— Світ ми сьогодні не переробимо, друзі мої. Хоча… Мені згадалися слова Ганді: «Ми самі мусимо стати тими змінами, яких хочемо домогтися від світу». І це правильно, тому що світ — не що інше, як усі ми. Сьогодні перед вами стоїть вибір. Звичайно, на долю планети цей вибір не вплине. Він вплине на кілька сотень людей, що працюють у «Дункер консалтинг», на тисячі наших пошукачів та, можливо не безпосередньо, на співробітників суміжних із нами компаній. Скромно, звичайно, але все-таки більше, ніж нічого. Простіше кажучи, цей вибір формулюється так: якщо ви хочете, щоб ваші акції швидко виросли в ціні до колишнього рівня і різко пішли вгору, я раджу вам переобрати того, хто сьогодні керує нашою фірмою. Якщо ви оберете мене, я не зможу вам цього обіцяти. Можливо навіть, що курс на якийсь час залишиться на дуже низькому рівні. Але зате я можу обіцяти зробити «Дункер консалтинг» гуманнішою компанією. Мені хочеться, щоб кожен був щасливим, прокидаючись уранці з перспективою робити те, що допоможе розкритися його таланту, щоб кожен був на своєму місці й на своїй посаді. Я хочу, щоб наші менеджери вважали своїм завданням створити умови для успішного розвитку всіх членів свого відділу і дбали про постійне зростання професіоналізму. Я переконаний, що за такого підходу кожен виявиться здатним на краще, і не заради того, щоб переслідувати зовнішні обставини, що їх нав’язали, а виключно через задоволення почуватися компетентним, оволодіти професією і, врешті-решт, перевершити самого себе. Розумієте, я переконаний, що потреба в розвитку закладена в генах усіх людей і завжди прагне того, щоб себе виявити. Зрозуміло, якщо їй не заважає насильство менеджерів, яке змушує чинити опір, щоб відстояти свою свободу. Мені хотілося б створити таку співдружність людей, де результати стануть плодами захопленого ставлення до роботи, а не наслідком пресингу, який руйнує і радість, і внутрішню рівновагу. Мені б також хотілося домогтися, щоб наші співробітники ставилися до суміжників, клієнтів і пошукачів із такою ж повагою, як до самих себе. Не бачу, чим це може зашкодити розвиткові фірми. Скоріше навпаки. Адже, якщо тягнути ковдру на себе і вести переговори з метою поставити когось на коліна, завжди ризикуєш, що тобі при нагідно відплатять тією ж монетою. Ми всі живемо у світі конкуренції, де кожен норовить зробити так, щоб противник програв. У результаті в програші мимоволі опиняються всі. Ні шляхом конфлікту, ні за допомогою сили нічого путнього не створити. Повага викликає повагу. Довіра спонукає того, кому її надано, стати гідним її. Я зобов’язуюсь зробити абсолютно прозорими всі методи й результати роботи фірми. Дезінформації буде покладено край. Якщо нас спіткають короткочасні невдачі, навіщо від вас це приховувати? Щоб ви не продали акції? Але для чого вам їх продавати, якщо ви самі брали участь в укладанні довгострокового проекту? Усім вам напевно траплялося схопити нежить або грип, який днів на вісім укладав вас у ліжко. Але хіба ви приховували хворобу від дружини чи чоловіка з остраху, що він або вона вас кинуть? Я хочу перевести нашу компанію на довгострокову перспективу розвитку. Тому що, бачте, це не солодкі мрії утопіста. Я переконаний, що компанія, яка базується на здорових цінностях, дуже швидко зіпнеться й почне приносити прибуток. Але цей прибуток не треба шукати з одержимістю наркомана, якому конче потрібна доза. Прибуток — природний результат здорового й гармонійного управління.

Мені раптом згадалися слова Ігоря:

Знаєш, людей не можна змінити, можна тільки показати їм шлях, а потім викликати гостре бажання йти цим шляхом.

— Вибір за вами. Зрештою, ви обираєте не президента, а той тип внутрішнього задоволення, яке хочете отримувати в кінцевому підсумку. В одному разі ви будете задоволені, що швидко збільшили заощадження і зможете поїхати у відпустку, купити соліднішу машину або відкласти гроші на спадок дітям. В іншому разі на вас чекає задоволення від участі в казковій пригоді: повернення діловим стосункам людського обличчя. Може статися, щодня в глибині душі ви будете відчувати гордість від того, що самі робите трохи кращим той світ, який залишите потім своїм дітям.

Я підвів очі на тих людей, які сиділи в залі. Їх було дуже багато, але всі вони стали мені близькі. Я висловив їм усе, що було в мене на серці, і ні до чого було додавати щось іще. Я не відчував потреби завершити свою промову якимось продуманим оборотом і зірвати оплески. Та й, суворо кажучи, мій виступ не був промовою на публіку. Я просто висловив те, у чому був глибоко переконаний, поділився вірою в можливість іншого майбутнього. Кілька секунд я дивився на них у цілковитій тиші, і ця тиша мене більше не лякала. А потім пішов до свого самотного крісла. Директори сиділи за столом, потупивши очі й дивлячись у підлогу.

Голосування й підрахунок голосів тривали цілу вічність. Була вже восьма, коли я став президентом «Дункер консалтинг».

~ 54 ~

Що ближче я підходив до Ейфелевої вежі запашними алеями Єлисейських Полів, то вищою вона мені здавалася, нависаючи наді мною всією своєю масою. Освітлена пурпуровим світлом призахідного сонця, вона справляла величне і тривожне враження. Напередодні я виконав останнє завдання і тепер був вільний від зобов’язань, даних Ігорю. Отже, ми з ним могли мирно відсвяткувати перемогу. Однак вежа як була, так і залишилася для мене капканом старого лева. У мене виникло відчуття, що я знову потрапив у пастку, уже після того, як зумів із неї вислизнути.

Підійшовши до підніжжя Залізної Дами, я підвів голову й подивився на вершину. Мені одразу запаморочилося, і Вежа повільно захиталася. Поруч із нею я був таким маленьким і тендітним… Грішник, що стоїть навколішки перед гігантським представником Бога і благає про ласку.

Протовпившись крізь стрій туристів, я підійшов до південної опори і представився охоронцеві біля ліфта, що належить ресторану «Жуль Верн».

— На чиє ім’я у вас замовлено місце? — запитав він, звіряючись зі списком, який тримав у руках.

— Я до пана Ігоря Дубровського.

— Прекрасно, ходіть, будь ласка, за мною, пане, — відповів він, припинивши проглядати список.

Я пішов за ним службовими приміщеннями всередині опори. Він помахав рукою своєму колезі, який чекав разом із клієнтами. Ми пройшли повз нього й опинилися перед старим тісним ліфтом зі скла й заліза. Дверцята із шумом зачинилися, немов двері тюрми, і ми поїхали вгору крізь серце металевих конструкцій опори.

— Пана Дубровського ще немає. Ви прийшли першим.

Ліфт підіймався дедалі вище, до невидимих зірок, залишивши далеко внизу місто, яке розляглося під нами.

На верхньому поверсі в мене тьохнуло серце: я впізнав знайомий канал, яким простягався пучок товстих електричних кабелів. Долоні відразу спітніли. Охоронець провів мене до метрдотеля, і той прийняв мене вишукано ввічливо. Ми пройшли через ресторан до нашого з Ігорем столика, огородженого скляним бордюром, і метрдотель запропонував мені аперитив, щоб звеселити очікування. Я замовив Perrier.

У ресторані було затишно. Суворе оздоблення в чорно-білій гамі і вечірнє світло, що пронизує горизонтальними променями кожен куточок, створювали враження повітряної легкості. Деякі столики були вже зайняті, і до мене долинали уривки розмов чужою мовою.

Роззирнувшись навколо, я не зміг стримати тремтіння. Металеві балки були мені дуже добре знайомі. Вони нахабно сміялися наді мною, нагадуючи про мій розпач і колишні страждання. Від запаморочливого простору, який розгортався внизу, перехоплювало подих: здавалося, що ти висиш у хмарах. Зрештою, повернутися на місце, де пережив душевну травму, — справа добра. Я прийшов сюди не стерти з пам’яті минуле, а одягнути його в нову історію. І потрібно було заново перезняти стару кіноплівку, на якій події не те щоб стерлися, але вкрилися пилом.

Який же довгий шлях пройдено з того дня… Скільки труднощів і тривог пережито… Скільки разів окрилювала надія, скільки було ривків уперед… Звичайно, ні я, ні оточення не змінилися. Я залишився таким, яким був, та й як інакше? Але в мене виникло відчуття, що я звільнився від ланцюгів, які тримали мене, ніби човен на березі. Я переконався, що більшість своїх страхів я створював сам. Дійсність часом набирає вигляду жахливого дракона, який відразу ж зникає, варто лише сміливо глянути йому в очі. Завдяки Ігорю я приручив усіх своїх драконів, і тепер життя моє населене янголами.