата Крупа.

За весь час її роботи вчителем нічого схожого не траплялося, тому перш ніж звинуватити когось, вона хотіла все перевірити. А звинувачення було серйозним: розтрата значної суми. Учителька подумки благала, щоб ця справа виявилася якимсь непорозумінням.

— Звичайно. Але мені потрібен день або два. Ми до вас зателефонуємо.

Марцін теж не знав, що відбувається із Клаудією.

— Вона мені сказала, щоб я вимітався й більше не приходив, мовляв, зустрічається з кимсь іншим і взагалі. Та виглядала якось дивно, мабуть, через хворобу, але… Вона була такою сумною.

Дівчата перезирнулися.

— Сумна? Чого це? — роздумувала Зося.

— А тобі що? — насупилася Агата.

— Може, ходімо до неї?

— До Клаудії? Ти що, здуріла?! У неї своя компанія! Навіщо мені до неї ходити? Вона нас пошила в дурні, то й заслужила на те саме. У мене купа цікавіших справ. А в тебе хіба ні?

У Зоськи теж було море важливих речей. Та довідавшись, що Марцін не понесе Клаудії уроків, вирішила сама це зробити.

Гарний учинок, якого ніхто не сподівався.

Учинок, який викликав зливу нових подій.

Почувши його, дивні істоти припинили перешіптуватися. Шукаючи Квіткову Пані, Петрусь зазирнув до іншого приміщення. Там були високі, стрімкі, де-не-де спорохнявілі сходи, які вели на горішній поверх.

«Якщо піднятися нагору, може, вдасться побачити наш дім? — подумав він. — Може, навіть батьків погукати? Зовсім тихенько?»

Тримаючись за стіну, бо поручні сходів були дуже хисткими, малий обережно піднімався нагору. Сходи вели до зачинених дверей іншої кімнати. Петрусь піднімався повільно, відчуваючи, що з кожним кроком сходинки долаються важче, неначе камені, які мати поклала йому до кишені куртки, раптом почали рости. Тож він вийняв їх і викинув. Падаючи, каміння глухо загуркотіло на східцях. Та все було марно. Кожен крок і далі вимагав величезних зусиль. Немовби якийсь велетень притискав Петруся до землі.

Від дверей його відділяли якісь кілька кроків, він подолав їх рештками сил, натиснув на клямку і… замалим не впав униз. Зупинився переляканий на самісінькому краєчку провалля. Серце стугоніло, у вустах пересохло.

За дверима не було жодної кімнати. Не було стін і підлоги. Від порога, куди сягає око, простягався чудовий краєвид на широку галявину, яку віддалік увінчувала стіна густого лісу. Наче хтось замість кімнати намалював картину. Проте галявина й ліс були справжніми. Висока трава ледь помітно хвилювалася, пахли квіти й трави.

Хлопчик захоплено вдивлявся в краєвид. Та коли, натомившись, сів на підлозі, то пригадав, що із жодного боку довкола його дому немає галявини! Скрізь були вулиці й будинки, заселені й порожні, але галявини немає ніде! Звідки ж вона взялася?