Час зупинився, і, напевно, минула ціла хвилина, перш ніж я усвідомив, що її погляд звернувся до мене і вона мовчки мене роздивляється. Я зрозумів це й відразу весь підібрався, у жаху, що мене викрили, і водночас розбурханий і зачарований цим невідривним поглядом. Я застиг, не в змозі зрушити з місця.

Я так старався, щоб мене не помітили, одягався в чорне, скрадався навшпиньки, аж раптом опинився під пильним поглядом — і на мене ніхто ніколи так не дивився. У цієї жінки був погляд сфінкса. Ні найменшого збентеження власної наготою, присутністю незнайомого чоловіка, навпаки — вона дивилася на мене з апломбом і викликом.

Я б віддав усе, що завгодно, за те, щоб вдихнути аромат її шкіри… І в міру того як пальці Дюбрея бігали по клавішах, затоплюючи будинок хвилями потужних звуків, у мені росла впевненість, що вона мене не викаже. Хоча й здавалося, що вона вся, цілком, тут, зараз й у своєму власному тілі, я чомусь відчував, що вона абсолютно відсторонена від усього, що відбувається чи може статися.

Відчайдушно борючись із собою, я став повільно задкувати, і вона, мабуть розцінивши це як свою поразку, відвела очі.

Тихо, усе ще розгублений, я піднявся довгими сходами, а образ незнайомки й досі стояв у мене перед очима. Поступово оговтуючись, я похапцем глянув на годинник: 22:24! Сталіна спустять з ланцюга за шість хвилин… Хутчіш!

Я проскочив напівтемний коридор так швидко, як тільки дозволяла потреба рухатися безшумно. Бліді тіні свічників зі згаслими свічками лягали на стіни й килими, надаючи їм похмурості.

Знов не та нота, коротка лайка — і музика зазвучала ще. Хутчіш до кабінету! Я штовхнув двері і заскочив усередину. Серце стиснулося.

Я відразу побачив зошит. Він лежав поруч із ножем для розрізання паперу. Лезо ножа було загрозливо направлене на відвідувача. Серце билося щосили. Я кинувся до столу. Залишилося чотири хвилини… Це чисте безумство… Швидше!

Схопивши зошит, я кинувся до вікна й у слабкому світлі місяця навмання розгорнув його на середині. Музика Рахманінова, яка супроводжувала мене від самого вестибюля, тільки посилила мій жах. Зошит скидався на чийсь рукописний щоденник, кожен параграф починався з дати, підкресленої олівцем. Іноді риска була особливо жирною. Я швидко пробіг його очима, вихоплюючи шматки то тут, то там, розчарований тим, що не можу прочитати все.

21 липня. Алан звинувачує інших у тому, що вони зазіхають на його свободу, і не розуміє, що він сам дозволяє собою командувати… Він підставляє голову, оскільки вважає себе зобов’язаним відповідати чужим очікуванням, щоб не бути вигнанцем. Він хоче добровільного поневолення, бо в його натурі присутній раб…

Коли Алан під владою непереборного бажання бути як усі чи не відхилятися від норми, у його свідомості домінують сумніви.

Кожен параграф супроводжувався коментарями про мене й мою особистість. Немов якусь піддослідну тварину розглядали під лупою дослідника. Я почав гортати зошит назад, і серце в мене стислося.

16 липня. Алан несподівано вийшов із таксі, не доїхавши до кінця, і ляснув дверцятами. Це говорить про те, що завдання він виконав.

Отже, за мною весь цей час стежили… Здогадки підтвердилися… А відтак… Від цієї думки по спині побігли сироти: а що, як він знає, що я перебуваю тут?

Я швидко переглядав сторінки… І раптом зрозумів, що фортепіано більше не грає. Палац занурився в гнітючу тишу.

Наостанок я перескочив одразу десять-дванадцять сторінок, повертаючись назад у часі.

Коли мої очі побачили текст, серце завмерло і кров захолола в жилах.

Я вперше зустрівся з Івом Дюбреєм того дня, коли збирався накласти на себе руки, стрибнувши з Ейфелевої вежі. Цю дату я ніколи не забуду: вона пов’язана з болем, тугою і соромом. Двадцять сьоме червня.

Однак параграф, на якому я розгорнув, був датований одинадцятим червня!

~ 24 ~

Я стояв, скам’янілий, із зошитом у руці, аж раптом почув у себе за спиною якийсь рух. Я обернувся: ручка дверей повільно поверталася.

Кинувши зошит на столі, я похапцем заховався за штору, думаючи, що все пропало і мене викрили. Тканина була щільною, але крізь переплетення ниток цілком можна було розгледіти, що відбувається в кімнаті. Двері прочинилися, і в щілину, пильно вдивляючись у напівтемряву, просунулося чиєсь обличчя.

Та сама жінка. У мене знову стислося серце. Те, що вона побачила в кімнаті, мабуть, відповідало її очікуванням, тому що вона рішуче штовхнула двері й увійшла. Як була, голяка, потопаючи в м’якому килимі маленькими, витонченими ступнями, вона йшла просто на мене. Я затамував подих. Але вона зупинилася біля столу — і я зітхнув наполовину полегшено, наполовину розчаровано. Очі її поблискували в напівтемряві, вона явно щось шукала. Я стояв менш ніж за півметра від неї. Вона нахилилася над столом, простягнувши руку до зошита, і її груди злегка хитнулися.

Її запах хвилював, будив чуттєвість; я вмирав від бажання. Мені було досить простягнути руку, щоб торкнутися її шкіри, і досить нахилитися, щоб притиснутися до неї губами…

Вона відсунула зошит, потягнулася до квадратної коробки, що стояла на столі, і дістала звідти величезну сигару.

Залишивши коробку розкритою, незнайомка, на превелике моє полегшення, повернулася до дверей, затиснувши в тонких пальцях призначену для господаря будинку сигару.

Перш ніж поворухнутися, я відрахував двадцять секунд. 22:29. А що, як Дюбрей захоче випустити пса, поки дама вирушила за сигарою? Що ж робити?

Випробовувати долю далі або залишитися в палаці на ніч і вийти рано-вранці, коли собаку знову прив’яжуть?

Фортепіано знову заграло… Я зітхнув із полегшенням. Швидше, не гаяти ні хвилини… Іти просто через вікно. Я відчинив вікно, підтягнувся й виліз назовні. Порівняно із задухою кабінету повітря здалося мені дуже свіжим. Я був на першому поверсі, але в мене під ногами була стеля вестибюля, і я опинився на карнизі чотириметрової висоти. Повільно йшов карнизом, розкинувши руки, як канатоходець або сновида, намагаючись вигнати з пам’яті неприємні спогади. Мені довелося дійти таким робом до рогу, а там можна було вже з’їхати вниз водостоком. Рухаючись швидкими перебіжками, я обійшов сад кругом і біля собачих будок зітхнув із полегшенням: Сталін усе ще гриз баранячу кістку. Побачивши, що я вилажу з кущів, він моментально схопився і нашорошив вуха. Я ласкаво покликав пса на ім’я, намагаючись його заспокоїти, щоб він не переполошив увесь квартал. Він злобно загарчав, роздимаючи ніздрі й оголивши гострі ікла, потім знову зайнявся кісткою, але очей з мене не зводив. Невдячний.

У палаці спалахнуло світло. Хутчіш! Я кинувся до хвіртки, потягнув її… і вона виявилася замкненою: язичок був щільно вставлений у замок. Металевий прямокутник валявся на землі перед дверима. Ввійшовши, я необережно пустив двері, оскільки відразу заходився коло собаки…

Я опинився в пастці, як щур. Мене ось-ось викриють, це питання кількох секунд. Тривога і безсила лють охопили мене. Іншого виходу немає! Сад оточений ґратами понад три метри заввишки, із гострими списами по верху. І ні деревця, ні бодай якоїсь стіни біля огорожі, щоб можна було скористатися нею, як підставкою, — нічого… Я перевів погляд на Сталіна. Він підвів голову, не випускаючи із зубів баранячу кістку, і грізні ікла на мить блиснули в темряві… А за ним виднілися чотири собачих будки, що вишикувалися в акуратний ряд саме вздовж паркану…

Я гикнув…

Дюбрей говорив, що у світі бізнесу мисливці ніколи не вибирають дичину навмання. А у світі собак? Нападе на мене Сталін чи ні? Адже під час першої зустрічі з ним я дуже злякався… Як він поставиться, якщо я піду на штурм його будок абсолютно спокійно, без паніки і навіть… довірливо? У мене немає іншого виходу…

Усередині мене зазвучав слабкий голос, він ледве чутно шепотів, що я мушу піти на цей ризик. Звичайно, металевий прямокутник вискочив із дверей абсолютно випадково, але ще Ейнштейн говорив, що випадок — це Бог, який завжди подорожує інкогніто… У мене було таке відчуття, що життя посилає мені випробування, щоб дати шанс змінитися, і що, якщо я не скористаюся випадком, який мені випав, — я назавжди лишуся в полоні власних страхів…