Я питаю Джин:

— Скільки в цьому світі таких, як я?

Вона мовчить, потім обережно відповідає:

— Не думаю… що хтось є?

Вона вгадує.

— Я скажу іна… Чекай, що в мене з зачіскою? — перебиваю я сам себе.

— Усе гаразд.

— Добре. Тож я скажу інакше. — Я роблю ковток її сухого пива. — Гаразд. Чому я тобі подобаюся? — питаю я.

— Чому? — перепитує Джин.

— Так, — підтверджую я. — Чому?

— Ну…

На мою сорочку «Поло» падає крапля пива. Вона передає мені серветку. Цей практичний жест зворушує мене.

— Ти… турбуєшся про інших, — обережно каже вона. — Це дуже рідко трапляється у нашому… — Знов пауза. — Як на мене, гедоністичному світі. Це… Патріку, ти мене бентежиш.

Джин хитає головою, заплющує очі.

— Продовжуй, — підбурюю я. — Будь ласка, я хочу знати.

— Ти милий, — закочує очі Джин. — Це… сексуально… не знаю. І загадковість теж. — Тиша. — Я думаю… загадка… ти загадковий. — Тиша і зітхання. — І ти… поміркований, — вона усвідомлює щось і вже без страху дивиться просто на мене. — І мені здається, що сором’язливі чоловіки романтичні.

— То скільки у світі таких, як я? — знову питаю я. — Я справді таким здаюся?

— Патріку, — каже Джин. — Я б тобі не брехала.

— Ні, звісно ж, ні, але… здається… — Моя черга задумливо зітхати. — Я думаю… Знаєш, кажуть, що немає двох однакових сніжинок?

Вона киває.

— Ну, я не думаю, що це правда. Я думаю, що чимало сніжинок подібні між собою… і думаю, що чимало людей теж схожі.

Джин знову киває, хоча я бачу, що вона зовсім заплуталась.

— Зовнішність буває оманливою, — обережно визнаю я.

— Ні, — хитає головою Джин, вперше за весь цей час у чомусь впевнена. — Я не думаю, що вона оманлива. Ні.

— Іноді, Джин, — пояснюю я, — лінія, що відокремлює зовнішність, те, що ти бачиш, від реальності, якої ти не бачиш, буває нечіткою.

— Це неправда, — наполягає вона. — Це просто неправда.

— Дійсно? — посміхаюсь я.

— Раніше я так не думала, — каже вона. — Ще років десять тому. Але зараз думаю.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавлено питаю я. — Раніше?

…хвиля реальності. У мене дивне відчуття того, що це — ключовий момент мого життя, і я наляканий тим, що цілком можна назвати богоявленням. Я не можу запропонувати їй нічого цінного. Вперше я бачу Джин розкутою, вона видається сильнішою, не піддається контролю, вона хоче взяти мене з собою до нового, незнайомого краю — це жахлива непевність зовсім іншого світу. Я відчуваю, що вона хоче серйозно змінити моє життя — про це говорять її очі, і хоча я бачу в них правду, я знаю, що одного дня, дуже скоро, її теж підхопить ритм мого безумства. Мені треба лише мовчати про це, не заводити цю тему, однак вона робить мене слабшим, наче це вона вирішує, хто я такий, і своєрідним, впертим чином я готовий визнати, що відчуваю раптовий біль, щось стискається всередині, і, перш ніж можу це зупинити, я вже майже зачарований, зворушений тим, що можу прийняти її любов хоч і не відповісти взаємністю. Цікаво, чи хоч зараз, тут, у «Ніде», вона бачить, як темні хмари розвіюються в моїх очах. І хоча холодність, яку я завжди відчував, полишає мене, заціпеніння лишається і, певно, ніколи не зникне. Ці стосунки, певно, ні до чого не призведуть… нічого не змінять. Я уявляю собі її чистий запах, схожий на чай…

— Патріку… поговори зі мною… не треба так засмучуватись, — каже Джин.

— Здається… мені час… добре подивитись… на світ, який я створив, — зі сльозами видавлюю з себе я, довіряючись їй. — Я знайшов… півграма кокаїну… у своїй шафі… вчора.

Я міцно стискаю руки, утворюючи один великий кулак, кісточки побіліли.

— І що ти з ним зробив? — питає Джин.

Я кладу одну руку на стіл. Вона бере її у свою.

— Я викинув його. Викинув його геть. Я хотів його прийняти, — зітхаю я. — Але я викинув його.

Джин ніжно стискає мою руку.

— Патріку? — каже вона і веде руку вгору, доки не торкається мого ліктя.

Коли я знаходжу в собі силу подивитись на неї, мене вражає те, наскільки вона марно, нудно фізично красива, і в мене виникає питання: «Чому б не зупинитись на ній?» Відповідь: її тіло краще, ніж у багатьох інших знайомих мені дівчат. Ще одна: все одно незамінних немає. Ще: це не має значення. Джин сидить навпроти мене, похмура, але сповнена надій, нерішуча, мало не в сльозах. Я теж стискаю її руку, я зворушений тим, наскільки ж вона не знає зла. Їй треба пройти ще одне випробування.

— У тебе є дипломат? — сковтнувши, питаю я її.

— Ні, — каже вона. — Немає.

— У Евелін є дипломат, — згадую я.

— Справді?.. — питає Джин.

— А як щодо «Філофаксу[168]»?

— Маленький, — визнає вона.

— Дизайнерський? — підозріло питаю я.

— Ні.

Я зітхаю, тоді беру її за руку, маленьку і тверду.

…і в південних пустелях Судану в повітря задушливими хвилями підноситься спека, тисячі й тисячі чоловіків, жінок, дітей блукають бушем[169] у відчайдушних пошуках їжі. Голодні й спустошені, вони лишають слід з мертвих, виснажених тіл, вони їдять бур’ян, листя, та… латаття, йдуть від селища до селища, повільно, невблаганно помирають. Сірий ранок у жалюгідній пустелі, пил піднімається в повітря, на піску лежить дитина з обличчям, мов чорний місяць, дряпає пальцями горло; пісок вихором злітає вгору, носиться по землі так, що сонця не видно; хлопчик у піску, майже мертвий, очі не кліпають, і він вдячний (зупиніться й уявіть собі світ, де хтось може бути за щось вдячним), що його не помічають соколи, що літають над ним, він напівнепритомний, йому боляче (ні, є хтось, хто звертає на нього увагу, хто помічає агонію дитини і посміхається так, наче зберігає якусь таємницю); хлопчик беззвучно розтуляє й затуляє потрісканий рот, десь на відстані їде шкільний автобус, і ще хтось, нагорі, у космосі, піднесений дух, розчинені двері, він питає: «Чому?» — це дім для мертвих, безкінечність, що висить у пустці, повз нього, накульгуючи, йде час, хлопчика охоплюють любов та смуток…

— Гаразд.

Я непевно усвідомлюю, що десь дзвонить телефон. У кафе на площі Колумба незчисленна кількість людей, сотні, може, тисячі, пройшли повз нас, поки я мовчав.

— Патріку, — говорить Джин.

На розі зупиняється хтось із візком, купує шоколадку «Дав». Дитина глипає на нас із Джин. Ми дивимося на неї. Усе дуже дивно, у мене виникає якесь спонтанне внутрішнє відчуття — наче я наближуюсь до чогось і водночас віддаляюсь, і все можливо.

Аспен

Чотири дні до Різдва, зараз друга година дня. Я сиджу на задньому сидінні вугільно-чорного лімузина, припаркованого перед непримітним будинком на П’ятій авеню, намагаюся читати статтю про Дональда Трампа в новому випуску журналу «Слава». Жаннетт хоче, щоб я пішов із нею, але я говорю: «Облиш». У неї з учорашнього вечора підбите око — довелося за вечерею в «Іль Марлібро» змусити її хоча б подумати про це; а потім, після активнішої дискусії в моїй квартирі, вона погодилась. Дилема Жаннетт знаходиться за межами мого визначення провини, і я відверто сказав їй за вечерею, що мені дуже важко виказувати їй співчуття, якого я не відчуваю. Протягом усієї поїздки від мого помешкання Верхнім Вест-Сайдом вона схлипувала. Єдина чиста емоція, яку можна у ній визначити, — відчай і, можливо, ще туга, і хоча я вміло ігнорував її майже всю дорогу, зрештою доводиться їй сказати: «Слухай, я прийняв зранку дві пігулки «Ксанаксу», тож засмутити мене тобі не вдасться». Тепер, коли вона вивалюється з лімузина на вимерзлу бруківку, я буркочу: «Так буде краще», і пропоную їй певну втіху: «Не сприймай це надто серйозно». Водій, чиє ім’я я забув, проводить її до будинку, і вона кидає назад останній погляд, сповнений жалю. Я зітхаю, махаю їй, хай уже йде. На ній досі з учорашнього вечора широке бавовняне пальто з леопардовим принтом на шерстяній підкладці та сукня з шерстяного крепу «Білл Бласс». Сьогодні вранці в «Шоу Патті Вінтерс» було інтерв’ю зі сніговою людиною, і, на мій подив, він виявився доволі чарівним і чітко виражав свої думки. Я п’ю горілку «Абсолют» із фінської склянки. Порівняно з Жаннетт, я дуже засмаглий.

168

Марка записників-органайзерів.

169

Ненаселені території Африки, схожі на савани.