Уже почав був працювати, аж йому дещо спало на думку. Невдалий задум, та вже пізно відмовлятися від нього. Обома руками від відкинув чуприну: там побачимо.

Поки що до праці.

Треба рятувати шкуру Ноно.

Флері-Мерожі, жіночий ізолятор.

Її неспокійний сон урвався гамором.

У коридорі галасували, балакали, тупотіли. Вона зиркнула на годинника: десята ранку. Встала і притулилася вухом до дверей. Галас дужчав. В’язні аж казилися. Здається, у п’ятницю тут побачення з ріднею.

Вона лягла знову й аж здригнулася, почувши, як гримнуло засувом. На порозі стояла наглядачка. Її переводять до іншої камери. Хочуть запроторити до карцеру. Терміново везуть до слідчого. За кілька секунд вона перебрала всі варіанти.

— Шатле, в кімнату для побачень.

— До мене прийшли?

— Так, хтось із родичів.

Усередині щось урвалося. У неї тільки один родич.

— То ти йдеш чи ні?

Вона вбрала куртку з каптуром і почвалала за наглядачкою. У коридорі вона спробувала пристосуватися до ходи інших бранок. Примари в тренувальних костюмах, чорних чадрах і довгих широких бубу. Регіт, човгання кросівок. Шлях до кімнати для побачень видався їй нескінченним. Тільки калатання серця провадили її вперед. До горла підступала нудота.

Вона й не помітила, як опинилася в учорашньому коридорі. Засклені комірки. Ґрати на вікнах. Двері з шаруватого скла. Та сьогодні атмосфера була тут інакша. У комірках реготалися дітлахи. Об стіну гупав м’яч. Плакало немовля. Ясла якісь, а не в’язниця.

Наглядачка зупинилась і відчинила двері. Чолов’яга, що чекав Анаїс, обернувся.

То був не батько.

То був Матіас Фрер.

Якимось дивом він примудрився промикнутися сюди, відбувши всі перевірки і пройшовши крізь усі контрольні пункти й огляди.

— Ви не вийдете звідси, — сказала вона, сідаючи за стіл напроти нього.

— Не турбуйтеся про мене, — відказав він спокійно.

Вона втягнула голову в плечі, затиснула долоні поміж колінами й зітхнула. Отак вона завжди знаходила в собі сили, щоб упоратися з несподіванкою. Уявила, який у неї вигляд. Обличчя змарніле, сама розпатлана, замурзана. Та й одіж, наче в пацієнтки стаціонару.

Вона звела очі й подумала, що це наразі не має значення. Ось він, перед нею. Змарнілий. Потовчений. Нервовий. У дорогому одязі та з розбитою мармизою. Так довго чекала вона цієї миті… Хоч і не вірила, що вона настане.

— Нам треба поговорити, — так само спокійно мовив він.

Яскравими спалахами замигтіли згадки: ось він біжить будинком марсельського суду, промикається поміж трамваями в Ніцці, цілиться з пістолета в зарізяк на вулиці Монталамбер.

— Але часу в нас усього півгодини, — провадив він, показуючи на годинника на стіні.

— Хто ви сьогодні?

— Ваш брат.

Вона зареготала. Так само втягуючи голову в плечі, вона потерла долоні одна об одну, наче мерзла чи потерпала від наркотичної абстиненції.

— А папери як роздобули?

— Довго розповідати.

— Слухаю тебе, — сказала Анаїс, переходячи на «ти».

Матіас Фрер — той, кого вона так називала — розповів про три вбивства. Мінотавра. Ікара. Урана. Пояснив, що в нього синдром «пасажира без багажу». Назвав три особистості, якими йому довелося побувати. Психіатр Фрер від січня 2010 року. Волоцюга Януш від листопада до грудня 2009 року. Божевільний маляр Нарцис — від вересня до жовтня…

Загалом, нічого несподіваного. Вона вже про все здогадалася або майже про все. Та дещо побачила тільки зараз. Фрер перший опинився коло Ікарового трупа — Бляшаний бачив його на березі. Крім того, дуже важливу роль відігравало тут російське слово «мотрійка», лиш він не знав яку.

— А хто ви тепер? — запитала вона.

— Той, хто був до Нарциса. Чолов’яга на ймення Ноно.

Вона нервово зареготалася. Він усміхнувся у відповідь.

— Арно Шаплен. Я був ним місяців із п’ять.

— І що ж ви робили у тій шкурі?

— Менше з тим.

Він розповів їй про всі ті замахи, яких зазнав відтоді, як дременув із Бордо. П’ять усього. Таке враження, наче він був невразливий або йому страшенно таланило. Скрізь за ним полювали люди в чорному. А вони дужчі від поліцаїв. Принаймні набагато меткіші.

Урешті Фрер сповістив дещо справді важливе. Коли в Отель-Дьє йому зробили рентґен, виявилося що під носовою перегородкою в нього імплантат. Він розбив собі носа і зумів його дістати.

Тут він розтулив кулака. На долоні блищала крихітна хромована капсула.

— Що це?

— Лікар в Отель-Дьє гадав, що це пристрій для введення ліків або мікропомпа на кшталт отих, що вшивають епілептикам чи діабетикам. Їх уживляють у тіло, щоб виміря´ти фізіологічні показники в режимі реального часу і в разі потреби вводити ліки. Тільки б дізнатися, який саме препарат і як він діє на мене.

Усе воно скидалося на маячню, та Анаїс дещо пригадала: убивці Патріка Бонфіса простежили за його трупом до самісінького моргу при Інституті судової медицини в Ранґеї — і лише для того, щоб потім розітнути йому носа. Висновок напрошується сам. Їм потрібен був імплантат, що ховався за носовою перегородкою. Фрер і Бонфіс зазнавали однакового впливу.

Фрер-Януш говорив дедалі швидше. У тому потоці слів простежувалася одна нав’язлива думка: він хотів запевнити її у своїй невинності. Усупереч очевидним фактам довести, що не він убивця з Олімпу.

— Мені здається, я сам іду по сліду злочинця. Я не вбивця. Я шукаю вбивцю.

— То знайшов?

— Та хтозна. Здається, щоразу, як наближаюся до нього, я втрачаю пам’ять. Наче… наче те, про що дізнаюся, зчиняє коротке замикання у моїх мізках. І я приречений розпочинати розслідування знову і знову. З нуля.

Анаїс уявила, як він викладає свої докази судді. В’язниця або психлікарня його не минуть. Вона дивилася на нього і не могла повірити, що бачить його насправді й це не плід її уяви. Вона так марила ним, що він став її насланням…

За два тижні він постарів на декілька років. Глибоко запалі очі палали гарячковим вогнем. На розтовченому носі наліплено декілька пластирів. Вона подумала собі, що кожна його особистість лишила на ньому карб. Він і досі скидався на психіатра, з яким вона була знайома, та було в ньому щось і від волоцюги. У зіницях блимала божевільна іскра. Швидше Вінсент Ван Ґог, аніж Зіґмунд Фройд.

Тепер іще рано гадати, що залишить у спадок Арно Шаплен. Певне, елегантність: теперішній вишуканий костюм нітрохи не скидався на його вбрання у передніших трьох уособленнях.

Вона несподівано взяла його за руку.

Дотик виявився таким приємним, що вона відразу ж забрала свою долоню, немов обпеклася.

Він здивовано замовк. Анаїс зиркнула на годинника. Часу обмаль. Вона хутко заговорила. Розповіла про «Метис», про його військове минуле. Про те, як із хімічного підприємства він став фармацевтичним концерном. Холдинг зробився одним із найбільших виробників психотропних засобів у Європі.

Потім згадала про секретні зв’язки поміж цією групою і силами національної оборони. І врешті висловила думку, що тільки зараз сформулювалася в неї остаточно: одна з лабораторій концерну випробовувала на ньому і на Патріку Бонфісу, а також і на інших піддослідних якийсь мікроскопічний пристрій, що містив у собі препарат, який подрібнював людську особистість, викликаючи ланцюгову реакцію. Серійну дисоціативну втечу від реальності.

Фрер сприймав кожен факт немов стусан кулаком в обличчя. Щоб добити його остаточно, вона змалювала могуть «Метиса», який не боявся ні закону, ні державної влади, бо джерела його сили ховалися в самісіньких цих структурах.

Вона підвела риску. З невідомої причини концерн вирішив провести чистку, знищивши своїх піддослідних. «Метис» найняв фахівців, щоб ліквідувати їх. Його, Патріка Бонфіса і ще, певне, багатьох інших людей. Їх внесли до чорного списку.

Фрер зустрічав ті удари, зціпивши зуби. Анаїс замовкла: в неї з’явилося відчуття, немов вона добиває пораненого. В них лишилося дві хвилини. І тут раптом збагнула, що вони забули про обережність. Не подумали про спостережні камери. Про мікрофони, що, можливо, записували їхню розмову. Про те, що охорона могла впізнати його чи бути попереджена про нього.