— Чудовий вибір.

— Чому?

— Якщо хочеш обіймати всесвіт когось іншого і обираєш для цього людину, геть інакшу від тебе, — це вже цікаво. Це покращує подорож… Я тобі казав, що писав із цього приводу Пруст?

— Марсель Пруст, французький письменник? Наскільки я пам’ятаю — ні.

Дюбрей процитував напам’ять:

— Єдина справжня подорож, єдине джерело натхнення — це не подорож новими шляхами; це подорож з очима інших, знайомство зі світом очима інших — очима сотень інших побачити сотні світів, які бачить кожен із них, які кожен із них уміщує в себе.

Катрін ствердно кивнула.

На край столу сіла пташка — вочевидь, зацікавившись смаколиками, які ми лише скуштували. Побачити світ очима пташки — весело, мабуть. Чи є у тварин поняття особистості, яка спричиняє різну їхню поведінку за однакової ситуації?

Дюбрей простягнув руку, щоб узяти канапе з лососем, — і пташка полетіла геть.

— Це не так просто, — відповів я, — влізти в шкуру когось, чий світ особливо не подобається. Саме тому з Фостері мені було так складно. Я не схиблений так, як він, на цифрах, покращенні результатів чи на курсі акцій. Я змусив себе говорити про це, але, звісно ж, мені бракувало переконливості… чи то щирості. У всякому разі, я не відчув, що він мені відкрився.

— Я розумію, що ти не любиш цифри. Суть полягає не в тому, щоб симулювати, що твої інтереси співпадають зі смаками чи з характером інших. Ні. Головне — це цікавитися особистістю — так, щоб відчути те задоволення, яке він отримує від цифр. Це геть інше… Відтак, коли ти синхронізуєшся з його рухами, розумієш його цінності, розділяєш із ним його клопіт — зроби це просто з наміру подивитися на світ з його точки зору, ізсередини його світу.

— Гаразд. Ви маєте на увазі, що, якщо я не люблю цифри, я наче поринаю в його світ і кажу собі: «Як це воно, що людина відчуває, коли любить цифри?» Так?

— Правильно! І ти отримуєш задоволення від цього зовсім нового для тебе досвіду. А чудеса полягають у тому, що ви обоє опинитеся на одній хвилі.

Я взяв канапку. Ніжний аромат лосося, наколотого на шпажку разом зі шматочком лимона, м’яким хлібом і вершковим сиром. Просто тане в роті…

— Усе ж таки є обмеження: це не зі всіма працює.

— Зі всіма. Працює чітко.

— Якщо слід щиро цікавитися особистістю іншої людини, щоб це спрацювало, — це майже неможливо реалізувати з… ворогами.

— Навпаки, це найкращий спосіб їх перемогти. Я обіймаю суперника — щоб задушити.

— Якщо я ненавиджу когось, хто завдав мені страждань, я зовсім не маю бажання поринати в його світ і відчувати те, що відчуває він…

— Так і є. Однак часто це єдиний спосіб зрозуміти, що спонукає його поводитися з тобою певним чином. Якщо нічого не вдіяти, лишається страждати далі й відкидати далі, але це жодним чином не змінить ситуацію. На нього впливати ти не можеш. Але якщо ти станеш на його місце, ти зможеш побачити, чого він діє саме так. Якщо людина мучить інших — подивись на ситуацію з її точки зору — і ти зрозумієш, що спонукає її піддавати інших тортурам. Усе заради єдиного сподівання — що ти потім зможеш це припинити. Але відкидаючи людей, ти не зміниш їх.

— Так, але…

— Коли ти відкидаєш когось чи відкидаєш навіть чиїсь ідеї — ти спонукаєш людину щільніше закритися, заховатися на своїх позиціях. Чому вона мусить цікавитися тим, що ти їй кажеш, якщо ти відкидаєш її точку зору?

— Є частка істини…

— А якщо ти докладеш зусиль — що іноді неприємно — для сприйняття її бачення світу, ти зрозумієш, що спонукає її думати так, як вона думає, і поводитися так, як поводиться вона. Якщо людину розуміють, а не засуджують, вона, можливо, почує те, що ти хочеш сказати, щоб далі розвивати свою думку.

— Мабуть, це спрацьовує не завжди.

— Звісно. Але якщо діяти навпаки — не спрацьовує ніколи.

— Я розумію, про що ви.

— Загалом, що більше ти намагаєшся когось переконати — то більше той хтось чинитиме тобі опір. Що більше ти змушуєш його змінити думку — то менше ймовірність, що він її змінить. Зрештою, фізики давно вже про це казали.

— Фізики? До чого тут фізики — ми ж про людські стосунки мову ведемо?

— Це все закон динаміки. Ісак Ньютон довів: якщо ти із певною силою тиснеш на предмет — це спричиняє опір такої самої сили.

— Еге ж, щось таке пам’ятаю.

— Так само і в людських стосунках: коли ти докладаєш енергії, намагаючись когось переконати, — ти немов штовхаєш його з певною силою; людина це відчуває — і штовхає в протилежний бік. Штовхни — і тебе відштовхнуть.

— То яке ж тоді рішення? Ви правду кажете: що більше хочеш переконати, то менше це вдається, чи не так? То що ж тоді робити, як правильно чинити?

— Не штовхай. Тягни.

— Гм… Можна чіткіше?

— Штовхати — означає стояти на своїй позиції та тиснути на іншого. Тягнути — означає стати на позицію іншого й потроху вести за собою на свою. Як бачиш, ми постійно говоримо про філософію синхронізації. Знову ж таки входимо у світ іншого — цього разу щоб провести зміни. Але відправний пункт незмінний: ти йдеш до нього.

— Штовхни — і тебе відштовхнуть.

Я повторював напівголоса формулу Дюбрея, прокручуючи всі випадки, коли я намагався переконати ефективними аргументами, але марно.

— Це діє і в протилежному напрямі. Хочеш позбутися когось, хто дошкуляє тобі, штовхаєш його — а він притягується.

Це мені нагадало мою сутичку з пані Бланшар: що сильніше я волів припинити її докори та втручання в моє особисте життя, то завзятіше вона продовжувала. Востаннє, коли я розлютився й грюкнув дверима в неї перед носом, вона одразу відчинила їх знову, обсипаючи мене докорами ще більше, ніж будь-коли…

Я розповів про цю сцену Дюбрею. Він уважно вислухав. Потім очі його заблищали. Вочевидь, у нього з’явилась ідея, якою він пишався…

— Маєте рішення?

— Дивись, що ти робитимеш…

Він розказав мені про свою ідею.

Я слухав його і блід. Що далі він надавав роз’яснення, то далі він починав командувати так, ніби я мусив підкорятися. Можливо він відчував, що мою зневіру слід долати чіткими інструкціями. Те, що він вимагав зробити, було просто не-при-пус-тиме. Багато з його попередніх завдань мені не подобались, але я завжди поступався. Та цього разу це було геть неможливе. Я лиш уявляв собі те, що він просив, і вже відчував цілковиту поразку.

— Ні, годі, ви й самі знаєте, що я так не робитиму.

Я глянув на Катрін, чекаючи на підтримку. Вона була така ж розгублена, як і я.

— Ти ж знаєш — вибору в тебе немає.

— Ви не послуговуєтесь вашими ж принципами. Що більше я чиню опір — то більше ви граєте з позиції сили…

— Справді так.

— Ви щось не дуже переймаєтеся. Чини, як я кажу, а не так, як я роблю…

— У мене на те є причина.

— Яка ж?

— Влада, друже. Влада. Чого ж я маю перейматися?

Він промовив це задоволено, із посмішкою. Підніс до вуст келих білого вина, аромат якого стояв у повітрі. Я налив іще соку. Я шкодував, що розповів йому про свої проблеми із сусідкою, чим штовхнув його на злочин, і тепер дратувався через запропоноване рішення, яке він вимагав реалізувати. Усе це вже було на межі мазохізму…

Абсолютно непорушні гілки величного кедра немов затамували подих. М’яке вечірнє повітря огортало нас, а високі дерева захищали. Я перевів погляд на Катрін і враз застиг. Він лежав на її колінах. Вона тримала його однією рукою — а в другій був олівець. Зошит…

Вона, мабуть, перехопила мій погляд чи відчула його підсвідомо, тому що поклала й другу руку на нього, немов затуляючи.

Думка промайнула в моїй голові: чому б просто не попросити зазирнути в нього? Хтозна, що буде. А може, й погодяться… Може, я їм тут безкоштовні вистави граю.

Я намагався набрати максимально розслабленого вигляду.

— Я бачу, що на зошиті написане моє ім’я. Чи можна мені глянути? — сказав я Катрін, простягаючи руку в його напрямку. — Дуже цікаво.