— Дякую, Ванессо, ти дуже запомогла.

Ванесса обожнювала, коли видавалася нагода довести іншим свою незамінність; якщо нагоди не було — вона її створювала. Насправді ж я ніколи не дізнаюсь, чи Фостері взагалі помітив мою відсутність… Вона настільки потребувала визнання та вдячності, що цілком могла зіграти подвійну гру — і піти отримати подяку від шефа за те, що доповіла про мою неправомірну відсутність… Я її через таке боявся як чуми.

Люк Фостері, начальник відділу найму фінансистів і бухгалтерів, був, своєю чергою, підзвітний Ґреґуарові Ларше — директору підрозділу рекрутингу в нашій компанії. «Дункер консалтинг», як європейський лідер у галузі людських ресурсів, мав два великих підрозділи: рекрутинг та освіта. За два місяці по моїй появі компанія «Дункер консалтинг» вийшла на біржу. Від того факту наш президент набрався пихи, наче був лідером індексу САС 40[3], хоча фірма мала всього кілька сотень працівників на три країни. Першим же його рішенням після виходу компанії на біржу було придбання люксового автомобіля з шофером. Треба ж було використовувати чесно зароблені гроші. Другим рішенням було винайняти персонального охоронця, немов котування на Паризькій фондовій біржі одразу перетворювало його на ціль для місцевого криміналітету. Охоронець у чорному костюмі й темних окулярах всюди ходив за ним, озираючись кругом і скоса дивлячись у бік уявних снайперів, які поховалися по дахах будівель. А от що дійсно різко змінилося наступного дня — так це звична поведінка в компанії: відтепер очі кожного працівника були прикуті до блакитної лінії котувань акцій. Спочатку всі заходилися грати в цю гру, сповнені ентузіазму від спостереження постійного зростання. Але потім на цій грі зациклилося все керівництво. Компанія мала тепер щоквартально публікувати свої дані — очевидно, що недостатньо високі показники спричинять падіння акцій. Начальство регулярно розповсюджувало заяви для преси, але дуже складно було невпинно мати добрі новини. Сенсації трапляються не щодня, проте компанія мусила «підтримувати свою присутність у медіа», як казав наш президент. Годувати пресу постійним позитивом стало спочатку дуже важкою роботою, а потім — рабством.

Роками компанія розвивалася за рахунок професіоналізму, серйозного підходу, якості надаваних послуг. Щоразу винайм гідного спеціаліста для клієнта був передусім. Докладали всіх зусиль, щоб знайти рідкісну перлину, кандидата, який мав не тільки потрібні знання та навички, але й характер, натуру, що підходить для атмосфери клієнта, допоможе інтегруватися, узгодити все з новим начальством і успішно виконувати покладені на нього завдання.

Від моменту моєї появи на біржі все змінилося: учорашнє стало вторинним. Головними були бізнес-показники, які називали пресі в кінці кварталу, тобто кількість працівників, найнятих нашими клієнтами. Усю організацію процесів було перебудовано. Крім рекрутингу, усі консультанти виконували ще й роль аналітиків ринку. Це взагалі було не для мене. Але треба було за будь-яку ціну приводити нових клієнтів: контракти — «цифри». Правило полягало в тому, щоб присвячувати мінімум часу співбесідам для прийому на роботу, а максимум — аналітиці. Робота втрачала свою суть, губила святенність, яку досі мала в моїх очах.

Стосунки між колегами змінились так само кардинально. Товариськість, командний дух, який панував два перші місяці, поступився місцем відчайдушному егоїзму — кожен грав за себе, внутрішня конкуренція неймовірно зросла. Зрозуміло, що компанія від цього втрачала, оскільки кожен намагався вивернутись, кожен працював, намагаючись устромити палиці в колеса колезі на шкоду спільним інтересам. Звичайно ж, уже не так багато часу витрачалось на вештання біля кавової машини, на висміювання ляпів і побрехеньок, почутих від кандидатів. Але ті моменти розвивали відчуття приналежності до компанії, допомагали полюбити її і таким чином мотивували нас служити її інтересам.

Зрештою, що є компанія, як не угруповання людей, які відчувають емоції, разом працюючи над одним проектом? От тільки малювання абстрактних цифр проектом не назвеш. А підвищення внутрішньої конкуренції між нами не сприяло позитивним емоціям…

Задзвонив телефон. Ванесса повідомила, що прийшла людина на першу зустріч. Я зазирнув у щоденник: заплановано ще сім. Довгий день чекав на мене.

Я швиденько проглянув пошту: сорок вісім повідомлень за один нещасний пропущений день. Я зразу ж клацнув по листу від Люка Фостері. Теми немає — як завжди — лише лаконічне повідомлення:

«Слід наздогнати пропущену за день роботу. Нагадую, що ви й так відстаєте від місячних запланованих показників.

Щиро ваш,

Оте його «щиро», яке вставлялося в підпис автоматично, було якось геть недоречне. Отримувачі в копії: Ґреґуар Ларше і… всі працівники компанії. Дурня, та й годі.

Я прийняв кандидата на вакансію, розпочав співбесіду. Мені було складно сконцентруватися на завданні. Третього дня я вийшов із кабінету, твердо впевнений, що більше туди не повернусь. У моєму майбутті не було місця цій роботі. Зрештою, я лишився жити — і ще не всі дані в мізках оновилися… Це місце здавалося чужим, моя присутність тут не мала сенсу. На роботі була наявна хіба що моя зовнішня оболонка.

Мені вдалося втекти о сьомій — можна сказати, пощастило. Щойно я вийшов із будівлі на авеню Опера, як до мене підскочив молодик у синій кепці. Блідий як смерть, напівпрозорі блакитні очі, жодних емоцій на обличчі. Я мимохіть позадкував на крок.

— Пане Грінмор?

Я почекав, перш ніж відповісти:

— Так…

— Пан Дюбрей на вас чекає, — сказав він, показуючи на припаркований чорний «мерседес».

Я не бачив нікого через тоноване скло. Просто пішов за ним до машини. Він відчинив мені задні дверцята, я вмостився, дещо нервуючи. Салон трохи пах шкірою. Дюбрей сидів поряд, але завдяки просторому салону між нами все ж таки зберігалася дистанція. За мить до того, як молодик зачинив за мною дверцята, я перехопив заінтригований погляд Ванесси, яка тої миті саме вийшла з роботи.

«Мерседес» рушив. Трохи помовчавши, Дюбрей сказав:

— Ти пізно виходиш.

— Я іноді й пізніше виходжу, трапляється, що й о дев’ятій, — сказав я, радий, що трохи розбавив тишу… яка згодом відновилася.

— Я багато думав про твій випадок і бачу, що ти завалений проблемами, які накладаються одна на одну. Але в центрі — твій страх перед людьми. Не знаю, наскільки це усвідомлено. Однак ти не тільки боїшся самовиражатися, ти навіть боїшся висловити свої бажання — тобі дуже складно йти проти волі інших і щиро заявити про відмову. Коротше, ти не жив насправді, ти дуже багато робив задля інших через страх за можливу реакцію на твою відмову. Перші завдання, які я тобі ставитиму, матимуть на меті привчити тебе боротися зі своїм страхом і бути в змозі висловити незгоду, насмілитися суперечити й висловлювати власні бажання, щоб отримувати те, що тобі потрібно.

Потім треба звикнути до того, що ти не завжди будеш хоч-не-хоч відповідним до очікувань оточення, не завжди відповідатимеш їхнім критеріям, цінностям; ти насмілишся виявляти свою відмінність, навіть якщо часом вона буде дивною. Коротше кажучи, відійти від концепції твого прагнення догоджати й навчитися не надто перейматися думкою інших про тебе.

Коли ти цілком приймеш усі свої відмінності, ти зможеш бачити несхожість інших і, за потреби, адаптуватися до неї. Ти навчишся краще комунікувати, навчишся контактувати з незнайомцями та створювати атмосферу довіри, щоб тебе сприймали люди, які не можуть мислити, як ти. Але спочатку ти маєш зрозуміти, що робить тебе унікальним. В іншому разі так і «щезатимеш» на користь інших.

Я також навчу тебе переконувати людей, щоб домогтися бажаного. Потім я доведу тебе до того, що ти насмілишся експериментувати, реалізовувати ідеї та конкретизувати мрії. Зірву з тебе те ярмо, що гнітить тебе, хоча ти цього не усвідомлюєш — не бачиш, як воно зводить в пекло. Я звільню тебе від нього, щоб ти міг жити — і жити на повну.

3

CAC 40 (від фр. Cotation Assistée en Continu) — найважливіший фондовий індекс Франції.