— Говарде… усією душею, цілком і назавжди… без застережень, без страху, що вони зможуть щось заподіяти тобі чи мені… як ти захочеш… як твоя дружина чи твоя коханка, таємно чи відкрито… тут або в умебльованій кімнаті, що я винайму її в містечку поблизу в'язниці й де зможу бачити тебе через колючий дріт… це не має значення… Говарде, якщо ти виграєш процес — навіть це не має великого значення. Ти переміг давно… Я залишуся собою і залишуся з тобою — відтепер і назавжди — так, як ти захочеш…

Тримаючи її руки в своїх, він нахилився над нею, вона побачила його безпорадним, переможеним цією миттю, як і вона сама — і зрозуміла, що можна зізнатися в болю, але зізнатися в щасті означає оголитися, віддатися на поталу свідкам, але вони не потребували захисту одне від одного. Уже споночіло, морок поглинув кімнату, в якій залишилося видимим лише вікно і Роркові плечі проти неба за вікном.

Вона прокинулася від сонця, що било в очі. Лежала на спині й дивилася на стелю так, як дивилася на листя. Не рухатися, вгадувати вигляд місця за тінями, уявляти все в насичених барвах. Ламані трикутники світла на гіпсових плитках стелі підказали їй, що вже ранок і що вона зараз у спальні в Монаднок, а геометрію світла і стелю над нею створив він. Світло було біле — це означало, що ще дуже рано і промені пронизують прозоре гірське повітря, не наштовхуючись на перешкоди на шляху від сонця до спальні. Вага ковдри, важкої та інтимної на її голому тілі, нагадувала про минулу ніч. Шкіра, що вона відчувала її під своєю рукою, належала Рорку, який спав поруч.

Вона вислизнула з ліжка. Постояла біля вікна, схопившись руками за раму. Їй здавалося, що якщо вона обернеться, то не побачить своєї тіні на підлозі; світло мовби пронизувало її наскрізь, тому що вона була невагома.

Але потрібно було поспішати, поки він не прокинувся. У шухляді комода вона знайшла його піжаму і вдягнула на себе. Потім пішла до вітальні, обережно зачинивши за собою двері. Взяла слухавку і попросила з'єднати її з найближчим відділком поліції.

— Це місіс Ґейл Вайненд, — сказала вона. — Я телефоную з будинку містера Говарда Рорка у долині Монаднок. Хочу заявити, що минулої ночі звідси вкрали мій сапфіровий перстень… Близько п'яти тисяч доларів… Це був подарунок містера Рорка… Можете приїхати сюди протягом години?.. Дякую.

Вона пішла на кухню, приготувала каву і довго стояла біля кавоварки, розглядаючи розпечену електричну спіраль, що здавалася їй найпрекраснішим джерелом світла на землі.

Вона сиділа за столом біля великого вікна у вітальні, коли він вийшов зі спальні в халаті на голе тіло і засміявся, побачивши її у своїй піжамі. Вона сказала:

— Не вдягайся. Сідай. Давай поснідаємо.

Вони закінчували сніданок, коли почули, як поруч із будинком загальмувала машина. Вона всміхнулася і пішла відчинити двері.

На порозі стояли шериф, його помічник і два журналісти з місцевої газети.

— Доброго ранку, — привіталася Домінік. — Заходьте.

— Місіс… Вайненд? — перепитав шериф.

— Усе правильно. Місіс Ґейл Вайненд. Заходьте. Сідайте.

У сміховинно великій піжамі, перехопленій в талії темним рушником, із широкими рукавами, що сягали кінчиків пальців, вона зберігала таку ж елегантну впевненість, неначе на ній була її найкраща сукня для прийняття гостей. Вона була єдиною людиною, яка, здається, не бачила у цій ситуації нічого незвичайного.

Шериф крутив у руках блокнот, не знаючи, що з ним робити. Вона допомогла йому знайти правильні запитання і дала точні відповіді на них, як справжня журналістка:

— Це був сапфір в оправі із платини. Я зняла його і залишила ось на цьому столі, поруч із сумочкою, перш ніж іти спати… Це було приблизно о десятій годині вечора… Коли я встала зранку, його не було… Так, вікно було відчинене… Ні, ми не чули нічого… Ні, перстень не був застрахованим, я не встигла, містер Рорк подарував його мені нещодавно… Ні, тут немає слуг і немає інших гостей… Так, будь ласка, огляньте будинок… Вітальня, спальня, ванна кімната і кухня… Звісно, джентльмени теж можуть усе оглянути. Гадаю, ви з газети? Ви хотіли б поставити мені якісь запитання?

Але запитувати не було чого. Все було ясно. Журналісти ще ніколи не бачили, щоб про подібну історію повідомляли в такий спосіб.

Вона намагалася не дивитися на Рорка — лише раз зиркнула на його обличчя. Але він дотримався слова. Не спробував її ні зупинити, ні захистити. Коли зверталися до нього, він відповідав, щоб підтвердити її заяву.

Чоловіки пішли геть. Здавалося, вони полегшено зітхнули. Навіть шериф розумів, що персня шукати не треба.

Домінік сказала:

— Пробач мені. Я знаю, це було жахливо для тебе. Але це був єдиний спосіб, щоб ця історія потрапила до газет.

— Треба було сказати мені, який із твоїх сапфірів — мій подарунок.

— У мене їх немає. Я не люблю великих сапфірів.

— Це була більша бомба, ніж та, що в Кортландті.

— Так. Тепер Ґейла відкинуло на той бік, де він і має бути. Він вважає, що ти «безпринципний, антисоціальний тип»? Нехай тепер дивиться, як «Знамено» паплюжитиме і мене теж. Чому він повинен уникнути цього? На жаль, Говарде, я не така милосердна, як ти. Я прочитала ту передовицю. Не коментуй. Не кажи нічого про самопожертву, бо я зламаюсь і… і я не така сильна, як, імовірно, подумав цей шериф. Я це зробила не для тебе. Я заподіяла тобі навіть більшої шкоди — до всього, в чому тебе обвинуватять, додасться цей скандал. Але, Говарде, тепер ми разом — проти них усіх. Ти будеш злочинцем, а я перелюбницею. Говарде, ти пам'ятаєш, як я боялася ділити тебе з вагончиками, забігайлівками і незнайомцями у вікнах? Тепер я не боюся, що цю ніч обливатимуть брудом у всіх газетах. Любий, ти розумієш, чому я щаслива і чому вільна?

Він відповів:

— Я ніколи не нагадуватиму тобі, Домінік, що ти плакала.

Цього ж дня історія з описом піжами, халата, сніданку й односпального ліжка з'явилася у всіх вечірніх газетах Нью-Йорка.

Алва Скаррет увійшов до Вайненда у кабінет і жбурнув газету на стіл. Досі Скаррет не усвідомлював, наскільки любить Вайненда, і йому було так боляче, що він міг висловити цей біль лише лютим прокльоном. Він бовкнув:

— Чорт тебе забирай, але ж ти і йолоп! Дістав те, чого вартий! Ти цього вартий, і я радий, і нехай твоя дурна душа летить до пекла! І що ти збираєшся робити тепер?

Вайненд прочитав статтю і мовчки дивився на газету. Скаррет стояв перед ним. Нічого не сталося. Просто людина за столом у своєму кабінеті тримала в руках газету. Він дивився на руки Вайненда, вони не рухалися. «Ні, — думав Скаррет, — нормальна людина не може тримати руки отак у повітрі, не спираючи їх ні на що, без тремтіння».

Вайненд підвів голову. Скаррет не побачив у його очах нічого, крім легкого подиву, наче Вайненд дивувався з його присутності. Скаррет злякано прошепотів:

— Ґейле, що ти збираєшся робити?

— Друкувати це, — мовив Вайненд. — Це ж новина.

— Але… як?

— Як тобі заманеться.

Голос Скаррета затнувся, бо він знав — зараз або ніколи, іншим разом йому забракне відваги; а ще він боявся повернутися обличчям до дверей:

— Ґейле, ти повинен розлучитися з нею! — Він і далі стояв біля столу й, не дивлячись на Вайненда, викрикнув те, що хотів. — Ґейле, у тебе немає вибору! Ти повинен зберегти залишки репутації! Ти повинен розлучитися з нею, і саме ти маєш подати на розлучення!

— Добре.

— Ти це зробиш? Відразу? Доручити Полю підготувати всі папери?

— Авжеж.

Скаррет поквапився з кабінету. Він забіг до себе, грюкнувши дверима, ухопив слухавку і зв'язався з адвокатом Вайненда. Він пояснив завдання, продовжуючи повторювати: «Покинь усі справи і негайно подавай позов, Поле, сьогодні ж, поквапся, поки він не передумав!».

Вайненд поїхав до заміського будинку. Там на нього чекала Домінік.

Вона підвелася, коли він увійшов до кімнати, і ступила йому назустріч, щоб між ними нічого не стояло; вона хотіла, щоб він побачив її на повен зріст. Він зупинився і подивився на неї так, наче спостерігав збоку: як байдужий глядач, який бачить Домінік і незнайомого чоловіка перед нею, а не себе, Ґейла Вайненда.