— Щось я трохи ніякий, — визнає він і п’яно вичавлює скибку лайму просто на стіл, не поціливши в пиво.

— Ага.

Я вмочую шматок мексиканської ріпи в соус з ревеню та гірчиці, вдаючи, що не звертаю на нього уваги.

До кінця вечері Овен такий п’янючий, що я: 1) змушую його оплатити рахунок, а це — двісті п’ятдесят доларів; 2) змушую визнати, що він тупий сучий син; 3) везу його до себе додому, де він наливає собі ще випити — насправді, він знайшов пляшку «Акації», яку я, начебто, сховав, і відкоркував її срібним штопором «Малазоні», який Пітер Редлоф подарував мені, коли ми закінчили з угодою Хезерберга. У ванній я дістаю сокиру, яку перед цим сховав у душі, приймаю дві пігулки «Валіуму» по п’ять міліграмів, запиваю ковпачком «Плаксу» для полоскання рота і виходжу в коридор, де дістаю з шафи й надягаю дешевий дощовик, який у середу купив у «Брукс Бразерс», і повертаюся до Овена. Він схилився до стереосистеми у вітальні, передивляється мою колекцію дисків. Світло ввімкнене по всій квартирі, жалюзі опущені. Зрештою Овен випрямляється, повільно задкує, відпиваючи зі своєї склянки, роздивляється квартиру, сідає на білий алюмінієвий складаний стілець, що його я кілька тижнів тому купив на розпродажу на честь Дня Пам’яті в «Конранз», — і лише зараз помічає газети («Ю-ес-ей тудей», «Дабл’ю» та «Нью-Йорк таймс»), розстелені під ногами, щоб на полірований світлий дуб підлоги не потрапила його кров. Я наближаюся до нього, в одній руці — сокира, другою застібаю ґудзики на дощовику.

— Гей, Хальберстаме, — гукає він, примудрившись зажувати обидва слова.

— Так, Овене, — кажу я, підходячи ще ближче.

— Чому тут, емм… по всій підлозі копії рубрики «Стиль»? — втомленим голосом запитує він. — У тебе є собака? Чау-чау чи щось таке?

— Ні, Овене.

Я повільно обходжу стілець, доки не опиняюся просто перед ним так, щоб він мене бачив, але він настільки п’яний, що навіть не може сфокусувати очі на сокирі, яку він не помічає, навіть коли я піднімаю її над головою. Так само, як тоді, коли я вирішую зробити інакше і опускаю її до рівня своєї талії, тримаючи як бейсбольну битку, якою я збираюся відбити м’яч, у ролі м’яча — голова Овена.

Овен трохи мовчить, потім каже:

— От знаєш, я раніше ненавидів Іґґі Попа, але тепер він став таким комерційним, що подобається мені значно більше за…

Сокира влучає йому просто в обличчя на півслові, товсте лезо входить у роззявлений рот і затикає його навіки. Очі Пола дивляться на мене, потім машинально закочуються під лоб, потім знову дивляться на мене; раптом він намагається схопити ручку сокири, але шок від удару забирає в нього силу. Спочатку нема ані крові, ані звуків, окрім шелестіння газет, що рвуться під ударами ніг Пола. Кров починає повільно литися з кутиків рота після першого удару, а коли я витягую сокиру, мало не стягнувши Овена зі стільця, і знову б’ю його в обличчя, розколюючи його, кров бризкає двома коричнюватими гейзерами просто на мій дощовик. Все це супроводжує жахливе шипіння, що виходить із ран у черепі Пола, в тих місцях, де кості та плоть більше не з’єднані. Після цього лунає грубий звук, наче хтось перхнув, — частина його мозку через тиск вилізає з виразок на лиці, рожевий та блискучий. Пол в агонії падає на підлогу, його обличчя — сіра та кривава маса, крім одного ока — воно неконтрольовано кліпає. Його рот — викривлена, рожево-червона каша з зубів, м’яса та кісток щелепи, язик звисає з поранення на щоці, здається, тримається на чомусь, схожому на товсту пурпурову мотузку. Один раз я кричу на нього: «Йобаний чортів вилупок. Вилупок йобаний». Потім стою і чекаю, дивлячись на тріщину в стелі над картиною Оніки, яку все ще не відремонтували. Пол нарешті помирає через п’ять хвилин. Кров перестає текти через тридцять.

Я беру таксі до квартири Овена у Верхньому Іст-Сайді та, їдучи через Центральний Парк цієї глухої й задушливої червневої ночі на задньому сидінні таксі, усвідомлюю, що на мені досі закривавлений дощовик. Я заходжу до його житла, відімкнувши двері ключами, які я взяв у кишені трупа, і одразу ж спалюю дощовик у каміні, поливши його рідиною з запальнички. Вітальня в Овена простора, в мінімалістичному стилі. Стіни з білого фарбованого бетону, крім однієї, з великими модними науковими малюнками на стіні, що виходить на П’яту авеню, довгий ряд панелей із фальшивої волової шкіри, під ним — чорний шкіряний диван.

Я вмикаю телевізор «Панасонік» з екраном на 31 дюйм[124] на «Вечірнє шоу з Девідом Леттерманом», потім беруся за автовідповідач, щоб змінити повідомлення на ньому. Поки воно витирається (Овен перераховує всі номери, за якими його можна дістати, включаючи морський порт, заради Бога, зі стильними «Порами року» Вівальді на тлі), я вголос розмірковую, куди б мені відправити Пола, і, через декілька хвилин напружених дебатів із самим собою, вирішую: Лондон.

— Я відправлю покидька в Англію, — регочу я, роблячи телевізор тихіше, і записую нове повідомлення.

Мій голос схожий на голос Овена, а по телефону, певно, взагалі такий самий. Сьогодні в студії Леттермана безглузді трюки домашніх улюбленців. Німецька вівчарка в кашкеті з емблемою «Метс» чистить та їсть помаранч. Це повторюється двічі, уповільнено.

Я беру шкіряну валізу ручної роботи від «Ральф Лорен», укріплену по кутах, з золотими замками та полотняним чохлом кольору хакі, пакую туди двобортний шерстяний костюм на шість ґудзиків із загостреними лацканами та вузькими смужками та темно-синій костюм із шерстяної фланелі, обидва — «Брук Бразерс», разом із електробритвою «Міцубіші», ріжком для взуття зі срібною пластинкою від «Барніз», спортивним годинником «Тег-Хеєр», чорним шкіряним затискачем для грошей «Прада», ручним копіром «Шарп», електронним записником «Шарп», його паспортом у чорній шкіряній обкладинці та портативним феном «Панасонік». Собі я беру портативний плеєр для компакт-дисків фірми «Тошиба», у ньому лишається один із записів оригінального складу «Знедолених». Ванна кімната вся біла, тільки на одній стіні чорні плями, як на шкірі далматинця; я згрібаю все, що міг пропустити, у пластикову сумку «Хефті».

Тіло у моїй квартирі вже заціпеніло, я загортаю його в чотири дешевих махрових рушники, які я теж купив на розпродажу на честь Дня Пам’яті в «Конранз», і кладу його одягненого головою вперед, у спальний мішок із гусячим пухом фірми «Каналіно», застібаю і легко заношу до ліфта, потім тягну через хол, повз нічного швейцара вниз, де несподівано зустрічаю Артура Крістала та Кітті Мартін, які щойно вечеряли в «Кафе Люксембург». На щастя, Кітті Мартін офіційно зустрічається із Крейґом Мак-Дермоттом, котрий зараз у Г’юстоні, тож вони до мене не чіпляються, хоча Крістал, грубий вилупок, питає мене, якими правилами слід послуговуватися, вдягаючи білий смокінг. Я коротенько йому відповідаю, кличу таксі, легко кидаю спальний мішок на заднє сидіння, сідаю в машину і називаю водієві адресу в Пекельній Кухні. Там я піднімаю тіло на четвертий поверх сходами, дістаюсь до місця, що винаймаю в тій покиненій будівлі, кладу тіло Овена у велику порцелянову ванну, знімаю з нього костюм і, змочивши тіло водою, викидаю на нього два мішки вапна.

Пізніше, близько другої ночі, я лежу в ліжку і не можу заснути. Евелін телефонує, коли я саме слухаю повідомлення на автовідповідачеві й дивлюся записане вранці «Шоу Патті Вінтерс» про деформованих людей.

— Патріку? — запитує Евелін.

Після паузи, спокійним монотонним голосом я промовляю:

— Ви подзвонили на номер Патріка Бейтмена. Він не може зараз підійти до телефону. Будь ласка, лишіть своє повідомлення після сигналу… — і додаю: — Хорошого вам дня.

Роблю ще одну паузу, подумки благаючи, щоб вона на це купилась, і видаю жалісне «Пі-іп».

— Патріку, припини, — роздратовано каже Евелін. — Я знаю, що це ти. Що ти, в біса, робиш?

Я простягаю телефон перед собою і кидаю його на підлогу, потім жбурляю ним у нічний столик, натискаю на різні цифри, сподіваючись, що, коли я піднесу слухавку до вуха, мене привітають довгі гудки.

124

78,7 см.