У глибині бурхливого виру в Анаїс знову поклякли руки і ноги, хоч болю вона не відчувала. Вона пливла, рухалася. Звивалася, та все було марно. Вона розчинилась у хвилях. Танула в них, стала плинною, довгою, гладенькою…

Аж уздріла дагеротипи. Ті, які показав їй Туанен, перш ніж приспати її. І світлі, й темні заразом. Крізь той контраст на неї дивилися жертви. Мінотавр, Ікар, Уран… Їхні закляклі обличчя блищали у воді, наче сяйливі водорості. Герої світу богів і легенд. Вона подумала чи, може, воно їй тільки здалося: «Я померла». І відразу ж: «Мені воно мариться».

Хвиля нагнала ті видива. Підняла її, перевернула, жбурнула додолу. Потім у пінявому гуркоті протягла її бетонними кутами. Анаїс спробувала зрозуміти. Море втягло її, витягло з бункера й закинуло на декілька метрів угору — на плоску бляшану поверхню. На покрівлю бази. Нехай найбрутальнішим чином, проте вона вирвалася із пастки.

Найперше вона подумала про Фрера. Де він? Вона йшла за ним містком, долаючи скажені буруни. Щосили трималася. Фрер не обертався. Він дотримався слова. Подумки вона дякувала йому. Туанен скрадався за нею, пантрував на свого Орфея — злий дух, що прагне крові, ладен завершити міфа очікуваною розв’язкою. Останньої миті Фрер не втерпів. Він глянув на неї. У пам’яті відбився його приголомшений, відчайдушний погляд, коли він збагнув, що програв…

Хвиля з розгону вгатила в бетонний мур. Бульки вибухнули в Анаїсиній голові зоряним феєрверком. Сама себе не тямлячи, вона опинилася на ногах. Вона знову відчувала своє тіло, свою міць, свої руки і ноги. Вода, яка ще мить тому була тверда, мов камінь, розпливалася калюжею в неї під ногами, зникаючи в шумовинні піни.

Вона спробувала зорієнтуватися. Авжеж, вона стояла на даху бункера для підводних човнів, оточеному високими бетонними мурами, наче тераса була поділена на відтинки. Либонь, то була система амортизації від прямого поціляння бомб, яку спорудили за тої пори, коли узбережжя бомбували союзники. І, хоч як це не дивно, поміж тими мурами росли дерева, тож усе воно скидалося на в’язницю в джунглях.

Вона попрямувала попід муром, розсуваючи гілляки, аж окрушини кори летіли їй в обличчя. Де вбивця? Десь у цім лабіринті. Руки були скручені нейлоновим хомутом. Вона спотикалася, намагаючись утримувати рівновагу. Вода врізалася в щиколотки з тією ж силою, що й пута на її на руках. Треба поспішати. Знайти вихід. Знайти східці. Спуститися до набережної. Море вдалині вже збиралося для нової навали.

За рогом вона побачила вихід. Перед нею лежала інша частина покрівлі, плоска мов паперть, порепана, мов земля після землетрусу. Вона глянула ліворуч і побачила гавані, кораблі, що збилися докупи, буксири з мигтючими вогниками. Не замислюючись, рушила у протилежний бік. Подалі від води. Ближче до паркувальних майданчиків і комор.

Вона гепнула в калюжу. Звелася на ноги. До краю покрівлі було метрів із тридцять, аж хвиля упала на неї і жбурнула вперед. Вона гадала, що перелетить через край, але та ж таки сила потягла її назад, туди, де вона й була.

Анаїс задихалася. Вона була іграшкою в могутніх лабетах стихії. Скоцюрбившись, сяк-так сповільнила ковзання і звела голову над водою. Свіже повітря. Зліплені губи не давали їй дихати ротом. Вона чимдуж вдихнула носом. Солоні цівки води різали в горлянці. У вухах гучало, немов у мушлях. Будь-що треба дістатися до краю, перш ніж знову накотить хвиля, що жбурне її у прірву. То була палиця на два кінці. На краю покрівлі її міг чекати порятунок, а могла бути і смерть.

Вона спробувала наддати ходу, та марно. Позаду зростало ревисько, здіймаючись, немов театральна завіса. Двадцять метрів. Вона шукала поглядом східці чи бодай що-небудь, щоб спуститися. Десять метрів. Гуркіт наздоганяв її. Ось-ось накотить хвиля, розженеться, загарбає її… І вона полетить додолу.

Та на неї чатувала ще одна небезпека.

По праву руч вигулькнув убивця. Обличчя його перехнябилося від кривої посмішки. Він розмахував кремінною сокирою. Дві смерті постали перед нею. З одного боку, хвилі й безодня. З іншого — вбивця зі своєю зброєю. Вона кинулася на Туанена. Буцнула головою його в живіт, змусивши зігнутися навпіл. Обоє покотилися дахом. Анаїс була прудкіша: вона схопилася і вмить оцінила обидві загрози. Хвилю, що мчала до неї, й убивцю з Олімпа, який уже підводився на ноги…

То було мов знак. Підсвідомий поклик. Щось змусило її обернути голову ліворуч. Там стирчали з платформи кінці сталевих східців. Дві руки, що розхилилися в обіймах. Вона помчала туди. Убивця побіг за нею, піднявши над головою сокиру.

Це було останнє, що вона побачила. Хвиля затопила їх обох. Анаїс заплющилася. Піна вчепилась у неї тисячами пальців. Ухопила за стан, за груди, за голову. Приглушений водяний світ. Кам’яний скрегіт. Це вже перемога, що вона не потрапила під сокиру вбивці. Для остаточної перемоги, щоб уціліти, в неї вже не було снаги.

Останньою її думкою стала лінія життя на моніторі, зелена, світляна і безнадійно пряма лінія. У барабанних перетинках відчайдушно дзумів тривожний сигнал. Та ось і він подаленів, потонувши в темному гуркоті океану…

Вона оговталася від удару в спину. У спалаху осяяння збагнула, що східці втікають з-під ніг. Сама не тямлячи як, вона вигнулася, засовала руками й наосліп учепилася за пруття. Наступної миті вона зависла над прірвою, обливаючись водою і відчайдушно дриґаючи ногами. Море відринуло її. Їй пощастило намацати опору. Вона почувалася приголомшеною, та немовби оновилася, омилася і наново народилася на світ.

Пальці її заков’язли, ноги тремтіли, та все ж таки вона спускалася, щосили сапаючи, обпалена ізсередини солоним полум’ям моря. Униз і знову вниз. Тому спуску, здавалося, краю не буде.

Вона таки упала б, якби пруття раптом не заступила земля. Сама собі не вірячи, вона заточилася. Під ногами був суходіл. Попереду — залізничні колії. Цистерни. Темні споруди. Увіччю потьмарилося. Вона схитнулася. Коли коліна торкнулися бетону, то угледіла його. Чудовиську пощастило менше, ніж їй. Його покалічене тіло зливалося з бетоном, наче розчавлена кривава п’явка. Череп під каптуром репнув. Кирея скидалася на огидний лантух із тельбухами.

— З вами все гаразд, панно?

Чоловіки в дощовиках. Електричні ліхтарі. Голоси, приглушені каптурами, що лопотять за вітром. Один помітив хомута, яким були скручені її руки. Показав на нього напарникові. Вона спробувала щось промовити, та губи були безнадійно склеєні.

Вона подумала про свого героя. Де він? Уцілів чи безповоротно пропав? Чоловіки допомогли їй звестися на ноги. Треба попередити їх. Сказати, щоб шукали Матіаса Фрера. Віктора Януша. Нарциса. Арно Шаплена. Франсуа Кубелу…

Та в її думках було інше ім’я. Хотіла погукати його. Повернутися назад. Урятувати його.

Вона без угаву повторювала:

— Орфей… Орфей… Орфей…

Та з її запечатаних вуст не долинало жодного звуку.

Наслідки бурі відбивалися в калюжах, розбитих шибах і гаванях, що насилу затихли. Світило сонце, і так було ще гірше. Його проміння осявало всі сліди руйнування. Скрізь блищала вода, проте це був сумний, похмурий і похоронний блиск. А тепле сонечко здавалося лихоманкою, що випромінює недугу, болісне одужання і смерть.

Він наполовину виліз із поваленого деревляччя і волів не замислюватися над тим, як опинився в тім укритті. Певне, випадково. Підтягнувшись, видерся на якогось стовбура і озирнув околиці. Велетенські крила повалених вітряків. Піднімальні крани на землі. Авта, що спливли на поверхню і билися одне об одне на затопленому майданчику. Уламки дерев, неначе трупи, гойдалися на воді. Сумне видовисько.

Схопившись за кабель, як за рятівну линву, він плигнув зі стовбура й ударився об асфальт. Ноги не тримали його. Тіло стало мов драглі. Насилу звівся і побачив, яке сплюндроване все довкруги. Земля була закидана камінням, снастями, шматками щогол. Дорожнє покриття геть порепане. Видерті цілі пласти асфальту. Вантажні кораблі в гавані поробили проломи в берегах. Митне судно занурилося носом у воду, інше лежало на боці…