— Так! Так! Ти мене ув’язнив. Я тут як у в’язниці.

— Бабусю, тобі не можна виходити в таку спеку. Пам’ятаєш, як ти знепритомніла минулого року? Знову хочеш до лікарні?

— Дурниці.

Якщо не стояла під дверима, то, мабуть, утомилася чекати й задрімала в кріслі. Прокинувшись нічого не пам’ятала, а я тихенько прибирав з передпокою викрутки, молотки та інші знаряддя, якими вона силкувалася відкрити замок («Бо в мене дуже сильні руки...»)

Приїхав Віктор. Це трохи пожвавило бабусю, проте ненадовго. Я йому співчуваю, і часом думаю собі, який же він терплячий. Чекає, доки я витягну бабусю з її кубла, вислуховує крізь двері ванної мої крики: «Не чухайся», «Устань», «Підмийся!, «Не чухайся»; допомагає приготувати сніданок, знімає шкірку з помідора, переконує бабусю прийняти ліки, стежить, щоб вона не з’їла щось шкідливе (а це буває незрідка; пробирається до кухні й випиває маринад зі слоїка з оливками або поїдає шкірку, зняту із твердого сиру; на щастя, поки не добралася до стеаринових свічок). Він мені дуже допомагає, проте я однаково час від часу кажу йому:

— Щось я вже цього не витримую. Піду подзвоню Басі.

— Ага.

— Привіт, Басю. З мене досить.

— Бабусі?

— Вражений твоєю проникливістю, любий Ватсоне. Найгірше з пісянням. Щодня вранці доводиться силоміць витягати її з ліжка. Кажу: «Бабусю, будь ласка, вставай». — «Я зараз не можу, — відказує вона серйозно, — бо пісяю». Або приходжу: «Бабусю, вставай, та вставай-бо!» — «Зараз, я ще така сонна...» Ну, думаю, мене це не врятує, нехай поспить ще десять хвилин. Сідаю в кріслі, переглядаю газету, а збоку, з бабусиної ніші такий собі меседж: «Обпісяюся чи не обпісяюся? — і радісне: «Обпісялася!»

Бася сміється, перепрошує, і знову сміється.

— Немає чого перепрошувати, це можна витримати тільки ставлячись до цього з гумором. У мене зараз Віктор. Він страшенно здивувався, що я так турбуюся про бабусю, що в мене стільки до неї ніжності й терплячості. Весь час ходить і повторює: «Подумати лишень, Яцеку, що ти такий добрий...», або «Ти лише прикидаєшся вредною свинюкою, та в глибині душі...» Не договорив, бо почув сам себе і йому ніяково зробилося.

— Ну, певне ж, — відказує Бася, — хто тобі щиріше дошкулить, ніж друг...

— Авжеж. Або брат. Теж добрий. Займався нею останнім часом, як звичайно, коли в мене вихідний. Але так займався, що коли я ненадовго прийшов додому біля шостої, то побачив записку: «Нагодуй бабусю, як повернешся, бо я не мав часу, а вона голодна». І все. Я б йому комахи не довірив, не те, що бабусю.

— Слухай, але ти дзвониш із Ґданська, страшенно дорого...

— Ех, я потребую співчуття. А найгірші ці суперечки. Про будь-що. «Бабусю, йди до туалету». — «Ні». — «Ну ж бо, іди». — «Ні. Я не хочу пісяти». — «Так про те і йдеться, що тобі не хочеться». І так годинами. «Бабусю, не чухайся». Або: «Устань з унітазу», а вона дивиться на мене, дивиться, і нарешті відповідає по-панському: «Ну, гаразд. Але я зроблю це лише тому, що дуже тебе люблю».

— Це дуже гарно.

— Часами. Обеззброює. Але, розумієш, це з усім так. Я починаю репетувати, як моя мати. Прошу випити ліки. Навіть не відкриває очей, тільки язика висолоплює. Нарешті кладе все це до рота, але запиває маленькими ковточками. «Бабусю, ковтай», — кажу чи не всоте. — «Ні, бо вони такі недобрі, ці ліки». І що тут робити?

— Що я тобі можу сказати? Нічого. А твій брат не може...? Не може. Ну, так.

— Така карма.

— Така карма.

Повертаюся до кімнати. Віктор щось читає.

— І що?

— Що із чим?

— Як це із чим? З бабусею.

— Усе гаразд. Подзвонив, пожалівся, і мені полегшало. Хоча я однаково виснажений. Іду спати. Якщо хочеш, можеш собі далі читати.

— А світло тобі не заважатиме?

— Ні.

— Ну, добраніч.

— Добраніч, добраніч.

І йду спати згнітивши серце, бо назавтра знову планую боротьбу. А тут несподіванка. О дев’ятій тридцять бабуся заходить жвавим кроком (ну, жвавим дріботінням) і стає на порозі, кліпаючи очима.

— Бабусю, — питаю, — що ти тут робиш?

— Я встала. Уже пів на десяту.

— Але вчора ти спала ще о десятій, і я витягав тебе з ліжка мало не силоміць.

— Учора було вчора, а нині є нині. Нині наступ.

— Що таке? — питає Віктор з-під ковдри в іншому кінці кімнати.

— Наступ армії. Польської. Пані Крися балакає з якимсь офіцером.

Я занімів. Вона захопила мене зненацька, я ще й не прочумався. Загорнувся в ковдру й побіг до вітальні. Визираю у вікно, а там пані Крися розмовляє з пані Елею. Повертаюся, а бабуся тим часом пояснює Вікторові:

— Цілу ніч не могла спати; якісь перегрупування, маневри; цілісіньку ніч я чула як віддають накази.

Щовечора сідаю до комп’ютера й записую діалоги. Усю їхню кумедність, ніжність, неймовірну метафорику; найбільше люблю героїчні фрагменти, тобто «Мої канікули з Юдитою, войовничою вдовою з Бетулії, під спільним дахом».

Ідемо на дачу, раптом бабуся витягає з кишені стару ручку від парасольки й гордо мені демонструє.

— Дивися, що в мене є!

— Навіщо? — питаю, хоч відповідь знаю наперед.

— Щоб від бандитів оборонятися.

Лягла о дев’ятій, але встала ще на хвилинку.

— Візьми ломаку, — каже мені тоном доброго порадника, — візьми добрячу ломаку.

— Нащо?

— Про всяк випадок, якби хтось крізь вікно заліз.

— Але, бабусю, тут ніхто ніколи не залазив.

— Аякже, залазив, як ти був маленьким. Закинув такого якірця й заліз.

— І що?

— Я його вдарила, бо я бачила, як він залазив. По голові його гепнула.

От і маєш.

— Букет упав, — кажу, — отой срібно-рожевий. Мотузки обірвалися. Треба підв’язати, бо розпадеться.

— Мене теж треба підв’язати. Я теж розпалася.

— Ну, це вже трохи складніше.

— Ах, якби ж мене ті панночки з Равенсбрюку підв’язали...

— Ну, не певен, що тобі б це було на користь...

— А це вже інша справа.

Отак я собі клацаю по клавіатурі, підсміюючись час від часу, але з ніжністю, мимохіть, жодного примітивного глузування. Пишу, пишу, але з передпокою долинають якісь стуки-грюки, і я знаю, що знову почалися нічні мандри. Чверть по одинадцятій, а бабуся виконує номер під назвою «Оборона Теребовлі», тобто встає з ліжка і, озброївшись паличкою для відкривання штор, розпочинає обхід квартири. «Нічна варта» Рембрандта у виконанні регенток шпиталю Франса Гальса. Відчиняються навіть вхідні двері, тож якби комусь і справді заманулося торохнути її по голові, то залишилося хіба що погаласувати й чекати за порогом із якою-небудь залізякою.

— Бабусю, що ти робиш?

— А мені здавалося, що тут хтось ходить.

Важко це виключити; люди повертаються додому, сміються, балакають, сваряться, коти нявчать у кущах.

— Бабуню, йди спати, — кажу трохи сердито, а трохи підсміюючись, — у тебе старечий маразм, так це зветься мовою медиків.

— Це значить, що я старенька?

— Ні. Це значить, що ти старенька зі старечим маразмом.

— Ага. А ти мене захистиш, якщо я посеред ночі нароблю рейваху?

— Так, захищу.

І вона йде спати, стискаючи паличку.

Не знаю, чи хтось іще так довіряє мені, як вона. «Захистиш мене?» — «Захищу». Але ж не від усього.

У колонках — вічний Брамс, а я повертаюся до писання.

Приходить до кімнати й каже, що хоче вийти.

— Тоді спершу до туалету попісяти.

— Я вже впісялася. У труси.

Дивлюся — а всі брюки мокрі до кісточок.

— О Боже, ти що, памперса не одягла ?

— Одягла.

Не одягла.

— То фотель теж мокрий?

І тут — увага — слово-шедевр:

— Най-і-мо-вір-ні-ше.

Прекрасне слово «найімовірніше». Я помітив це якогось дня за сніданком. Таке вишукане, ненав’язливе; молодь у таких випадках каже «ніколи», «завжди», «скрізь». Я сам часто пишу «усе», «останній». А бабуся: «Найімовірніше». Ніхто тепер так не каже; слівце з холодного, розсудливого лексикону радника Карнаухова.

Уранці за сніданком:

— Цей хліб не дуже добрий. Чомусь уранці мені завжди бракне енергії, щоб піти до Мацейчака.

— До Мацейчака? А де пекарня цього Мацейчака?

— У Кельце, — каже бабуся, мов це очевидна річ.

— А ми де зараз?

Сміється. Наче нічого не сталося. Та їй уже траплялося сказати, що в Лисові.

— Ой, як шкода, — заявила вона колись мамі на Морені в Ґданську, — що ми не привезли з Лисова молока до кави, там воно набагато смачніше.

— А де ми зараз?

— У Кельце.

— А рік який?

— Сорок третій.

Вона живе в особливому безчассі; не усвідомлює своєї неповносправності. Якщо її спитати — розповість, як щокілька днів ходить на базар, сама собі готує їсти, сама прибирає, багато читає, іще цьогоріч варила якесь варення. От тільки до Мацейчака не має сили ходити по хліб, а так усе гаразд. Час від часу питає: «А де батько?», причому може йтися про прадіда, або про діда, або про мого батька. Переважно про померлих. Я замислююся, чи вона їх часом не бачить.

Нині була ідилія. Не дуже спекотно, ми виходимо на подвір’я, я видряпуюся на черешню.

— Тільки не залазь дуже високо, — каже бабуся, яка саме цього разу пригадує, що не дуже добре вміла лазити по деревах.

Але я вже високо і, вигинаючись у бік інших гілляк, хапаючись за кукси обламаних грубих гілок, відчуваючи під долонями дивну черешневу кору, то шорстку, то гладеньку, вкидаю до поліетиленового мішечка солодкі, гарячі черешні.

— На диво ніхто не цупив їх цього року, — гукаю згори. — Шкода, що я не приїхав до Ґданська раніше, наробили б компотів, а так найкращі або обсипалися, або птахи подзьобали. Зрештою, на здоров’я, — просуваюся трохи вище. — Скинути тобі кілька?

— Ні, ні, тут іще є, — і я бачу, як бабуся нахиляється, шукаючи в траві черешень; широка спина в халаті й сиве волосся, укрите беретиком, бо без беретика не вийде, не має сили, навіть у найгіршу спеку.

— Е-е-е, то підгнилі. Ось тут гарні, бери, — але бабуся навіть не випрямилася, щоб подивитися, де вони впали. — Я був у Лисові. Ми їхали із друзями до Щавниці й дорогою заїхали до Лисова.

— Гм, і що?

— Нічого, хтось будується на місці садиби, — кажу це так спокійно, як лише можу; почувши мене зараз, ніхто б не здогадався, що побачивши бетонний фундамент там, де ще кілька років тому видніли залишки стін, де-не-де вкриті тиньком із рештками фарби пастельного кольору, я кинув одне з тих слів, які Бася незмінно супроводжує коментарем: «Упс, я б навіть за сто злотих такого не сказала».

— Свій?

— Ні, із Кельце. Іванського зустрів.

— Старого?

— Ні, сина. Старий давно помер, Генка померла два чи три роки тому. Я знайшов серед руїн стайні двері з маєтку. Бо тамтешні двері були внизу суцільні, із заглибинами. а вгорі із шибками, правда?

— Так. Ой, не вилазь так високо.

— Я вже зараз спускатимусь. Тобі не важко?

— Ні, ні, як утомлюся, то сяду собі на пеньку.

І так собі розмовляємо по вертикалі, крізь листя й крізь час. За парканом проходять сусідки, обмін компліментами, кажуть, що я великий. Хе, що робити. Шістнадцять мені вже ніколи не буде, але на черешню ще видряпуюся. І так далі, і так далі.

Удома помиємо черешні в червоному друшляку й заваримо чай, як завжди, відколи існує світ.