Я чекаю, поки щось станеться. Я сиджу в спальні майже годину. Нічого не відбувається. Я підводжуся, добиваю рештки коксу (його зовсім мало), який лишився в моїй шафі після суботньої вечірки в «М. К.» чи барі «Au», зупиняюся випити в «Орсо» перш ніж зустріти Жаннетт, котрій я подзвонив раніше, сказав, що маю два квитки на виставу, а вона не сказала нічого, крім «Я піду», тоді я сказав, що ми зустрінемося перед театром о сьомій п’ятдесят, а вона повісила слухавку. Поки я сиджу один у барі в «Орсо», кажу собі, що збирався набрати один із номерів, які мерехтіли внизу екрана, але тоді усвідомлюю, що не знав, що сказати, і згадую дев’ять слів, сказаних Патті: «Я відчуваю, як вона вже поливає мене гарячим соусом».

Я знову чомусь згадую ці слова, коли ми з Жаннетт сидимо в «Прогресі» після мюзиклу — вже пізно, ресторан переповнений. Ми замовляємо щось під назвою «орляче карпачо», дорадо на грилі, салат фрізе з козячим сиром та мигдалем у шоколаді, дивне гаспачо з сирою курятиною, сухе пиво. Зараз на моїй тарілці не лишилося нічого їстівного, те, що там є, на смак — пластилін. Жаннетт вбрана в шерстяний жакет, шовкову шифонову шаль із одним рукавом, шерстяні ділові штани, все від «Армані», старовинні сережки, золоті з діамантами, панчохи від «Живанші», шовкові туфлі без підборів. Вона все зітхає й погрожує підпалити сигарету, хоча ми й сидимо у залі для тих, хто не палить. Поведінка Жаннетт мене дуже тривожить, похмурі думки з’являються і розростаються в моїй голові. Вона пила кір із шампанським, і чимало, тож, коли вона замовляє шостий коктейль, я припускаю, що, може, не варто більше пити.

Жаннетт дивиться на мене і каже:

— Мені холодно, я хочу пити і замовлю те, чого я, чорт забирай, хочу.

— Тоді візьми «Евіан» чи «Сан-Пеллеґріно», заради Бога, — кажу я.

«Сендстоун»

Ми з мамою сидимо у її приватній кімнаті в «Сендстоуні», де вона тепер живе. Вона на заспокійливих, у темних окулярах, усе торкається своєї зачіски, а я дивлюся на свої руки, практично впевнений, що вони трусяться. Вона намагається посміхатися, коли питає мене, що я хочу на Різдво. Не дивно, що мені потрібно докласти стільки зусиль, щоб підвести голову й подивитися на неї. Я вдягнув шерстяний габардиновий костюм із загостреними лацканами, на два ґудзики, «Жан Марко Вентурі», шкіряні черевики зі шнурівками від «Армані», краватку від «Поло», шкарпетки, не пам’ятаю звідки. Уже майже середина квітня.

— Нічого, — кажу я й заспокійливо посміхаюсь.

Пауза. Я порушую її, питаючи:

— А ти що хочеш?

Вона довго мовчить, я знову дивлюся на руки, на засохлу кров під нігтем великого пальця, певно, кров дівчини на ім’я Сьюкі. Моя мати втомлено облизує губи й каже:

— Не знаю. Просто хочу, щоб Різдво пройшло добре.

Я не відповідаю. Останню годину я провів, вивчаючи свою зачіску в дзеркалі, — довелося наполягти, щоб його повісили в маминій кімнаті.

— Ти виглядаєш нещасним, — раптом каже вона.

— Це неправда, — кажу я, коротко зітхнувши.

— Ти виглядаєш нещасним, — каже вона, вже тихіше.

Торкається волосся, сліпучо-білого, знову.

— Що ж, ти теж, — кажу я повільно і сподіваюся, що більше вона не скаже нічого.

Більше вона нічого й не каже. Я сиджу в кріслі біля вікна, дивлюся крізь ґрати — газон на вулиці темнішає, на сонце набігла хмара, невдовзі трава знову стає зеленою. Вона сидить на своєму ліжку в нічній сорочці з «Берґдорфз» і капцях «Норма Камалі», які я купив їй на Різдво минулого року.

— Як пройшла вечірка? — питає вона.

— Добре, — вгадую я.

— Скільки було людей?

— Сорок. П’ятсот, — знизую я плечима. — Я не впевнений.

Мати знову облизує губи, ще раз торкається волосся.

— О котрій ти пішов?

— Не пам’ятаю, — відповідаю я після довгої паузи.

— О першій? О другій? — все питає вона.

— Певно, о першій, — кажу я, мало не перебиваючи її.

— О.

Знову пауза, вона поправляє свої темні окуляри, чорні «Рей-Бен», які я купив їй у «Блумінґдейлз» за двісті доларів.

— Там було не дуже добре, — марно кажу я, дивлячись на неї.

— Чому? — з цікавістю питає вона.

— Просто так, — відповідаю я, знову дивлюсь на свою руку, на цяточки крові під нігтем великого пальця, на фотографію мого батька замолоду, що стоїть на маминому нічному столику, поряд із фотографією нас із Шоном, ще підлітків — ми обидва в смокінгах і жоден із нас не посміхається.

Батько на фотографії вбраний у двобортний чорний спортивний піджак на шість ґудзиків, білу бавовняну сорочку з косим комірцем, краватку, нагрудну хустку, черевики — все від «Брукс Бразерс». Він стоїть поряд із одним з кущів, вистрижених під тварину, у маєтку його батька в Коннектикуті, дуже давно, і у нього щось не так з очима.

Найкраще місто для бізнесу

Дощовим ранком вівторка, після тренування в «Ексклюзиві», я їду до квартири Пола Овена у Верхньому Іст-Сайді. Минув сто шістдесят один день, відколи я провів там ніч із двома дівчатами з ескорту. У жодній з чотирьох газет міста не було ані слова про знайдені тіла, так само й у місцевих новинах, навіть плітки не ходили. Я навіть почав розпитувати людей (дівчат, ділових знайомих) за вечерею, в коридорах «Пірс та Пірс», чи не чув ніхто про двох замучених проституток у квартирі Пола Овена. Але, наче в якомусь кіно, ніхто нічого не чув і гадки не мав, про що я говорю. Є чимало речей, про які слід турбуватися, — шокуючі масштаби змішування кокаїну на Магеттені з проносним та СПІДом, майбутнє Азії в дев’яностих, неможливість забронювати столик на восьму в «Піар», новому ресторані Тоні Мак-Мануса на Острові Свободи, крек. Так що підозрюю, що тіла так і не знайшли. Наскільки я знаю, Кімболл теж переїхав у Лондон.

Коли я виходжу з таксі, будівля виглядає якось інакше, хоч я й не можу зрозуміти, чому. У мене досі лежать ключі, вкрадені в Овена тієї ночі, коли я його вбив, тож я дістаю їх, намагаюся відімкнути вхідні двері, але вони не підходять. Натомість, швейцар в уніформі, якого півроку тому тут не було, відчиняє двері, перепрошує за затримку. Я стою під дощем, ошелешений, а він радісно запрошує мене увійти, з сильним ірландським акцентом:

— То ви заходите чи ні — ви ж там змокнете.

Я заходжу до холу, з парасолькою під рукою та хірургічною маскою, яку я взяв, щоб впоратися зі смородом, у кишені. Я тримаю вокмен і думаю, що ж сказати, як це сформулювати.

— То чим можу допомогти вам, сер? — питає швейцар.

Я затинаюсь, тривала, незручна пауза, а потім кажу просто:

— Квартира чотирнадцять А.

Він уважно мене оглядає, перш ніж перевірити свій журнал, тоді радісно всміхається і робить якусь позначку.

— О, звісно. Місіс Вульф зараз уже там.

— Місіс… Вульф? — Я заледве посміхаюся.

— Так. Вона брокер, — каже він, підводячи на мене погляд. — У вас же призначена зустріч, так?

Ліфтер, теж новинка в цьому будинку, дивиться в підлогу, поки ми їдемо вгору. Я намагаюся згадати всі мої кроки тієї ночі, взагалі на тому тижні, але марно — я знаю, що не повертався до квартири після того, як убив тих двох дівчат. «Скільки коштує квартира Овена?» — це питання пробивається до мене і зрештою осідає, пульсуючи, у мозку. «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про людей, яким видалили половину мозку. У мене наче крига в грудях.

Двері ліфта відчиняються. Я обережно виходжу, дивлюсь, як вони зачиняються, тоді йду коридором до квартири Овена. Чую всередині голоси. Я притуляюся до стіни й зітхаю, у мене в кишені ключі, але я вже знаю, що замки змінили. Поки я думаю, що ж мені робити, тремчу, дивлюся на свої лофери — вони чорні, від «А. Тестоні», двері до квартири відчиняються, миттєво вибивають мене з нападу жалю до себе. Виходить брокер, жінка середнього віку, посміхається мені й дивиться у свій записник.

— Ви в мене на одинадцяту?

— Ні, — відповідаю я.

— Перепрошую, — каже вона і йде далі коридором, озирається на мене один раз із дивним виразом обличчя, потім зникає за поворотом. Я дивлюсь у квартиру. Серед вітальні щось обговорює пара років під тридцять. На ній шерстяний жакет, шовкова блуза, слакси з шерстяної фланелі «Армані», позолочені сережки, рукавички, в руках пляшка води «Евіан». Він вбраний у твідовий спортивний піджак, кашемірову жилетку, сорочку з бавовняного шамбре, краватку «Пол Стюарт», бавовняний плащ від «Аґнес Бі», перекинутий через руку. Квартира за ними здається ідеально чистою. Нові жалюзі, панелі зі штучної шкіри прибрані; але меблі, стінний живопис, низький скляний столик, стільці «Тонет», чорний шкіряний диван — усе лишилось, як було. Великий телевізор перенесли до вітальні, він працює, ледве чутно, зараз іде реклама, у якій пляма сходить із піджака і говорить на камеру, але це не відганяє від мене думок про те, що я робив із грудьми Крісті, з головою однієї з дівчат без носа, з відгризеними вухами, як зуби було видно через дірки там, де я відірвав плоть із її щелеп та щік, потоки крові по квартирі, сморід мертвого тіла, моя тривога і збентеження…