— Ні, усе насправді ще більш запущене. Найточніша твоя характеристика, Алане, — це саме те, що ти… не вільний. Ти не вільний — от тебе й закривають іще щільніше в тюрмі, у якій ти опинився…

Запала тиша. Я намагався оговтатися від раптового удару. Потім кров у мені скипіла, я захóдився від люті. Що це він наговорює на мене, га?

— Усе навпаки! Геть навпаки! Я не зношу, коли хтось обмежує мою свободу!

— Згадай іще раз ситуацію з таксі. Ти примушував себе висловлювати думку, протилежну його думкам, — ти сам сказав. Але ж його, як і багатьох інших, ти ніколи більше не зустрінеш — то просто якісь незнайомці. Твоє життя, твоє майбутнє від них не залежить, правда? Однак ти відчуваєш потребу якось… підлаштуватися, щоб вони тебе оцінили. Ти боїшся, що в тобі розчаруються і тебе відкинуть. Тому ж бо ти й не дозволяєш собі висловлювати справжні думки й почуття, діяти так, як тобі хочеться. Ти намагаєшся адаптуватися під очікування інших. Причому, Алане, тебе ніхто не просить — ти так робиш з власної ініціативи.

— Але ж це нормально, хіба ні? От якби кожен щось робив для інших — увесь світ зажив би краще!

— Може, й так, але ж у твоєму випадку не йдеться про вибір. Ти не говориш собі: «Отже, буду сьогодні робити, що від мене чекають». Ні, ти підсвідомо змушуєш себе так чинити. Інакше, як тобі здається, ти не будеш подобатися, від тебе будуть іти. То ж ти, не усвідомлюючи, накладаєш на себе купу обмежень. Життя твоє стає вкрай обмеженим — тому ти й не почуваєшся вільним. І… ти хочеш, щоб усі так жили.

Я був приголомшений. Це було як сніг на голову. Я чекав на будь-що, але не таке. Думки, емоції — усе змішалося в моїй голові, усе навкруги йшло обертом. Я відчув бажання грубо заперечити весь оцей аналіз Дюбрея, але ж якась частка мене схвильовано… відчувала, що він каже правду. Правду, яка бентежить. Я все життя жив, відчуваючи щонайменший утиск, обмеження свободи, підкорення іншим, а тут мені пояснювали, що я — просто маестро самознущання.

— Розумієш, Алане, якщо ти зобов’язав себе не розчаровувати інших, щоб певним чином відповідати їхнім очікуванням щодо тебе або щоб адаптуватися до їхніх звичок… уяви собі: у такому разі дехто буде ставати дедалі вимогливішим до тебе, наче то вже стало твоїм завданням — підкорятися їхнім забаганкам. Їм і насправді це видаватиметься нормою. Якщо ти відчуваєш провину, що пішов трохи раніше, — твій патрон цю провину збільшить. Не обов’язково через те, що він схиблений. Це так само підсвідомо: він відчуває, що для тебе є неприйнятним полишати робоче місце рано, і вважає, що для нього це так само. Саме ти викликаєш таку його реакцію, розумієш?

Я мовчав і загіпнотизовано спостерігав за колами, що його рука вже певний час виписувала в повітрі склянкою бурбону, від чого лід бовтався навсібіч, постукуючи об скляні стінки своєї тюрми.

— Алане, — сказав він, — свобода — усередині нас. Вона має виходити з нас. Не очікуй, що вона прийде десь іззовні.

Його слова дзвеніли в моєму мозку.

— Може, й так, — зрештою погодився я.

— Знаєш, проводили багато досліджень із людьми, що вижили в концентраційних таборах під час Другої світової війни. Одне з таких досліджень довело, що всі, хто вижив, мали одну спільну рису: вони лишалися вільними всередині себе. Якщо в когось із них був лише шматок хліба на цілий день, вони казали собі: «Я вільний. Я можу з’їсти його, коли захочу. Я сам вирішую, коли проковтну його». Здавалося б, доступний вибір — сміховинний, але завдяки йому вони зберігали відчуття свободи. І здавалося, що це відчуття свободи допомагало лишатися живим…

Я уважно слухав його і не міг утриматися від думки, що на місці тих бідолашних я відчував би тиск влади й панування моїх утримувачів над собою так сильно, що ніколи б не зміг розвинути свій дух.

— І як же… стати вільнішим усередині себе?

— Не існує єдиного рецепта чи стовідсотково ефективного способу. Однак непоганим методом є час від часу обирати поведінку чи дії, яких зазвичай ти ретельно уникаєш.

— Скажіть, будь ласка, у мене таке враження, що від самого початку всі ваші поради складаються з того, що мені не подобається виконувати… Це такий вигляд цей процес має на практиці?

Він вибухнув сміхом. Старенька пані з п’янкими парфумами аж обернулася до нас.

— Усе складніше. Але, коли ти йдеш життям, обходячи здалеку все, що тебе лякає, — ти не можеш побачити, що більшість тих лячних речей вигадані твоїм же розумом. Єдиний спосіб перевірити, правдиві чи хибні підстави для страху, — це підійти й перевірити на практиці! Іноді корисно опанувати себе, можливо, навіть силкувати себе зробити щось, що мало завдати болю, — і, таким чином, дати собі шанс усвідомити, що ти дещо помилявся.

— І що ж ви попросите мене зробити цього разу задля розв’язання моєї проблеми?

— Отже, як бачимо… — сказав він, умощуючись у своєму кріслі, явно задоволений, що сформулював свою думку вдало. — Ти думаєш — помилково, — що людям не сподобається, коли ти не відповідатимеш їхнім критеріям, ти маєш потребу підлаштовуватись під очікування щодо тебе. Будемо тебе переналаштовувати.

Я ковтнув слину. Обличчя палало.

— Переналаштовувати?

— Саме так. Будеш тренуватися обирати протилежне тому, що, за твоїм відчуттям, мусиш робити. Наприклад, почни з того, що щодня приноситимеш до кабінету журнал, який тебе не дуже цікавить, щоб можна було пересвідчитись, що тебе всі з ним бачили.

Я з жахом побачив, що він узяв той самий Closer, який я поклав віддалік під час його появи.

— Але ж якщо так робити — то ж спалитися перед усіма.

— Ой-ой! Авжеж, імідж, імідж! Бачиш — нема в тобі свободи…

— Але я не можу цього робити — я ж матиму наслідки: мені не довірятимуть.

— Ти забуваєш, що ти мені казав багато разів: у тебе на роботі всім байдуже, хто що робить, — усіх цікавлять результати. Тому всім байдуже, що ти там читатимеш!

— Та я не можу! Мені… соромно!

— Не треба соромитися того, що тобі цікаво.

— Мені не цікаво! Я ніколи не читаю таких журналів.

— Я знаю. Їх ніхто не читає. Вони просто продаються сотнями тисяч екземплярів щотижня… Але він тебе цікавить, бо ти його тримав у руках, коли я зайшов!

— Я не дивився… Я просто… Я просто поцікавився, що там…

— Ти маєш право цікавитися. Цікавитися — це природно. І не слід цього соромитися.

Я вже уявляв своїх колег і начальство, яке бачить мене з тим журналом.

— Алане, ти будеш вільним того дня, коли тебе навіть не займатиме питання, що собі думають люди, які побачать тебе із Closer у руках.

Я лишень повторював собі думку, що той день далеко, геть далеко…

— Хтозна…

— Крім того, щодня ти припускатимешся, скажімо… трьох помилок, помилок побуту. Себто я хочу, щоб тричі на день ти поводився неправильно, у будь-якому сенсі, у якихось дрібничках. Треба, щоб ти ставав неідеальним на якийсь час, щоб ти усвідомив, що ти від того лишишся живим, нічого для тебе не зміниться і стосунки з іншими не погіршаться. І наостанок: двічі на день ти відмовлятимеш у тому, про що інші тебе просять, чи навіть будеш їм суперечити. На вибір.

Я мовчки дивився на нього. Брак ентузіазму в мене на обличчі контрастував із сяйвом ентузіазму в нього. Він, вочевидь, був дуже щасливий зі своїх ідей.

— Коли починати?

— Одразу ж! Ніколи не відкладай на пізніше те, що допомагає зростанню.

— Чудово. Що ж, цього разу я йду не прощаючись і не пропоную оплатити свою частину рахунку.

— Супер! Гарний початок!

Він явно був задоволений, але його бешкетний погляд не обіцяв нічого доброго.

Я підвівся й пішов.

Я вже майже пройшов крізь весь бар і дійшов до дверей, коли він покликав мене. Його гучний голос так різонув мертву тишу бару, що всі повернулися в його бік, намагаючись роздивитися, чим він там махає.

— Гей, Алане, повернись-но! Ти забув журнальчика!

~ 9 ~

Ненавиджу понеділки. Це відчуття, мабуть, найбанальніше й найпоширеніше у світі. Але я для цього мав найбільше причин: це щотижневі планувальні зустрічі. Щотижня ми з колегами збиралися, аби почути, що ми не досягли поставленої мети і що треба робити, щоб виконувати поставлені завдання. Які ж рішення ви ухвалите? А як чинитимете?