Захищати їх мала би Клаудія як староста класу. На її місці Зоська так би й учинила. Ситуація була незрозумілою, бо обвинувачуваній не годилося ставати на власний захист. Вона розраховувала на однокласників, та, мабуть, помилилася, бо крім двох непереконливих голосів ніхто не квапився зізнаватися й брати провину на себе.

— Не хочу, щоб ви подумали, що я запроваджую якусь колективну відповідальність… — продовжувала класна.

«Ні?! А що тоді це в біса таке?!» — подумки лютувала Агата.

— …бо ці часи давно минули…

«О, цікаво, тож дістанеться лише Клаудії?…»

— Тому решті класу цього разу нічого не загрожує.

Решта класу, крім двох осіб, відчула помітне полегшення, яке, здавалося, можна було б виразити в децибелах. Усі відразу загомоніли. Лише два винятки, чия доля так і не вирішилася, напружено чекали. Тільки Агата виглядала байдужою.

— Отож, щоб не говорити забагато, покарання стосуватиметься лише Клаудії, Агати і… Зосі, — у голосі класної не відчувалося жодного вдоволення.

Третє ім’я й особа, якої воно стосувалося, абсолютно не підходили до двох попередніх. Така собі мимовільна іронія. Пані Беата сама викликала цю іронію, наказавши тягнути жеребки. На щастя, покарання не було тим, про що всі подумали. Жодного примітивного зниження оцінки, нічого такого. Це так непедагогічно!

Беата Крупа ще в Закопаному знала, яким буде покарання. Хоча сама вона покаранням цього не вважала, швидше нагородою й відзнакою, яка тому й мала стосуватися всіх трьох дівчат. В іншому випадку класна викликала б нині Клаудіїну матір, на яку чекала розмова з директоркою. Ніхто не підозрював би Зосю в тому, що вона пила пиво й курила сигарети. Агату підозри теж би оминули. Клаудія? Авжеж, це на неї схоже. Швендяє з тією зухвалою Агнешкою, покурюють у дівчачому туалеті й невідомо, чи не жлуктять пиво чи вино на своїх вечірках. Про інші вибрики вчителька воліла не думати.

— Щоб ви не вважали, наче виховання полягає лише в тому, щоб карати, — повернулася до теми класна, — скажу, що покарання, яке стосуватиметься трьох ваших однокласниць, це власне, швидше нагорода, відзначення, ніж якась примітивна покута.

У класі запала тиша. Кожному хотілося знати, які вишукані тортури криються за словами «нагорода» й «відзначення».

— Буде некисло! — буркнув Кшисек, роблячи простий і очевидний висновок: те, що дорослі вважають нагородою, для дівчат означає покарання. А якщо зниження оцінки з поведінки вчительці виявилося замало, і вона продовжує це обговорювати, отже, запланувала якийсь незлецький хардкор.

— Отож уважайте себе обраними…

— …бо вимиєте тубзики в усій школі? — ризикнув Себек.

Беата Крупа співчутливо глянула на нього.

— Себастіана надихає клоачний гумор, і мені здається, що й вас теж. Але ви помиляєтеся.

— Пані вчителько, а що це буде? — допитувався Марцін. Краєм ока позирав на Клаудію й не міг стерпіти, що вона так страждає.

— Повний капець, — буркнув Франек.

Класна дивилася на їхні похмурі обличчя з виразним задоволенням. Нечасто випадають моменти такого тріумфу. Вона знала, що той, хто залишив під ліжком недопалок і банку з-під пива, почувається жахливо, і цього їй було досить.

— Отож, мої дорогі, — лагідно продовжувала вона, — настав час, щоб пояснити вам, що я називаю нагородою й відзнакою. Так от… — почала пані Беата, озирнула клас, завмерлий в очікуванні вибуху, який неодмінно чекає на цих трьох дівчат, незважаючи на всі привітні слова. — Це буде така собі громадська робота.

— Ну, я ж казав, — пробурмотів Себек. — Мити вікна, згрібати листя, підмітати подвір’я! Цікаво тільки, чи всі разом чи поодинці?

— Стули пельку! — просичав Марцін.

— Аж ніяк. Ви читатимете книжку, — сказала вчителька й глянула на обличчя обвинувачених. На них видніла недовіра й полегша.

— Книжку? — зацікавлено запитала Зося.

— Книжку? — зойкнула Клаудія.

Агата не сказала нічого, лише закліпала очима, і це був єдиний доказ її зацікавлення.

— Яку? Навіщо? — сипалися нетерплячі питання.

Беата Крупа пишалася тим, що так облаштувала цю справу.

— Книжку оберете самі. Зосю, покладаюся на тебе.

— О ні! Перепрошую! — підхопилася Агата. — Я теж хочу дещо сказати!

— І я! — озвалася Клаудія.

Хтось пирхнув.

— Гаразд, — повагавшись, погодилася вчителька. — Виберете демократично. Книжка повинна бути для вас зрозумілою. Може, щось молодіжне? Приміром, «Гаррі Поттер»?

— Тільки не «Гаррі Поттер»! — вигукнула Агата.

— А чому ні? — заперечила Клаудія. — Така класна книжка. Здається… Принаймні всі так кажуть.

— Для малюків із дитсадочка!

— Гаразд, припиніть цей базар, — перебила їх класна керівничка. — Залишіться після уроку, я вам про все розповім. У нас є ще кілька організаційних справ.

Коли клас, трохи розчарований покаранням, бо вони все-таки очікували чогось більш видовищного, покинув кабінет географії, Беата Крупа перевела подих і повагом мовила:

— Ви повинні зрозуміти, що це ніяке не покарання.

— Але й не нагорода, — процідила Агата крізь зуби, але вчителька не збиралася з нею дискутувати.

— Мене попрохали вибрати трьох хороших, повторюю — хороших дівчат, які хотіли б за це взятися.

— Ну, щодо Агати, то ви радше помилилися, — вихопилося в Клаудії.

— Дамо їй шанс! Кожен хоче бути добрим, найважливіше — могти це показати й мати таку нагоду, — відказала класна. — І ви таку нагоду отримали.

— Теж мені нагода — книжку читати! — знизала плечима Агата.

— Не знаю, як вам про це розповісти, — пані Беата раптово задумалася. — Щоб вас не налякати. Цю дівчинку звуть Магда, вона ваша однолітка.

— І досі читати не навчилася? — здивувалася Клаудія.

— Краще припини, окей? — розсердилася Зоська. — Вона хвора? Неповносправна? — допитувалася в учительки.

— Пам’ятайте одне: якщо для когось із вас це виявиться заважким, ви можете відмовитися. Я знайду когось іншого замість вас. А дівчинка лежить у комі, — пояснила вона і, відвівши погляд, утупилася в стіл.

— Це як? — Клаудія навіть не намагалася вдавати, наче розуміє. — Тоді навіщо їй читати?

— Це таке лікування, — здогадалася Зоська. — Іноді дає чудові результати.

— Ніколи не відомо, який подразник подіє на таку людину. Може, якщо вона контактуватиме з ровесницями, слухатиме, як їй читають, це допоможе їй прокинутися. Її сім’я живе тут віднедавна, здається, Агато, вони твої сусіди? Купили будинок на Шостій вулиці. Так сталося, що всі ви мешкаєте поблизу. Щоправда, Зося по той бік колії, але теж недалеко. Хочу вас попрохати піти туди й обговорити з Магдиними батьками, як вони це бачать. Але не бовкніть їм, що ви прийшли, бо вас таким чином покарано. Наїлася б я тоді через вас сорому! — вона написала на аркушику адресу й простягнула Зосі. — Ну, і про книжку не забудьте. Таку, яку самі б із задоволенням прочитали.

— Якби я знала, хто нам підклав цю свиню… — заговорила в коридорі Агата, — я б йому…

— Це точно не я! — обурилася Клаудія.

— Може, і не ти, а от щодо Марціна я не впевнена…

— Теж вигадала: Марцін і пиво? — пирхнула Клаудія. — Ти що, жартуєш?

— То що, страждатимемо через те, чого ми не робили?

— Чому страждатимемо? — здивувалася Зоська. — Ти ж можеш відмовитися, хіба не чула?

— По-перше, ти мені не наказуватимеш, що робити. По-друге, я не якась там боягузка.

— А по-третє? — зацікавилася Клаудія.

— А по-третє — стули пельку.

Бувають дні, які минають непомітно: без важливих подій, не викликаючи жодних емоцій, не залишаючи в пам’яті жодного сліду, нічого вартого уваги. Один за одним складаються вони в нескінченні тижні, довгі невиразні місяці, роки, що минають безслідно. Їх можна описати одним-єдиним словом: нудьга.

А бувають дні, коли всього замало: поглинають час, громадять події, породжують усе нові й нові ситуації, переплітають їх між собою, затягають у вир, з якого не врятуєшся. А ти мрієш, щоб усе це скінчилося, а воно триває далі, усупереч розуму, триває, неначе прагне заперечити будь-які правила, жорстоке, невситиме.