~ 5 ~

За два тижні після нашої зустрічі «мерседес» Дюбрея знову так само стояв на тротуарі під дверима компанії, коли я виходив із роботи.

Я підійшов, і Владі вийшов, обігнув машину, щоб відчинити мені двері. Я розтер сигарету об тротуар і видихнув хмарку диму. Треба ж так… я тільки-но запалив сигарету вперше за півдня!

Я вже не так непокоївся, як минулого разу, але трохи нудило від мандражу — та я грішив на обідній соус.

«Мерседес» рушив, з’їхав із тротуару, спокійнісінько перетнув авеню Опера через суцільну лінію і розвернувся до Лувру. За кілька хвилин ми вже їхали вулицею Ріволі.

— Ну що, завойовнику паризьких хлібівень, як зі здобиччю?

— Я їстиму тости із супермаркету весь наступний місяць, аби забутися.

Садистська посмішка з’явилася на обличчі Дюбрея.

— Куди ви везете мене сьогодні?

— Ти ба, який прогрес! Минулого разу ти не насмілювався й питати. Тебе можна було везти, наче в’язня.

— Я і є в’язень свого зобов’язання.

— То правда, — задоволено ствердив він.

Ми приїхали на майдан Конкорд. Цілковита тиша в салоні люксового авто контрастувала зі жвавістю й шумом майдану, наповненого автомобілями, що їхали врізнобіч з усіх усюд, натискаючи на газ, аби проїхати кілька метрів і трошки випередити одну чи дві машини. Якщо це вдавалося — протягом кількох секунд на обличчях водіїв сяяли задоволені посмішки переможців, доки вони знову не встрявали в оточення з усіх боків. У світлому небі над Національною асамблеєю пливли темні хмари. Ми взяли праворуч, у бік Єлисейських Полів, — і перед нами проліг широкий проспект, що розрізав місто до обрію, на якому виднілась Тріумфальна арка. «Мерседес» почав розганятися.

— То куди їдемо?

— Протестуємо тебе, аби побачити рівень розвитку з моменту останнього випробування й пересвідчитись, що можна переходити до чогось іще…

Формулювання мені не сподобалось. Нагадувало про деякі тести, які проходили в моєму кабінеті кандидати.

— Я вам не казав, але я не ненавиджу всі ці теоретичні тести з папірцем для галочок.

— Життя не теорія. Я вірю лише в силу досвіду, здобутого на практиці, — лише він дійсно може змінити людину. Решта — бла-бла, інтелектуальний онанізм.

Праворуч від мене пропливали дерева, потім звивалися черги перед кінотеатрами.

— То що ви вигадали для мене сьогодні? — спитав я з удаваною впевненістю, якої насправді не відчував.

— Завершимо цей етап, трохи змінивши начинку.

— Змінивши начинку?

— Авжеж. Перейдімо від оцих маленьких безіменних хлібівень до елітної ювелірної крамниці.

— Ви жартуєте? — спитав я, хоча й знав, що, на жаль, то був не жарт.

— Насправді немає великої різниці між цими двома крамницями.

— Ще й як є! Там нема чого дивитись.

— В обох випадках ти однаково маєш справу з кимось, хто там стоїть, аби щось тобі продати. Не бачу проблеми.

— Припиніть удавати блазня! Ви й самі знаєте, що це не так!

— Основна різниця — у твоїй голові.

— Я ніколи в житті не був у ювелірній крамниці! Я не звик до таких місць…

— Ну, то треба колись починати. Усі колись починають.

— Мені незручно там перебувати — навіть якщо нічого не казати. Я там буду, наче в пастці.

— Що саме тебе бентежить? — спитав він, злегка посміхаючись.

— Не знаю… ці люди… вони зазвичай не обслуговують таких, як я. Я не знаю, як треба поводитися.

— Немає особливих правил. Це така сама крамниця, як інші, просто дорожча. Але ж у дорожчій можна бути вибагливішим!

«Мерседес» зупинився біля тротуару. Ми були в центрі Єлисейських Полів. Владі ввімкнув аварійку. Я непорушно дивився перед собою, здогадуючись, що мій ешафот має бути ось тут, поряд, праворуч, за тими скляними дверима… Я продовжував сидіти, загіпнотизовано дивлячись, як автомобілі звертали на майдан Етуаль, як сотні мурашок одна за одною йдуть стежкою до мети, оббігаючи кожну перепону.

Я зібрав рештки мужності й повільно повернув голову праворуч — там була висока імпозантна будівля. Два перших поверхи були затулені величезною вітриною, а внизу тієї вітрини золотавими буквами — ім’я мого ката: Cartier.

— Уяви, — сказав Дюбрей, — на що буде схожий світ, коли жодна ситуація не в змозі примусити тебе почуватися незручно.

— Мені до того далеко.

— Єдиний спосіб дістатися цього — вштрикатися в реальність, іти навпростець проти об’єктів твого страху, аж поки страх не щезне, а не ховатися в куток і плекати свій ляк перед незнайомцями.

— Можливо, — відповів я.

Але я не був у тому певен.

— Слухай, зрозумій же, що, зрештою, люди, до яких ти там звернешся, — такі самі люди, як ти — на зарплатні, на середній зарплатні, — вони й самі не можуть собі дозволити Cartier…

— То що конкретно я маю робити? Яке моє завдання?

— Ти будеш просити показати годинники. Ти маєш поміряти штук п’ятнадцять, ставити якомога більше запитань, а потім піти, нічого не купивши.

Стало ще більш лячно.

— Мені спочатку треба покурити.

— Ще одне…

— Що?

Він узяв мобільний, набрав номер — і в його кишені стиха задзвонило. Він вийняв маленький апарат тілесного кольору, натиснув кнопку — і дзвінок стих.

— Надягни це собі у вухо. Тоді я чутиму, як ти говориш, а ти чутимеш мене й мої поради.

— Що це за маячня? — спантеличено спитав я.

— І останнє…

— Та що ж іще?

— Розважайся. Це найкраща порада, яку можна тобі дати. Якщо тобі це вдасться — ти виграв. Перестань усе сприймати так серйозно. Розслабся та сприймай це випробування як гру. Це ж і є гра, чи не так? Ніхто нічого не втрачає — лиш проводимо експеримент.

— Ну…

— Знаєш, кожен вільний дивитися на життя, як на площу, засіяну пастками, які треба оминати, або ж як на майданчик для ігор, де в кожному закутку є якийсь цікавий досвід, який збагачує.

Я мовчки вийшов із машини. Вуличний шум враз оточив мене зусібіч: безліч автівок звертали з майдану Етуаль до Тріумфальної арки; широким тротуаром снували туристи; купки молоді раз по раз забігали в метро та зникали в тьмяних підземних переходах. Дмухнув теплий вітерець і дещо розвіяв мої важкі думки.

Я трохи відійшов і, не поспішаючи, запалив сигарету. Без особливого завзяття до «мерседеса» підійшли поліціянти, щоб переставити автівку, припарковану в геть неналежному місці.

Дюбрей сказав про тест. Він сказав, що хоче перевірити, чи є в мене прогрес. Це, безсумнівно, означало, якщо він вважатиме, що мого прогресу недостатньо — він найближчими тижнями даватиме інші неприємні завдання. Аби уникнути цього, слід опануватити себе та успішно пройти випробування — іншого вибору немає. У всякому разі я був певен, що так просто він мене не облишить.

Я кинув недопалок на тротуар і ретельно — аж надто ретельно — розтер його. Я глянув знизу вгору на скляну стіну цього храму розкоші. Мене трохи трусило. Але ж годі — час іти!

~ 6 ~

Я глитнув слину і штовхнув вхідні двері. Якоїсь миті перед очима промайнув образ матері, змореної безперестанним пранням. Троє молодиків у темних костюмах привіталися зі мною, мовчки кивнувши головою; один із них відчинив мені другі двері, і я раптом опинився всередині — у всесвіті, який досі був мені геть незнайомий. Щосили я намагався прибрати впевненого вигляду.

Крамниця була велична, широка, із височенною стелею, під якою мінилася вогнями люстра. Посередині були монументальні сходи. Усюди стояли шафи й тумбочки, які сяяли виставленими в них коштовностями. Стіни були оббиті велюром, який поглинав світло. У повітрі ширяв легкий, ледве вловимий, невідомий, але заспокійливий запах. Підлога була встелена темно-червоним килимом, який робив ходу безшумною і був настільки м’яким, що хотілося впасти, загорнутися в нього, заплющити очі й заснути, облишивши весь клопіт. Гостроносі жіночі туфлі на високих підборах — дуже гарні, дуже жіночні — ступали цим килимом і крок за кроком прямували… до мене. Я повільно підвів очі… Худорляві довжелезні ноги, чорна коротка вузька спідниця по фігурі. Приталений піджак — дуже приталений… Блондинка. Очі світло-блакитні, як крига. Ідеально, аж до штучності, пригладжене волосся. Холодна краса.