— Вступ чудовий, будь ласка, по суті. Н2О — що це таке?

— Н2О? — Клаудія геть спантеличилася.

— Ти мене запитуєш? — знову погляд з-над окулярів. Клаудія зацьковано роззиралася класом. — Що ж, я думала, що у твоїй голові після канікул дещо залишилося. Але здається, перед нами наступний рік праці на неораній ниві. Сідай, Кліщ. Хто скаже? Вротек?

З виразом обличчя, наче вона робить велику ласку, Агата підвелася й відповіла. Клаудія сиділа, похнюпившись і намагаючись змиритися з першою і, мабуть, не останньою одиницею навпроти свого прізвища.

Виходячи на перерву, розлючено глянула на Агату.

— Ну, що? Задоволена? І що би сталося, якби ти мені підказала?

— А що би тобі сталося, якби ти час від часу щось вивчила, принцесо? — ущипливо мовила Агата. Вона її не розуміла, бо де ж Агата принизиться до розуміння Клаудії, тож Клаудія й не намагалася пояснити, що вона нічогісінько, абсолютно нічогісінько не тямить у тій хімії, і нічого не запам’ятає, навіть якщо зубритиме тиждень. Зрештою, немає чого казати. Її одиниця — її проблеми. Допомоги вона не шукає, бо в кого? Відвернулася й пішла геть. Цікаво, чи їй полегшало?

Від самого ранку Зося живе лише одним: прослуховуванням у шкільному театрі. Вона страшенно хвилювалася, що подала свою кандидатуру. Її то трусило, немовби від холоду, то кидало в жар, руки тремтіли, голос зривався, у горлі пересохло. А йшлося лише про те, щоб піти до вчительки Камінської й віддати тексти, які Зося декламуватиме. Натомість мала отримати аркушика з номером і часом прослуховування. Усе було визначено наперед. І саме це найдужче Зосю лякало. Вона була переконана, ладна навіть закластися, що облажається. Але прагнула, усім серцем бажала, знала, що мусить себе перевірити, усупереч усьому й усім. Усупереч собі, батькам, усупереч тим, хто вже в театрі й хто лише дивитиметься на неї, а тоді коментуватиме її помилки, усупереч таким, як і вона, хто домагатиметься прийняття до театру й дивитиметься на неї скоса.

Усі дні перед кастингом Зосі здавалося, наче кожна її нога важить тонну, ніби вона бреде по в’язкій, липкій трясовині, її слух і зір наче притупилися, немовби все спрямувалося досередини, щоб переконатися, на яке божевілля вона здатна. Чому серце так шалено стугонить? Усе, що відбувалося довкола, доходило до неї із запізненням, дівчина замалим не схопила одиницю за неуважність на математиці. На її місці кожен би вже отримав «незадовільно», але Зосі якось минулося. Абияк, з учительськими підказками відповіла на питання і, не отримавши жодної оцінки, спаленівши, сіла на місце за партою. Усе це давалося взнаки. Та найгірше було попереду.

Якби вона могла подивитися на все це збоку, сказати собі, що нічого не станеться, якщо хтось виявиться кращим за неї; що можна знову спробувати за рік. Проте невідомо, чому Зосею оволоділа думка, що вона МУСИТЬ, тепер і лише тепер. Може, вона трохи набридла сама собі, ця сіра мишка, якою Зося завжди була на уроках, хотілося показати всім, що може бути іншою, кращою, аніж їм здається, не зубрилкою. Вона так хотіла їм сподобатися. Бо до шкільного театру пані Камінська не брала абикого. Часом лише когось одного на рік. Іноді взагалі нікого. Критерій був один: талант. А звідки можна дізнатися, чи ти його маєш? Як це визначити? Цього Зося не знала. Тому страх пронизував їй серце, бо вона вже призвичаїлася до думки, що після цього кастингу в школі для неї почнеться нове життя.

Для прослуховування вона підготувала уривок з «Маленького принца», якісь вірші Шимборської і — це було справжнє божевілля — славетний монолог Папкіна з «Помсти». Що її до цього підштовхнуло? Монолог здався їй просто кумедним. Текстів із нею ніхто не розучував, та й хто міг би це робити? Хіба що Пуцик? Але вдома було велике дзеркало. Зося ставала перед ним і декламувала до дзеркала. Може, це було занадто театрально? Проте оцінити було нікому.

«Папкін я, північний лев, ротмістр славний, кавалер», — у виконанні тендітної шатенки з кирпатим носиком це й справді звучало кумедно. Проте Зося боялася, що декламує монолог не надто смішно.

Прослуховування були заплановані на четвер, після другої години. Зося була п’ятою. Дівчина сіла на східцях, обхопила коліна руками й намагалася вгамувати цокотіння зубів. Варто було розслабити м’язи обличчя, перестати зціплювати зуби, як вони починали поводитися, неначе ударні інструменти. Зося сховала голову між колінами, не ставало навіть сили розплакатися. Вона була однією із дванадцяти бажаючих. Шкільний театр пишався своїм високим рівнем. Його актори часто виїздили на різні конкурси, навіть за кордон, тож кожному хотілося в ньому грати, бодай через те, що репетиції забирали чимало уроків і щоразу відсутність на занятті була виправданою. Щоправда, для Зосі це не мало жодного значення.

Нарешті, зіщулившись і сховавши обличчя, Зося відчула на плечі чиюсь руку. Підвела голову й побачила хлопця. Високий брюнет у кумедних окулярах, досить довге, пряме волосся, сірі очі, вузький ніс і приємна посмішка.

— Можна? — кивнув він на місце поруч.

Зося не відповіла, лише кивнула головою. Хлопець сів. Мабуть, хотів щось сказати, бо втягнув повітря, але продовжував мовчати. Зося витягла з кишені паперові носовички й голосно висякалася. Вона продовжувала дивитися в землю, здається, ніхто й ніщо не примусили б її підвести очі.

— Щось трапилося? — запитав він нарешті.

Зося лише мовчки похитала головою.

— Ти із другого «Б»?

Ствердний кивок.

— Репетируєш пантоміму?

Її здивувало це запитання. Цікаво, він кепкує з неї чи серйозно? Не глянувши на сусіда, Зося не могла б цього сказати. Тому підняла голову, і їхні очі зустрілися. Тепер дівчина зрозуміла, що хлопець глузує. Він ледь примружився, а посмішка не сходила з обличчя, ніби очікуючи чогось. Зося хитнула головою, мовляв, «ні», так було найлегше.

— Патрик Куява! — погукав хтось іззаду. Хлопчина підхопився. Устиг ще кинути:

— Тримай за мене кулаки, я зараз повернуся! — і побіг, а вона дивилася йому навздогін, трохи здивована, що її перестало трусити. Занадто перейнявшись тим, чого йому від неї було треба, вона більше не думала про свій мандраж, не підсичувала страху перед сценою. Зося підвелась і підійшла до залу, де відбувалося прослуховування. Проте звідти не долинав жоден звук. Двері були щільно зачинені.

«Патрик Куява! Патрик Куява! — подумки повторювала Зося. — Патрик Куява! Гарно!»

По той бік вулиці Агата помічає якесь пожвавлення. Із таємничого будинку навпроти виходять чоловіки в робочому одязі й виносять на вулицю, до здоровенного контейнера для сміття, різний непотріб: якісь меблі, старі лампи, килими, папери, будівельний мотлох. Робітники веселі, галасливі, й Агаті це зовсім не до вподоби. Де й поділася атмосфера її трилера. Відремонтований будинок відлякає всіх духів. Морок і таємниці не люблять фарби, великих вікон і нових меблів.

Агата невдоволено хитає головою, відчиняє хвіртку біля будинку Гібона й намагається пригадати, коли востаннє бачила цей сон. Два, чи, може, три дні тому? У ньому вона стояла біля величезного дзеркала, останній погляд, перш ніж вийти до школи, пригадує також, що тримала на плечі рюкзак. Але її відображення рюкзака не мало. Це відображення не було нею! То була білява дівчина зі сновидінь. Дивилася байдуже, наче пронизуючи її поглядом, трохи знуджено, бо здавалося, давно хотіла піти собі геть.

Агата теж хоче піти, та останньої миті помічає раму дзеркала, зроблену із блискучого сріблястого металу, у якому відбивається її спотворена фігура. Так, саме це їй і снилося!

Раптом на фасаді будинку щось зблискує, наче зайчик, випущений дитячим люстерком. Агата озирнулася й завмерла. Робітники виносять до контейнера дзеркало з її сну. На мить Агата відчуває, як її серце мовби зупиняється, а потім, сама не усвідомлюючи, що робить, вона відчиняє хвіртку, виходить на вулицю й зупиняється поруч саме тоді, коли дзеркало от-от має опинитися в контейнері.