Її раптом пронизала дурнувата думка, що може зародитися тільки в мачо. Що робить така гожа квітка в цій загидженій в’язниці? Могла б стати моделлю чи акторкою. І майже відразу збагнула ницість цієї думки.

— Ви самі захотіли проконсультуватися. Про що ви хотіли побалакати?

Вона не відповіла. Вони сиділи в невеличкій комірці, ліва стіна якої виходила до приймальні. За склом галасували жінки-в’язні, убрані в спортивні штани, легінси та светри. Вони зойкали і стогнали, тримаючись за черева, голови, руки та ноги. Справжнісінька торгівля болячками.

— Слухаю вас, — повторила жінка. — Що вас непокоїть?

Після обіду Анаїс хотіла була повернутися до бібліотеки, та їй не дали дозволу на це. Вона дістала змогу тільки зателефонувати. Подзвонила Соліні, але відповіла голосова пошта. Після повернення до камери в неї не вистачило сили навіть для того, щоб узятися до книжок Альбертіни Сарразен, які їй видали в бібліотеці. І тоді їй спало на думку попроситися до психіатра. Звісно, її не пустили б, та вона показала свої руки, і її відразу ж скерували на консультацію.

— Я з поліції, — сказала Анаїс. — Мабуть, вам казали.

— Я переглянула вашу справу.

— Я провадила одну справу, яка була дуже заплутана… І начальство не знало про це. Мало того, що це місце не личить офіцерові судової поліції, то я ще й почуваю…

— Неспокій?

Анаїс мало не зареготалася. Потім відверто сказала:

— Я боюся.

— Чого?

— Хтозна. Почуваю загрозу… страх, невиразний, незбагненний…

— Тут це нормальне явище.

Вона покрутила головою, та слів не знайшла. Тепер їй забило дух. Зізнавшись у своїх тривогах, вона немовби вчинила їх реальними…

— Як ви спите? — запитала лікарка.

— Здається, я ще не спала як слід.

— Я вам заспокійливого дам.

Жінка підвелася й обернулася до неї спиною. Раптом Анаїс збагнула, що ніхто її не перепинить і поруч немає наглядачки — так захотіла сама лікарка. Можна щось удіяти, подумала вона собі. А що? Дурня якась.

Лікарка обернулася, тримаючи в руках пігулку та склянку з водою. Її молодість і тендітність викликали довіру. Союзниця. Що в неї попрохати, подумала Анаїс. Щось принести до в’язниці? Мобільника? Сім-карту? Зброю? МАЯЧНЯ.

— Дякую.

Вона ковтнула пігулку, навіть не намагаючись шахрувати. Сили для боротьби геть не було. Знову поглянула на ліву стіну. За нею так само юрмилися недужі — безформні постаті, лантухи брудного шмаття з людськими обличчями. Їй аж гидко стало, коли вона подумала про їхні зіпсовані тельбухи, про їхні смердючі, хворі організми, що ледь животіли на світі.

Анаїс подумала про майбутнє, якого в цих істот уже не було. Майбутнє їхнє потроху оберталося нереалізованим минулим. Отака в’язниця. Умовний спосіб, що ніколи не переходить у дійсний. Його заступає люте похмілля, гіркота і хронічний розлад шлунка.

Лікарка заповнювала якогось формуляра.

— Це що?

— Запит про ваше переведення.

— Мене… мене запроторять до божевільні?

Лікарка посміхнулася.

— Та ще ні, слава Богу.

— А про що ж мова?

— Я прошу начальника взяти вас під посилений нагляд.

— І це ви називаєте послабленням?

— Поки що тільки так можна вас захистити.

Вона знала, що таке посилений нагляд. Переведення з камери до камери, нескінченні обшуки, постійний нагляд… Від замахів її захистять, та сама вона буде позбавлена свободи дій.

Анаїс помалу чвалала до своєї в’язниці.

Вона домоглася тільки одного — подвійного ув’язнення.

— Чому таке ім’я — Гедоніс?

— Від гедонізму. Це моя філософія. Carpe diem[51]. Треба користуватися кожним днем, кожнісінькою хвилькою.

Шаплен зиркнув на тендітну брюнетку з гострим писком. Виткі, кучеряві, майже невагомі коси, збиті у високу копичку. Витрішкуваті темні оченята. Попід ними тіні, схожі на синці. Товсті бузкові губи, що скидаються на молюсків. Що й казати, не красуня.

То була його п’ята зустріч. Назва «Піткерн» цілком себе виправдовувала. Бар скидався на лігво для моряків у занедбаному порту. Тьмяне світло, кам’яні склепіння, столики розгороджені лляними шторами, що утворюють комірки, де повторювалися ті самі сцени, плекалися ті самі надії і звучала та сама балачка. Шапленові вони видавалися схожими на сповідальниці. Або комірки для голосування. Утім, надавалися обидва означення.

— Згоден із вами, — знову озвався він, намагаючись не відволікатися. — Та користуватися кожним днем означає також розраховувати на те, що таких днів буде багато. Я за сталі стосунки.

Гедоніс звела брови. Здавалося, її очі ось-ось вилізуть на лоба. Вона тицьнулася писком у коктейль. Товсті губи спрагло присмокталися до соломинки, ніби сподіваючись виссати звідти нові теми для балачки.

Шаплен корчив поважного чолов’ягу, що шукає тривалих стосунків.

— Мені сорок шість років. Не той вік, щоб шукати минущих пригод.

— Ти ба! — всміхнулася вона. — А я гадала, таких чоловіків більше нема.

Вони посміялися задля годиться.

— А що це за наймення — Ноно?

— Та мене звати Арно. Розумієте?

— Тсс! — Вона притулила пальця до вуст. — Справжніх імен не казати!

Вони знову зареготалися, тепер уже не так силувано. Шаплен дивувався. Він собі гадав, що та вечірка швидше мала б скидатися на швидку допомогу чи на кризову службу. Остання зупинка перед самогубством. Насправді вона не дуже відрізнялася від вечірки з коктейлями. Музика, вино. Гамір. Єдина відмінність — тибетський дзвін. То була ідея організаторки, Саші, дзвін нагадував про те, що сім хвилин, відведених для кожної пари, вже спливли.

Гедоніс узялася до діла з іншого боку. Облишила намагання здаватися оригінальною, бешкетливою і рішучою й заходилася розповідати про себе. Тридцять сім років. Працює аудитором. У Савіньї-сюр-Орж має трикімнатне помешкання, що придбала в кредит. Дітей нема. Єдиним її коханням був одружений чоловік, що так і не зважився покинути дружину. Нічого нового. Уже чотири роки вона самотня і з сумом думає про те, що незабаром їй буде сорок, а це не жарти…

Її відвертість здивувала Шаплена. Тут начебто всі намагаються показати себе ліпшими, ніж є насправді… Гедоніс воліла сповідальницю. А не комірку для голосування. Бовкнув дзвін. Арно підвівся і приязно всміхнувся їй, а вона скривилася. Збагнула раптом, якої помилки допустилася. Вона прийшла сюди, щоб зваблювати, а натомість вивернула перед ним душу.

Ще одна розмовниця. Саша обрала класичний варіант. Пані залишалися на місцях, а залицяльники пересідали за столик праворуч. Він сів перед тлустою чорнявкою, що чимдуж постаралася причепуритися. Густо напудрене обличчя виділялося на тлі закручених і вкритих лаком кіс. Під бахматою темною блузою, вочевидь із атласу, тонули всі випуклості й округлості. Пухкі й так само білі руки пурхали немов горлиці, що вилітають із чарівного плаща.

— Мене звати Ноно, — відразу ж перейшов він до діла.

— Знаєте, оці їхні псевдо така дурня!

Шаплен усміхнувся. Ще одна намагається бути оригінальною.

— А ваше псевдо? — спокійно запитав він.

— Вагіне. — Вона зареготалася. — Кажу ж вам, ці псевдо просто дурня!

Балачка точилася за звичним сценарієм. Від загравання вона перейшла до зваблювання. Вагіне намагалася подати себе в найкращому світлі, як у прямому, так і в переносному значенні. У сяйві свічок вона прибирала заздалегідь вивчених поз і сипала банальними афоризмами, намагаючись корчити таємниче обличчя.

Ноно терпляче очікував продовження. Він знав, як незабаром вона дійте до сумного кінця. До стриманості, коли думатиме про те, як і чому скотилася до цієї гонитви з часом, оцих кількох хвилин, упродовж яких вона має звабити незнайомого чоловіка. Понад усе Шаплена вражала глибока подібність усіх цих жінок. Той самий соціальний статус. Та сама фахова реалізованість. І ті ж таки негаразди в особистому житті. Та й поводяться вони майже однаково…

51

Лови день (лат.). — Прим. пер.