— Бо вважаю, що тобі варто до когось походити, — нерішуче, але щиро веду я. — Я думаю, що ти емоційно нестабільна.

— У тебе у квартирі висить постер Олівера Норта[155], і ти називаєш мене нестабільною? — питає вона, шукаючи в сумочці ще щось.

— Ні. Ти така, Евелін, — кажу я.

— Перебільшення. Ти перебільшуєш, — відповідає вона, копирсається в сумочці, не дивиться на мене.

Я зітхаю, але все одно серйозно починаю:

— Я не буду нав’язувати свою думку, але…

— Це так незвично для тебе, Патріку, — каже Евелін.

— Евелін. Це мусить припинитися, — зітхаю я, говорячи зі своєю серветкою. — Мені двадцять сім. Я не хочу, щоб мене обтяжували якісь зобов’язання.

— Любий? — питає вона.

— Не називай мене так, — різко обриваю її я.

— Як? Любий? — перепитує Евелін.

— Так, — знову різко кажу я.

— А як ти хочеш, щоб я тебе називала? — сердито питає вона. — Директором? — І ледь приховує смішок.

— О, Боже.

— Ні, Патріку, серйозно. Як мені тебе називати?

«Королем, — думаю я. — Королем, Евелін. Я хочу, щоб ти звала мене королем». Але вголос я цього не кажу.

— Евелін. Я взагалі не хочу, щоб ти мене якось називала. Думаю, нам не варто більше бачитись.

— Але твої друзі — мої друзі. Мої друзі — твої. Не думаю, що так вийде, — каже Евелін і додає, дивлячись кудись над моїм ротом: — У тебе щось на верхній губі. Візьми серветку.

Я роздратовано знімаю крихту.

— Слухай, я знаю, що твої друзі — мої друзі, і навпаки, я про це вже думав. — Після паузи, глибоко вдихнувши, я кажу: — Можеш їх забирати.

Нарешті Евелін дивиться на мене, ошелешена, і тихо каже:

— То ти це серйозно, так?

— Так, — відповідаю я. — Серйозно.

— Але… що буде з нами? Що з нашим минулим? — тупо питає вона.

— Минуле — нереальне, це просто сон, — кажу я. — Не говори про минуле.

Евелін з підозрою звужує очі.

— Ти щось маєш проти мене, Патріку? — І майже одразу твердість її обличчя змінюється очікуванням, може, навіть надією.

— Евелін, — зітхаю я. — Вибач. Ти просто… не настільки важлива… для мене.

Вона одразу ж питає:

— А хто важливий? Хто для тебе важливий, Патріку? Кого ти хочеш? — І після сердитої мовчанки питає: — Шер[156]?

— Шер? — збентежено перепитую я. — Шер? Про що ти говориш? Гаразд, забудь. Я хочу все скінчити. Мені потрібен регулярний секс. Мені треба розвіятися.

За пару секунд Евелін просто божеволіє, їй ледве вдається стримувати істерику, що хвилями прокочується по її тілу. Мене це радує не так сильно, як я очікував.

— Але ж що з нашим минулим? Нашим минулим? — знову марно питає вона.

— Не згадуй про це, — кажу я їй, нахиляючись вперед.

— Чому ні?

— Бо у нас його насправді не було, — кажу я, намагаючись не підвищувати голос.

Евелін опановує себе і, не дивлячись на мене, знову відкриває сумочку, буркоче:

— Патологічна. Це патологічна поведінка.

— І що це означає? — ображено питаю я.

— Це мерзенно і патологічно. — Вона знаходить коробочку для пігулок від «Лора Ешлі» й розкриває її.

— Що саме патологічно? — питаю я, намагаючись усміхнутися.

— Облиш. — Евелін ковтає якусь пігулку, я її не впізнаю, і запиває моєю водою.

— Я патологічний? Ти кажеш мені, що я патологічний? — питаю я.

— Ми по-різному дивимося на світ, Патріку. — Евелін шморгає носом.

— І слава Богу, — зі злістю кажу я.

— Ти нелюдяний, — каже вона, здається, намагаючись не плакати.

— Я… — Я затинаюся, намагаюсь захистити себе. — Я в контакті з… людяністю.

— Ні, ні, ні, — хитає вона головою.

— Я знаю, що іноді поводжусь… божевільно, — кажу я непевно.

Евелін раптом відчайдушно хапає мою руку через весь стіл, притягає до себе.

— Що ти хочеш, щоб я зробила? Чого ти хочеш?

— Евелін, — гарчу я, забираючи руку, шокований тим, що нарешті пробився до неї.

Евелін плаче.

— Патріку, що мені зробити? Скажи. Будь ласка, — благає вона.

— Ти маєш… Господи, не знаю я. Носити еротичну білизну? — припускаю я. — Боже, Евелін. Я не знаю. Нічого. Ти тут нічого не зробиш.

— Прошу, скажи, що я можу зробити? — тихо схлипує вона.

— Не так часто посміхатись? Краще розумітися на машинах? Не так часто повторювати моє ім’я? Ти щось таке хочеш почути? — питаю я. — Це нічого не змінить. Ти навіть пиво не п’єш, — буркочу я.

— Але ж ти теж не п’єш пиво.

— Це не має значення. До того ж я щойно саме його і замовив. Ось так.

— О, Патріку.

— Якщо хочеш щось для мене зробити, можеш припинити цю сцену, — кажу я, ніяково озираючись.

— Офіціанте? — питає Евелін, щойно він приносить нам еспресо без кофеїну, портвейн та сухе пиво. — Я буду… я буду… що? — Вона дивиться на мене зі страхом та панікою, розгублена. — «Корона»? Ти її п’єш, Патріку? «Корону»?

— Господи. Припини. Вибачте її, — кажу я офіціанту і, щойно він йде додаю: — Так. «Корону». Але ми в клятому китайсько-каджунському бістро…

— Боже, Патріку, — схлипує Евелін й сякається в носову хустинку, яку я їй кинув. — Ти такий мерзенний. Ти… жорстокий.

— Ні, я… — я знову затинаюсь.

— Ти… не… — Вона змовкає, витирає обличчя, нездатна закінчити фразу.

— Я не що? — питаю я, мені цікаво.

— Ти не… — вона хлюпає носом, опускає очі, її плечі здригаються. — Не здоровий. Ти… — вона задихається. — Ти незрозумілий.

— Зрозумілий, — сердито кажу я, захищаючись. — Дуже навіть зрозумілий.

— Ти кровопивця, — схлипує Евелін.

— О ні, — кажу я, дивлячись на неї. — Це ти кровопивця.

— Боже, — стогне вона, люди за сусіднім столиком дивляться на нас, потім відвертаються. — Просто не віриться.

— Я йду, — м’яко кажу я. — Я оцінив цю ситуацію, і я йду звідси.

— Не треба, — Евелін намагається схопити мене за руку. — Не йди.

— Я йду, Евелін.

— Куди ти йдеш? — раптом вона рішуче опановує себе. Вона ніяк не може дозволити сльозам, яких, як я помітив, зовсім небагато, зіпсувати свій макіяж. — Скажи, Патріку, куди ти йдеш?

Я кладу сигару на стіл. Вона надто засмучена, щоб це прокоментувати.

— Просто йду, — відповідаю я.

— Але куди? — питає Евелін, сльози в очах. — Куди ти йдеш?

Схоже, що всі люди в ресторані, які можуть нас чути, відвертаються в інший бік.

— Куди ти йдеш? — знову питає Евелін.

Я не відповідаю, я загубився у своїх думках, я думаю про інше: ордери, біржові пропозиції, право на одержання акцій працівниками компанії, придбання підприємства в кредит із заставою майна, фінансування, рефінансування, боргові зобов’язання, зміну юридичного статусу, передачу повноважень, форму 8-К, форму 10-Q, нульовий прибуток, оплату натурою, ВНП, МВФ, модні гаджети, мільярдерів, Кенкічі Накаджиму[157], безкінечність, Безкінечність, яка максимальна швидкість розкішного авто, виведення з кризи, втратні облігації, чи не відмінити мені підписку на журнал «Економіст», Святвечір, коли мені було чотирнадцять років і я зґвалтував одну з покоївок, інклюзивність, заздрість щодо життя інших, чи можна вижити, якщо в тебе тріснув череп, очікування в аеропортах, придушений крик, кредитні картки і чужий паспорт, і коробку сірників з «Ля Коте Баск», забризкану кров’ю, поверхню, поверхню, поверхню, Роллс — це Роллс, це Роллс. Для Евелін наші стосунки — жовто-блакитні, однак для мене це сіре місце, переважно, затемнене, розбомблене, плівка з цього фільму в моїй голові — безкінечні кадри з камінням, мова, якою там розмовляють, — вкрай іноземна, звук накладається на нові зображення: кров, що ллється з банкоматів, жінки, які народжують через анальний отвір, зародки, заморожені чи збовтані (як це?), ядерні боєголовки, мільярди доларів, повне знищення світу, когось б’ють, хтось інший вмирає, ще хтось — без крові, найчастіше — від пострілу з рушниці, замовні вбивства, коми, життя, розігране як ситком, порожня сторінка, що перетворюється на мильну оперу. Це ізолятор, який потрібен тільки для того, щоб відкрити мою серйозно обмежену здатність відчувати. Я у його центрі, я поза часом, і ніхто не питає мене про те, хто я такий. Я раптом уявляю скелет Евелін, покручений, він розсипається, і це наповнює мене радістю. Мені знадобилося чимало часу, щоб відповісти на її питання (Куди ти йдеш?), але тепер, ковтнувши портвейну, потім пива, я підводжуся і кажу їй, одночасно думаючи: «Якби я й справді був машиною, що б це змінило?»

155

Колишній офіцер морської піхоти, звільнений з Ради національної безпеки США, коли стало відомо, що він нелегально продавав американську зброю Ірану, в обмін на що проіранські сили Лівану звільняли американських заручників. У травні 1989 р. суд визнав його невинуватим.

156

Відома поп-співачка вірменського походження, зробила чимало пластичних операцій.

157

Японський мільярдер.