— Бідолашний Алане… Вам ніколи не дізнатися, до якої міри прекрасна могутність!

Перед таким твердженням я почувався просто інопланетянином… Це ставало смішним. Зрештою, хіба Дюбрей не закликав мене влазити в шкуру людей, абсолютно мені протилежних, щоб ізсередини пізнати їхній світ?

— Отже, практикуючи ось це все… ви почуваєтеся… могутнім?

— Так.

— А якщо припините це робити, ви почуватиметеся…

Дункер почервонів. А на мене раптом напав сміх. Я згадав фільм про бізнесмена, який зі шкури геть пнувся на роботі, щоб компенсувати недолік по частині сексу.

— Ну добре, — сказав він, — що стосується асистентки, я говорю «ні». Ще є запитання?

Я виклав йому ще кілька міркувань — так само безуспішно. Це мене не здивувало, особливо тепер, коли я розумів, що ним рухає, і знав його «правила гри».

Проте я поставив йому ще одне запитання, на цей раз із проханням пояснити.

— Я помітив у пресі багато оголошень, опублікованих нашою компанією.

— Так, так і є, — задоволено хмикнув він.

— Але наразі мені не доручали нікого наймати… Як таке може бути?

— Не переймайтеся, це нормально.

— У якому сенсі нормально?

— Повірте, ви нічого не втратите в порівнянні з вашими колегами. Завдання будуть розподілені порівну між усіма. А тепер, Алане, мушу з вами попрощатися, у мене багато роботи.

І він підкріпив свої слова жестом, махнувши рукою в бік стосу паперів на столі. Я не рушив з місця.

— Але в такому разі чому я не отримую більше завдань? У чому логіка?

— Ох, Алане, ви хочете всюди встигнути… Ви мусите розуміти, що в організації нашого типу завжди є такі рішення, про які не слід кричати на кожному перехресті. У даному разі, якщо опубліковано оголошення, це зовсім не означає, що за ним є конкретне робоче місце…

— Ви хочете сказати, що ми публікуємо… фальшивки? Помилкові запрошення на роботу?

— Фальшиві, помилкові… усе це самі слова!

— Але навіщо все це?

— Ні, Грінморе, ви геть не вмієте мислити стратегічно! Я вам дуже довго товкмачу, що для нас життєво важливо, щоб наші акції підвищувалися в ціні щодня. Треба б вам знати, що ринок реагує не тільки на реальні результати. Існує ще й психологічний фактор — уявіть собі. На інвесторів позитивно впливає, коли вони бачать у газетах оголошення про запрошення на роботу через «Дункер консалтинг».

Я не здавався.

— Це непорядно!

— Треба вміти вириватися вперед від натовпу.

— Ви публікуєте фальшиві оголошення спеціально для того, щоб підтримати імідж і підвищити курс акцій? А… як же здобувачі?

— Для них у житті нічого не змінюється.

— Але вони витрачають час, щоб висилати свої резюме, складати листи з мотивацією…

Замість відповіді він зітхнув.

— І що частіше їм відписують про невідповідність їхньої кандидатури, то більше вони втрачають впевненість у собі!

Він закотив очі до стелі.

— Алане, вам кортить працювати в асоціації подолання безробіття?

Я застиг, уражений тим, що почув. Мені ніяк не вдавалося зрозуміти, як можна настільки плювати на людей, навіть якщо вони тобі й незнайомі… Підвівшись зі стільця, я повернувся, крутнувшись на підборах, і пішов до виходу. Чого тягнути? Нíчого тут робити. Рішення Дункера продиктовані логікою, у якій немає місця щирому бажанню змінити щось на краще.

Я ступив два кроки й зупинився. Як можна задовольнятися таким безглуздим і бездушним поглядом на світ? Це було настільки незбагненно, що я просто зобов’язаний був звільнитися від усього цього й піти з легким серцем.

Дункер сидів із незадоволеним виглядом і не підвів очей від стосу досьє.

— Пане Дункер… Невже це все дійсно робить вас щасливим?

На його обличчі з’явився якийсь дивний вираз, але він нічого не відповів, утупившись у папери. Мій час минув. Можливо, йому вперше в житті поставили таке запитання. Я подивився на нього із цікавістю й жалем і знову попрямував до виходу м’яким килимом, що приглушував мої кроки. Дійшовши до дверей, я обернувся, щоб зачинити їх за собою. Він, як і раніше, пильно вивчав документи і, напевно, вже забув про моє існування. Але погляд у нього був якийсь напрочуд скам’янілий, заглиблений у себе. Потім він простягнув руку до склянки й підняв її.

Муха вилетіла й понеслася до вікна.

~ 23 ~

Того ж вечора я сів на автобус і поїхав до палацу. Мене охопили суперечливі почуття: з одного боку, гостре бажання нарешті зазирнути в загадковий блокнот, який, на моє переконання, допоможе мені розібратися в намірах Дюбрея; з іншого — острах. Я боявся забратися серед ночі в те місце, яке справляло надзвичайне враження навіть удень. Було страшно, що мене спіймають на місці злочину…

Незважаючи на пізню годину, в автобусі було повно народу. Поруч зі мною сиділа маленька бабуся, а навпроти — здоровенний вусань. Я поставив у ногах пластиковий пакет із купленою напередодні баранячою ногою. Запах, спочатку ледве вловимий, одразу заповнив простір. За кілька хвилин у гарячому повітрі автобуса нестерпно запахло сирим м’ясом. Старенька стала кидати на мене косі погляди, а потім демонстративно відвернулася. Вусань здивовано витріщив очі, і в його погляді читалася відраза. Я зібрався був пересісти на інше місце, але вчасно схаменувся: бараняча ніжка була сьогодні моїм Closer. Не треба реагувати на косі погляди. Дивовижна штука життя: абсолютно несподівано підкидає можливості для зростання.

Я залишився на місці, намагаючись розслабитися і не піддаватися сорому, який атакував мене. Зрештою, нікому не забороняється подорожувати з баранячою ніжкою…

Я був до надзвичайності гордий своїм рішенням, тим більше що тричі на день мені наказано було собою пишатися. Гаразд, подивимося, що я зможу ще додати сьогодні до своїх подвигів. Зустріч із Дункером — безсумнівно! Правда, я нічого не домігся, але мені не забракло мужності йому протистояти й не виправдовуватися. У мене навіть виникло враження, що тактика запитань, запропонована Дюбреєм, його трохи розворушила. Еге ж, мені було чим пишатися.

Вусань тим часом підозріло вдивлявся в мій пакет, мабуть, намагаючись угадати, що там таке. Може, він запідозрив, що я везу через весь Париж розчленований труп…

Я вийшов за одну зупинку до палацу, маючи намір пройти останню сотню метрів пішки. Автобус від’їхав, шум мотора стих, і квартал занурився в тишу і спокій. Тепле повітря було напоєне легким запахом дерев, які немов чекали ночі, щоб віддати свій аромат. Я йшов, зосередившись на майбутній місії та ще раз, хвилину за хвилиною, прокручуючи в мозку свій план.

21:38. Перший крок операції намічено за двадцять дві хвилини. Я одягнув темний спортивний костюм, який не уповільнював би рухи й дозволяв залишатися непомітним у темряві.

Що далі я наближався до палацу, то більше в мені наростало погане передчуття, яке відчиняло двері сумнівам. Чи так уже мені конче потрібно прочитати те, що написано в зошиті? А що, як мене відразу схоплять? То ж чисте безумство — іти на такий ризик! Страхи наввипередки нашіптували мені кожен своє. Дюбрей щось від мене приховує, це зрозуміло. Інакше навіщо йому напускати стільки туману? Адже він за характером людина щира й рішуча. Чому б одразу не відповісти на мої запитання? Мені треба все знати заради душевного спокою. І заради безпеки…

Я прибув на місце о 21:47, за тридцять хвилин до вирішального моменту, і влаштувався на лавці на іншому боці вулиці, поклавши пакет поруч. Квартал був безлюдний — посеред літа мешканці, напевно, роз’їхалися на відпочинок. Я намагався дихати глибше, щоб заспокоїтися.

Силует палацу тонув у темряві. Тьмяне світло вуличного ліхтаря надавало йому похмурого вигляду. Замок із привидами. Світилися тільки вікна великої вітальні, що виходили на бічну стіну.

О 21:52 я підвівся з лави. Під ложечкою гидко смоктало, коли я навскоси переходив вулицю, щоб прийти трохи раніше. Мені треба було триматися ближче до дверей, але так, щоб ніхто не подумав, що я сиджу в засідці, якщо мене раптом побачать сусіди.