— Ми взяли тебе, друже. Помили, нагодували. Дали житло. Голова дурна, але ти вмів малювати. Я оддав тебе навчатися на фальшувальника.

— У тебе що, й інші є?

— А як собі гадав? Я чекав на тебе, щоб торгувати французьким громадянством?

— І я погодився?

— Ти заходився працювати, glupo. За півмісяця ти всіх перевершив. Хист, нюх. Туш, печатки, штампи… — Він загинав пальці. — На льоту все хапав. За місяць вже сам заробляв. Сам улаштував собі лабораторію. Іншому я і яйця поодривав би. А тобі довірив. Завжди вчасно впорався.

Отож, Ноно протримався довше, ніж інші. Від березня до вересня. Встиг легалізуватися, домогтися офіційного статусу — орендувати помешкання, відкрити рахунок у банку, оплачувати рахунки. І все за фальшивими паперами.

— То я так і не сказав, як мене звати?

— Згодом ти сказав, що тебе звати Ноно. Приїхав з Ґавра. Там працював у друкарні. Дурня. Головне, ти добре працював. Жодної проблеми. А потім пропав.

Він зареготав і поплескав Шаплена по карку.

— Ох ти ж, халамиднику!

Тепер Шапленові легше було збагнути те диво, що сталося з Матіасом Фрером. Певне, він давно пофальшував папери на те ім’я… Невже він так і ходив з тими документами, як став Нарцисом? Віктором Янушем? Та ні, либонь, уміння фальшувати повернулося до нього, коли сталося чергове забуття. І він вигадав собі Матіаса Фрера. Зробив документи й улаштувався на роботу в медичному центрі П’єра Жане.

Юсеф клацнув пальцями. На підлокітнику поміж ними з’явилися дві чарки, малесенькі, немов кулі до рушниці.

Амар нахилився над ними з пляшкою. Юсеф підняв свою чарку.

— Zivjeli![57]

Шаплен вихилив чарчину горілки одним духом. Пійло видалося йому густе, мов живиця. Він закашлявся. Вона обпекла йому горлянку, запалахтіла в грудях, вступила в руки і ноги.

Юсеф коротко зареготався, та той сміх одразу ж заступила його джокерська посмішка.

— Polako[58], Ноно. Це треба ковточками пити. — Він кивнув Амарові, щоб той налляв іще.

Шапленові аж сльози виступили в очах. Крізь ту імлисту запону він бачив, як надворі кишить людьми. Похилі плечі й зігнуті спини нелегальних іммігрантів оточувала хмара пари від їхнього подиху. Мурини, араби, азійці, індуси, слов’яни… Вони тулилися одне до одного і тупцювали на місці, бозна-чого чекаючи.

— Як вони це роблять?

— Виживають?

— Та ні, платять тобі за документи.

Юсеф зареготався.

— Ти бачив їхні морди? Оці люди найчастіше й купують дозвіл на проживання.

— Це не відповідь. Де вони беруть гроші?

— Складаються. Залазять у борги. Якось викручуються.

Шапленові аж недобре стало. Він брав участь у цьому генделі. Був причетний до цього рабства. Як міг він так низько впасти? Його особистості схожі на сходинки, якими високо не зіпнешся.

— І більше я нічого тобі не розповідав? — допитувався він. — Про своє минуле, про життя?

— Нічогісінько. Ти отримував замовлення і зникав. Коли повертався. Документи були готові. Завжди dakаko[59].

— І все?

— Ти, можна сказати, змінився.

— Як це?

Юсеф узяв його пальцем за лацкан оксамитового піджака від Пола Сміта.

— Убираєшся дедалі розкішніше. Зачіска. Парфуми. Як на мене, джиґун ти.

Що ж, такої нагоди проґавити не можна. Він вихилив горілку і рішуче сказав:

— Мені потрібні дівчата.

— Дівчата?

— Повії.

Юсеф голосно зареготався.

— А твої, братику?

— Я навіть їхніх номерів не пам’ятаю.

— Можу познайомити. Наші дівчата. Найкращі.

— Ні. Мені потрібні оті… з півдня. Магрибки.

Здається, Юсеф образився. У його гадючих очах зблиснув вогонь. Полум’я, що скидалося на густий і небезпечний полиск горілки в його чарці. Шаплен боявся найгіршого, та ось Юсефові губи посміхнулися, очі кліпнули.

— Іди до Софі Барак.

— А це хто?

— Через неї всі арабки проходять.

— Де її знайти?

— Готель «Теодор». Там її штаб цього року. Провулок біля вулиці д’Артуа. Скажеш, я послав. Я продаю їй паспорти для дівчат.

— А вона не покаже мені на двері?

— Ні. Вона полюбляє таких засранців, як ти оце. Тільки балакай голосніш. Вона з Лівану. Змалку майже оглухла від бомбувань.

— А як не через неї? Якщо я сам захочу вийти на полювання?

Юсеф глянув на Амара. Уперше на вустах здорованя промайнула усмішка.

— Як хочеш уполювати кізку, то йди туди, де вона воду п’є. «Джонні», вулиця Клеман-Маро. Сам домовишся. Зустрінемося завтра. З рештою потім будемо розбиратися.

— З рештою?

— Цілісінький корабель, glupo. Сам сказав. Odjebaus[60].

Він тицьнув йому до кишені два папірці по п’ятсот євро.

— Перехилиш чарчину за моє здоров’я!

— Що за дурня, скажіть на милість?

Знову кімната для побачень. І Соліна, що проганяє кадри на своєму ноутбуці. Її побачення з Янушем, записане спостережною камерою.

— Я тут ні при чому, — відказала Анаїс. — Я…

— Заткни пельку. Ти уявляєш собі, у що влипла?

— Кажу тобі…

Соліна висадив окуляри на лоба і почав нервово рухати жовнами.

— Коли мені це показали, — пригнічено сказав він, — я подумав, що мені воно здалося. Навіженець він, та й годі.

— Він запанікував.

— Запанікував? — поліцай зловісно вишкірився. — Як на мене, то це найбільший зух, якого я бачив у житті. Що йому від тебе потрібно було?

— З’ясувати телефонного номера.

— І все?

— Та майже. Якщо я скажу, що він невинний і провадить своє розслідування, то я знаю, що ти відповіси.

— Якщо він невинен, то нехай здається і дасть нам змогу робити своє діло.

В ізоляторі щойно скінчився обід. Звідусіль тхнуло їдлом. Дух той липнув до шкіри, просякав у ніздрі. Опинившись у в’язниці, Анаїс нічогісінько не їла. Вона зиркнула на монітора. Януш тримав її за руки. Тієї миті він тицьнув їй записку. Та на відео нічого не було помітно.

— Він вам не довіряє, — прошепотіла вона.

— Он як! — Соліна рвучко закрив віко ноутбука. — Я йому теж не довіряю. І тепер уже зрозуміло, на чиєму ти боці.

— Та невже?

— Казали мені, що ти з ним спала. Та я не вірив. Ото й дурний.

— Ти що, з глузду зсунувся? Так ризикувати, щоб…

— Так ото ж. У нас так ризикують тільки з двох причин — або заради грошенят, або заради жінки.

Анаїс зашарілася, та не могла приховати усмішки. Розбещеною мовою Соліни це був комплімент.

— Що він тобі сказав про цю сучку?

— Нічого.

— То він не знав, що вона повія?

— Медіна Малауї?

— Від 2008 року зареєстрована в поліції. Зникла у вересні 2009.

— Ти вже замовив її справу?

— А ти як собі гадала! Тут будь-які зв’язки треба простежувати. Мої хлопці побували в її хаті. Та їх уже випередили. Доглядальниця каже, сьогодні вранці. То твій любасик був, вона змалювала його нам. Бачу, ми з ним шукаємо те саме.

— Що?

— Може, оце.

Соліна поклав на стола теку. Анаїс із першого ж погляду збагнула, що воно таке. Звіт про нерозкриту справу. Вона глянула на першу сторінку й угледіла жахливі світлини. Утоплениця, гола, обличчя розбите, щелепи видерті, пальці відітнуті.

— Може, це тіло тієї дівчини. Бач, як її понівечили. Тобі пояснювати не треба.

— А чому ти гадаєш, ніби це Медіна?

— А її витягли із Сени сьомого вересня. Зріст, колір очей і кіс цілком відповідають її портретові. Цього небагато, але хлопці сказали, що зі стану квартири видно, що вона вже нежива. За нашими відомостями, вона зникла наприкінці серпня. Ми перевірили список усіх невпізнаних тіл від того часу. І ось що знайшли. Як на мене, це таки вона.

Анаїс змусила себе розглянути небіжчицю. Каліцтва і перебування у воді зробили її невпізнанною. Обличчя стало кривавою кашею, набрякло від води, наче губка, його пообгризали рибини і хробаки. Очі були мов чумні ґулі. Замість рота зяяла рана.

57

Будьмо! (сербохорв.) — Прим. пер.

58

Помалу (сербохорв.). — Прим. пер.

59

Пунктуальний (сербохорв.). — Прим. пер.

60

Гаплик (сербохорв.). — Прим. пер.