— Ото туди й повертайся.

— Еге, щоб вони хату мою підпалили?

Шаплен усміхнувся. Безсилий він, що й казати. Лейлина доля вже визначена.

— Бережи себе.

Лейла простягла цигарку, немов пістолета.

— Сам бережися. Медіна казала: хоч що зробили б із тобою ті хлопці, гірше від того, що ти зазнав, уже ніхто не утне.

— А що я зазнав?

Вона ледве чутно прошепотіла:

— Не знаю до ладу. Медіна казала, що смерть у тобі. Ти — зомбі.

Заледве відчинивши двері своєї хати, він зрозумів, що все повторюється. Вічне повторення. За мить він ступнув убік і ухилився від нападника. Вихопив свого ЧЗ, обернувся, пересунув запобіжника, шарпнув засувну раму і вистрілив в обличчя зарізяці. У сяйві спалаху він побачив, як із горла одного з його двох давніх переслідувачів цівкою бризнула кров. У темному приміщенні гримнув постріл. Відблиск осяяв стіни, немов огненна квітка.

І знову пітьма. Потім пролунали постріли супротивника. Кулі прошили скляні двері, подерли штори. Бризнули друзки. Шаплен повалився додолу, роздираючи руки об скло. Поміж спалахами він побачив промінь світла, либонь, від тактичного ліхтаря, закріпленого під цівкою пістолета. Крізь жах, що охопив Шаплена, просягало одне запитання: як вони оце його знову знайшли?

Двічі він вистрілив навмання, цілячись углиб приміщення, потім схопився на ноги і заховався за кухонним начинням. У нього знову почали стріляти. Сухий тріск пострілів, що лунали попід сталевими конструкціями будинку, нітрохи не скидався на лунку стрілянину в кіно. Тут кожен звук, який розтинав пітьму, сповіщав про те, що він ніс насправді, тобто про чистісіньке вбивство.

Промінь ліхтаря гасав по всіх усюдах, ковзаючи розтрощеною скляною перегородкою, осяваючи шафи, шукаючи Шаплена в кожному закутку. Східці були праворуч, на однаковій відстані поміж ним і його супротивником. Якщо він хоче видертися з цієї халепи, треба піднятися на галерею. Та іншого виходу в нього й нема. Якщо побіжить до дверей надвір, то заробить кілька куль у спину, перш ніж опиниться на порозі.

Темрява просякла порохом. У дворі за подертими шторами спалахували вогні, лунали голоси. Постріли далися взнаки. Може, зачаїтися та чекати на поміч? Але ворог не гаятиме часу. І, звісно ж, не втече. У Марселі вони були обережні, та цього разу Шаплен убив його напарника. Змінилася самісінька природа поєдинку.

Зненацька перший зарізяка, той, що його він застрелив, звівся на ліктя. Він валявся в калюжі крові. Промінь вихопив із пітьми його обличчя. Червона рідина стала бліда.

— Мішелю? — погукав його приятель.

Те, що він назвав його на ймення, надало зарізякам чогось людського, тож зрадило і їхню вразливість. У них двох були імена, може навіть жінки й діти. Засліплений ліхтарем, зарізяка звів руку, показуючи, де заховався Шаплен. Той відступив, зіщулившись поміж кухонним приладдям, і тричі вистрілив у пораненого. У світлі двох останніх пострілів Шаплен побачив, як тому рознесло на друзки черепа. Бризнули мізки, над головою вбитого закурівся димок.

Не давши другому часу відреагувати, він кинувся до залізних східців. Промінь ліхтарика наздогнав його. Знову затріщали постріли. Шаплен тиснув на гачка, наче власні кулі могли його захистити. Коли він ухопився за леєри, що служили поруччями, линвою проскочила іскра. Долоню обпекло. Хутко відсмикнувши руку, він, заточуючись, пробрався нагору, стріляючи поміж східцями, поміж линвами і викрешуючи довкола себе пломінці. Кулі відбивалися від кутків. Ще рикошетом уб’є, подумалося йому мимохідь.

Він засів на мансарді. Унизу до східців прямувало світляне кружало. Шаплен знову вистрілив, не цілячись, і подумав, скільки ж набоїв у нього ще лишилося. Ще дві обойми в кишені лежать — та думка трохи заспокоїла його. На вустах він відчув присмак крові — присмак крові в голові.

Йому треба було десь заховатися. Зарізяка прямував східцями. У жилах Шаплена відлунювало тремтіння східців і клацання чергової обойми в руків’ї пістолета. Йому теж треба було вставити нову обойму, та спершу сховатися. Він мало не поліз за скляну перегородку у ванні, та то було перше, про що подумає зарізяка. І відразу ж йому дещо спало на розум. Він кинувся у зворотний бік, ліворуч, і зачаївся поміж ліжком і стіною.

Скоцюрбившись і затамувавши подих, він усе поставив на одну гіпотезу: ось з’явиться зарізяка, посвітить ліхтарем на мансарду і кинеться до ванни. Тоді Шаплен вистрілить через скляну перегородку і поцілить йому в спину. Не дуже воно по-лицарському, та це допіру початок. Куля влучить у панцерний жилет. Зарізяку жбурне до стіни. Шаплен вилізе зі схованки і розстріляє йому обойму в обличчя. Аби лиш набоїв вистачило. Тож навіть думати не можна про те, щоб перезарядити пістолета і виявити себе.

Він завмер. Зарізяка був тут, за кілька кроків, харчав, задихався і гарчав, немов знавіснілий хижак. Шаплен відчував, як напружено пульсує артерія на шиї. Він чув усе. Непевні кроки вбивці, його уривчастий подих, його страх… Відчуття, що ця холоднокровна звірюка охоплена панікою, завдавало йому майже фізичної втіхи.

Поволі освітивши мансарду, супротивник попрямував до ванної. Шаплен вискочив зі схованки і стріляв, аж утямив, що засувну раму заклинило і він дарма тисне на гачок. Перегородка з шаруватого скла впала. Скло праворуч, над письмовим столом, було розбите. У пітьмі тріпотіли клапті вітрил. Та зарізяка так і не впав, він заліг праворуч, на східцях.

Недовго думаючи, Шаплен кинув пістолета і метнувся у ванну. Поки він шукав хоч якийсь отвір, вихід, віконце, зарізяка вже ліз угору, стріляючи з пістолета.

Настало затишшя. Від порохового запаху дихнути не можна було. Шаплен помітив, що в усіх кутках знову никає світляне кружало. Зарізяка його не бачив. Воно й не дивно: Арно зачаївся у ванній. Він стискав у руці уламок скла, і то був останній його шанс. Кроки наближалися. Поворухнутися не можна було: у ванній повнісінько скляних друзок.

На якій відстані перебуває зарізяка?

За п’ять метрів?

За три?

За один?

Звук пролунав так близько, що Шапленові здалося, ніби скло хряснуло в його зубах. Він ухопився за край ванни і скинувся на ноги, розтинаючи пітьму своїм клинком. Та удар потрапив у порожнечу. Арно послизнувся і впав, гупнувши потилицею об змішувач.

Коли він розплющив очі, пістолетна цівка була за декілька сантиметрів од його чола і зарізяка чимдуж тиснув на гачка. Шаплен мов дитина затулив обличчя долонями, аж почув клацання. Зброю заклинило. Засліплений ліхтарем, Шаплен махнув рукою і поцілив убивці в обличчя. Вбивця силкувався викинути набій, що застряв у засувній рамі. Шаплен звівся на коліно. Ухопив супротивника за потилицю і всадив йому скло в обличчя. Тепер він бачив, куди ціляє. Скло врізалося зарізяці в праву щоку і вистромилося крізь ліве око. Напасник так і не випустив пістолета. Його трясли корчі. Закріплена під цівкою лампа металася, освітлюючи дно ванни, і відбите світло осявало всю сцену.

У люстрі Шаплен бачив прохромлене обличчя супротивника і свого рота, що роззявився від крику. Обидва волали мовчки, самісінькими очима. Поки він приходив до тями, зарізяка і далі цілився в нього. Та в руці його вже нічого не було. Він повалився додолу. Шаплен виліз із ванни. Умирущий сіпнувся востаннє і згріб його за ногу. Арно наступив йому на голову, забиваючи уламок, аж те скло хряснуло в нього під закаблуком. Ляпнув останній струмінь крові.

— Що там коїться? З вами все гаразд?

Шаплен відчайдушно зиркнув униз. Сусіди зібрались у дворі, намагаючись бодай щось розгледіти крізь подерті кулями штори. Він узяв свого ЧЗ і, про всяк випадок, пістолета зарізяки. Тактичний ліхтар тепер світився у нього в кишені.

Він відчинив шафи в мансарді, схопив якесь пальто, здер із себе закривавленого плаща і перебрався.

— Там є хтось?

Він жбурнув додолу макет «Пена Дюїка І» і роздушив його ногою. Звідтіля випали банкноти по п’ятсот євро. Він похапав їх жменями і порозпихав у кишені. Папери теж прихопив — паспорти, посвідки особи, картку медичного страхування. Потім виліз на письмового стола і просунув голову крізь розбите скло. Довкола були оцинковані покрівлі, ринви, карнизи…