З приходом детектива не схоже, що день буде хороший, і я стурбовано спостерігаю за ним, поки він сідає, схрещує ноги так, що це спричиняє в мене невимовний жах. Я розумію, що надто довго мовчу, коли він розвертається, щоб подивитися, чи не поклав я слухавку.

— Дійсно, і… так, Джоне, все так. І… так, завжди лишай стилісту п’ятнадцять відсотків на чай… — Пауза. — Ні, власнику салону чайові не потрібні…

Я безпорадно знизую плечима, дивлячись на детектива, і закочую очі. Він киває, з розумінням всміхається і перехрещує ноги. Непогані шкарпетки. Господи.

— Дівчині, яка миє тобі волосся? По-різному. Я б сказав, долар чи два… — Я сміюся. — Залежно від того, як вона виглядає. — Сміюся голосніше. — Так, і від того, що ще вона тобі миє…

Ще одна пауза, тоді я кажу:

— Слухай, Джоне, я мушу йти. Щойно прийшов Ті Бун Пікенз[135]… — Я замовкаю, шкірюсь, наче ідіот. — Та жартую…

Знову пауза.

— Ні, жодних чайових власнику салону. — Я знову сміюсь. — Так, Джоне… Так, зрозумів.

Я кладу слухавку, складаю антену і, марно підкреслюючи свою нормальність, кажу:

— Вибачте за це.

— Ні, це ви вибачте, — каже детектив щиро. — Треба було домовитися з вами про зустріч. — Він показує на телефон, який я саме кладу на підзарядку, і питає: — Це було щось важливе?

— О, це? — перепитую я, сідаючи у своє крісло. — Просто балачки про проблеми бізнесу. Розглядаємо можливості… обмінюємось чутками… Поширюємо плітки.

Ми обидва регочемо. Кригу зламано.

— Привіт, — він трохи привстає, простягає мені руку. — Я Дональд Кімболл.

— Привіт, Пат Бейтмен, — кажу я, міцно стискаючи її. — Приємно познайомитись.

— Вибачте, що так до вас вриваюся, — каже детектив, — але я мав поговорити з Луїсом Керрузерсом, а його не було… ну, а ви тут, тож… — Він усміхається й знизує плечима. — Я знаю, які ви зайняті люди.

Він відводить очі від трьох примірників «Спортс ілюстрейтед», які вкривають мій робочий стіл разом із вокменом. Я теж їх помічаю, згортаю і кладу у верхню шухляду столу. Вокмен все ще працює.

— Отже, — кажу я, намагаючись виглядати якомога дружнішим та говірким. — Про що будемо говорити?

— Ну, — починає Кімболл, — мене найняла Мередіт Павелл розслідувати зникнення Пола Овена.

Я задумливо киваю, потім питаю:

— Ви не з ФБР чи ще з якоїсь організації?

— Ні-ні, — каже він. — Нічого такого. Просто приватні розслідування.

— О, зрозуміло… так, — ще раз киваю я, легше мені не стало. — Зникнення Пола… так.

— Тут нічого аж настільки офіційного, — говорить детектив. — У мене просто є кілька питань. Про Пола Овена. Про вас…

— Кави? — раптом питаю я.

Він якось непевно каже:

— Ні, дякую.

— «Пер’є»? «Сан-Пеллеґріно»? — пропоную я.

— Ні, дякую, — ще раз каже він і розгортає маленький чорний записник, який дістав із кишені разом із золотою ручкою «Кросс».

Я викликаю Джин.

— Так, Патріку?

— Джин, принеси, будь ласка, містеру… — я зупиняюся, підводячи очі.

Він теж дивиться на мене.

— Кімболл.

— …містеру Кімболлу пляшку «Сан-Пелле…»

— Ні-ні, дякую, — протестує він.

— Це дріб’язки, — наполягаю я.

У мене таке відчуття, що детектив відчайдушно намагається на мене не витріщатися. Він повертається до свого записника, робить якісь нотатки, щось викреслює. Дуже скоро заходить Джин, ставить на стіл перед Кімболлом пляшку «Сан-Пеллеґріно» та гранчак «Стюбен». Вона дивиться на мене стурбовано, я відповідаю похмурим поглядом. Кімболл посміхається і киває Джин, а я помічаю, що вона сьогодні не вдягнула ліфчик. Я проводжаю її безневинним поглядом, тоді повертаюся до Кімболла, складаю руки й сідаю прямо.

— Так про що будемо говорити? — повторюю я.

— Про зникнення Пола Овена, — нагадує мені детектив.

— О, так. Що ж, я нічого не чув про те, що він зник… — я змовкаю, потім намагаюся засміятись. — Принаймні в «Пейдж сикс» не писали.

Кімболл ввічливо посміхається.

— Гадаю, родина не хоче це розголошувати.

— Їх можна зрозуміти.

Я киваю на склянку та пляшку, яких він не торкнувся, і дивлюсь на нього:

— Лайму?

— Ні, дякую, — відповідає він. — Справді.

— Точно? — кажу я. — А то лайм завжди можна принести.

Кімболл робить коротку паузу, потім каже:

— Кілька базових питань, які потрібні мені для досьє, гаразд?

— Давайте, — кажу я.

— Скільки вам років? — запитує він.

— Двадцять сім, — кажу я. — У жовтні виповниться двадцять вісім.

— Де ви вчилися? — він щось записує.

— Гарвард, — відповідаю я. — Потім бізнес-школа Гарварду.

— Адреса? — питає Кімболл, дивлячись лише у свій записник.

— Вест-Сайд, Вісімдесят перша вулиця, п’ятдесят п’ять, — говорю я. — Комплекс «Американські сади».

— Непогано, — він вражено підводить на мене очі. — Дуже непогано.

— Дякую, — мені це лестить, я всміхаюсь.

— Це не там живе Том Круз? — питає детектив.

— Так.

Я стискаю перенісся. Раптом доводиться міцно заплющити очі. Я чую голос детектива:

— Вибачте, з вами все добре?

Я розплющую очі, вони сльозяться.

— А чому ви питаєте?

— Здається, ви… нервуєте.

Я дістаю з шухляди пляшку аспірину.

— «Нуприну»? — пропоную я детективу.

Кімболл спочатку дивно дивиться на пляшку, потім — на мене, і хитає головою.

— Емм… ні, дякую.

Він дістає з кишені пачку «Мальборо» і неуважно кладе її поряд з пляшкою води, щось видивляючись у записнику.

— Погана звичка, — відзначаю я.

Він дивиться на мене, бачить, що я не схвалюю, і сором’язливо посміхається.

— Знаю. Перепрошую.

Я дивлюсь на пачку.

— Тобто… мені краще тут не палити? — обережно питає Кімболл.

Я продовжую дивитись на пачку і думаю.

— Ні… думаю, цілком можна.

— Точно? — перепитує він.

— Без проблем.

Я викликаю Джин.

— Так, Патріку?

— Принеси, будь ласка, попільничку для містера Кімболла, — кажу я.

За кілька секунд вона так і робить.

— Що ви можете розповісти мені про Пола Овена? — нарешті питає детектив, коли Джин виходить із кабінету, поставивши кришталеву попільничку «Фортунофф» поряд із цілою пляшкою «Сан-Пеллеґріно».

— Ну, — я кашляю, проковтнувши дві пігулки насухо. — Я не дуже добре його знав.

— Наскільки добре ви його знали? — питає Кімболл.

— Я… навіть не знаю, — кажу я йому, майже чесно. — Він був частиною всієї цієї… Єльської історії.

— Єльської історії? — збентежено перепитує він.

Я мовчу, і гадки не маючи, про що говорю.

— Так… Єльської історії.

— Що ви маєте на увазі, яка… Єльська історії? — Кімболл заінтригований.

Я знову мовчу — що я маю на увазі?..

— Ну, по-перше, я думаю, що він, певно, був таємним гомосексуалістом. — Навряд чи, зважаючи на те, як він любив дівчат. — Нюхав чимало кокаїну… — Я змовкаю, а потім непевно додаю: — Ця Єльська історія.

Я впевнений, що це звучить дивно, але більш нічого придумати не можу.

В офісі стає дуже тихо. Кімната раптом здається тісною, страшенно спекотною, і хоча кондиціонер працює на повну, повітря здається несправжнім, підробленим.

— Отже… — Кімболл безпорадно дивиться у свій записник. — Ви нічого не можете розповісти про Пола Овена?

— Ну, — зітхаю я, — гадаю, він жив впорядкованим життям. — І загнаний у глухий кут, припускаю: — Він… збалансовано харчувався.

Я відчуваю, що Кімболл розчарований.

Він запитує:

— Якою він був людиною? Окрім… — він затинається, всміхається фальшиво. — Окрім того, що ви вже сказали.

Як описати йому Пола Овена? Зухвале, зарозуміле, життєрадісне мудило, яке постійно ухилялося від того, щоб оплатити рахунок «У Нелл»? Сказати, що я, на жаль, володію інформацією про те, що у його пеніса було ім’я, і це ім’я — Майкл? Ні. Спокійніше, Бейтмене. Я, здається, посміхаюсь.

— Сподіваюся, це не перехресний допит, — примудряюся сказати я.

135

Американський магнат і фінансист.