Трохи згодом, як можна було здогадатися, вона лежить гола на підлозі, руки й ноги прив’язані до імпровізованих стовпчиків на дошках, обважених металом. Руки ще й прибиті гвіздками, ноги розставлені якомога ширше. Під зад підкладена подушка, розкрита вульва вимазана сиром брі, трохи сиру запхано у вульву. Вона ледве отямилась, і коли бачить мене, голого, над собою, можу уявити, яким страшним жахом її наповнює те, що в мені, практично, нема нічого людського. Я розклав її перед новим телевізором «Тошиба», поставив у відеомагнітофон стару касету, тож на екрані — остання дівчина, яку я знімав. На мені костюм від «Джозеф Аббуд», краватка від «Пол Стюарт», взуття від «Джей Крю», жилетка якоїсь італійської марки, я стою на колінах поряд із тілом, їм мозок дівчини, жадібно жеру його, змащую шматки рожевого м’яса гірчицею «Ґрей Пупон».

— Бачиш? — питаю я дівчину, не ту, що на екрані. — Ти це бачиш? Ти дивишся? — шепочу я.

Я спробував запхати їй до рота перфоратор, але вона при тямі, й у неї достатньо сили, щоб зціпити зуби, міцно, і хоча перфоратор швидко проходить крізь них, мені це не цікаво. Тож я підводжу її голову з закривавленим ротом і змушую додивитися плівку до кінця, а поки вона дивиться на дівчину на екрані, у якої кров тече з кожного можливого отвору, сподіваюся, вона усвідомлює, що це все одно з нею сталося б. Що вона все одно опинилася б на підлозі в моїй квартирі, з прибитими до стовпів руками, з сиром та битим склом у піхві, розбитою головою, пурпуровою від крові, навіть якщо пішла б «У Нелл», або до «Індокитаю», або «Марсу», або бару «Au» замість «М. К.», навіть якщо не сіла б зі мною в таксі до Верхнього Вест-Сайду, це все одно сталося б. Я б знайшов її. Так влаштований світ. Я вирішую не перейматись камерою сьогодні.

Я намагаюся засунути одну з порожніх пластикових трубок з демонтованого щурячого лабіринту їй у пизду так, щоб її охоплювали статеві губи, але навіть із оливковим маслом вона не входить так, як треба. Упродовж цього часу з магнітофону грає «Найгірше, що могло статися» Френкі Валлі, і я похмуро підспівую самими губами, пхаючи трубку цій сучці в піхву. Зрештою доводиться полити вхід у піхву кислотою так, щоб плоть розійшлась перед пластиком, і доволі скоро трубка легко входить усередину.

— Сподіваюся, тобі боляче, — кажу я.

Щур б’ється об стінки скляної клітки, поки я несу її з кухні у вітальню. Він відмовився їсти те, що лишилося від іншого щура, якого я купив для розваги минулого тижня, і тепер його рештки гниють у кутку клітки (останні п’ять днів я морив його голодом). Я ставлю скляну клітку поряд із дівчиною, і, може, від запаху сиру щур починає божеволіти — спочатку бігає по колу й вищить, потім намагається перехилити немічне від голоду тіло через край клітки. Щура не треба підганяти, й зігнута плічка, яку я підготував, лишається непотрібною. Дівчина досі при собі, а істота десь знаходить сили і без зусиль несеться вгору трубкою, поки половина її тіла зникає всередині, а потім, за хвилину (тіло щура посмикується, поки він їсть), воно вже повністю там, стирчить тільки хвіст. Я висмикую з дівчини трубку, гризун у пастці. Невдовзі хвіст теж зникає всередині. Звуки, які видає дівчина, переважно, незрозумілі.

Я вже можу сказати, що це буде типово позбавлена сенсу марна смерть, але я звик до жахіть. Це чистий кошмар, але навіть так він не засмучує й не тривожить мене. Я не сумую, і щоб довести це собі самому, після хвилини чи двох спостереження за щуром усередині її живота, тримаючи дівчину притомною, так що вона трусить головою від болю, очі широко розплющені від жаху та збентеження, я беру бензопилу й за декілька секунд розпилюю її навпіл. Зубці проходять крізь шкіру, м’язи, жили, кістки так швидко, що вона лишається живою достатньо довго, щоб побачити, як я відтягаю її ноги від тіла — її справжні стегна, те, що зосталося від сплюндрованої піхви, — й піднімаю це перед собою, залите кров’ю, наче трофей. Її очі ще хвилину лишаються розплющеними, вони розфокусовані, повні відчаю, потім вона заплющує їх, а я, поки вона ще жива, просто так всаджую ніж їй у перенісся, відрізаю плоть із чола, а потім відрубую кістку підборіддя. У неї лишилась лише половина рота, і я трахаю її туди один раз, двічі, тричі. Мені байдуже, чи дихає вона, чи ні, я пальцями видавлюю їй очі. З’являється щур, головою вперед — він якось розвернувся всередині дівчини. Він залитий пурпуровою кров’ю, я бачу, що пила відрізала йому десь з половину хвоста, і я згодовую йому рештки брі, доки не відчуваю, що мушу затоптати його до смерті, що й роблю. Пізніше стегно й ліва щелепа дівчини лежать у духовці, запікаються, а жмутки лобкового волосся — у кришталевій попільничці «Стюбен», і коли я підпалюю їх, вони дуже швидко згоряють.

Ще один новий ресторан

Протягом певного обмеженого часу я цілком здатен бути веселим і комунікабельним, тож приймаю запрошення Евелін у перший тиждень листопада повечеряти з нею в «Люку», новому супершикарному китайському ресторані, який, як не дивно, подає ще й креольську кухню. У нас хороший столик (заброньований на ім’я Вінтергрін[149] — проста й вишукана перемога), я почуваюся спокійним та приземленим, навіть коли Евелін сидить навпроти мене і белькоче про величезне яйце Фаберже, яке начебто саме собою котилося навколо фойє готелю «П’єр», чи щось таке. Минулого тижня в «Роялтоні» відбулась офісна гелловінська вечірка, я був у костюмі серійного вбивці з табличкою «СЕРІЙНИЙ УБИВЦЯ» на спині (вона виявилася легшою, ніж дошка з написом «УБИВЦЯ ПЕРФОРАТОРОМ», яку я зробив трохи раніше), а під цими словами кров’ю написано «Так, це я», і костюм теж весь у крові, частково штучній, частково справжній. В одній руці у мене був жмуток волосся Вікторії Белл, а поряд з бутоньєркою (маленька біла троянда) — виварена кістка пальця. Костюм був дуже витончений, однак Крейґ Мак-Дермотт усе одно обійшов мене й посів перше місце в конкурсі. Він одягнувся Айвеном Боескі[150], і, як на мене, це нечесно, бо чимало людей думали, що я минулого року був у костюмі Майкла Мілкена[151]. «Шоу Патті Вінтерс» вранці було про дітей домашніх абортів.

Перші п’ять хвилин вечері проходять добре, тоді приносять замовлені напої, і я інстинктивно тягнуся до свого, але відчуваю, що зіщулююсь щоразу, як Евелін розтуляє рот. Я помічаю, що сьогодні тут вечеряє Сол Стейнберг[152], але вирішую не казати про це Евелін.

— Може, тост? — пропоную я.

— О, за що? — без цікавості бурмоче Евелін, вигинає шию, роздивляється дуже білу, погано освітлену залу.

— За свободу? — втомлено питаю я.

Але ж вона не слухає, бо до нашого столика підходить якийсь англієць у шерстяному костюмі в «гусячі лапки» на три ґудзики, шерстяній картатій жилетці, бавовняній сорочці з косим комірцем, замшевих черевиках та шовковій краватці, все від «Ґарріка Андерсона» — якось після того, як ми з Евелін посварились у барі «Au», вона показала на нього й сказала, що він «шикарний», а я назвав його «карликом», і тепер він відверто фліртує з нею, і мене бісить те, що вона може відчувати, що я ревную, але зрештою я сміюсь останнім, коли він питає, чи вона досі працює «в тій галереї на Першій авеню», і Евелін, явно зла, з витягнутим обличчям каже «ні», виправляє його, і після кількох незграбних фраз він іде. Вона шморгає носом, розгортає своє меню й одразу заводить про щось інше, не дивлячись на мене.

— Що це за дивні футболки, які я постійно бачу? — питає вона. — По всьому місту? Ти бачив? «Нуга це смерть»? У людей масові проблеми з харчуванням? Я щось пропустила? Про що ми говорили?

— Ні, ти помиляєшся. Там «Наука це смерть», — зітхаю я, заплющуючи очі. — Боже, Евелін, тільки ти могла переплутати це з солодощами.

Я жодної гадки не маю, що я верзу, але я киваю, махаю рукою комусь у барі — там літній чоловік, його обличчя в тіні, здається, я з ним знайомий, я не впевнений, але він піднімає свій келих шампанського і посміхається до мене, це полегшення.

149

Вічнозелений.

150

Біржовий маклер, передусім відомий участю в скандалі на Волл-стрит з використанням інсайдерської інформації в середині 80-х років ХХ сторіччя.

151

Фінансист, у 1990 році засуджений на 10 років за махінації на ринку облігацій.

152

Відомий художник-карикатурист, співпрацював із провідними ілюстрованими журналами.