— Вони купили Емпайр Стейт Білдинґ і «У Нелл». «У Нелл», уявляєш, Бейтмене? — вигукує він за другою порцією «Абсолюту» з льодом.

І це пробуджує в мені щось, наче щось вмикає, і, пішовши з бару на прогулянку Верхнім Вест-Сайдом, я опиняюсь у дверях колись шикарного ресторану Карлі Саймонза «Джей Акайл», він зачинився минулої осені. Повз мене їде на велосипеді кур’єр-японець, я одним стрибком збиваю його з ніг і затягую до дверей; те, що його ноги заплутались у велосипеді «Швінн», мені допомагає, бо велосипед блокує спазматичне здригання ногами, яке зазвичай супроводжує перерізане горло (ніж увійшов легко, без перешкод), однак він усе одно зміг п’ять чи шість разів підняти його ногами, перш ніж захлинутися власною гарячою кров’ю. Я відкриваю коробочки з японською їжею і викидаю їхній вміст на нього. Але на мій подив, замість суші, теріякі, ролів і локшини соба на його скривавлене судомне обличчя падає курка з горіхами кеш’ю, а яловичина чоу-мейн, смажений рис із креветками та свинина мушу розмазуються по тріпотливих грудях. Ця прикра невдача (я випадково вбив не того азіата) змушує мене подивитися, куди ж прямувало замовлення (до Саллі Рубінштейн); ручкою «Монблан» я пишу на його зворотному боці: «Тебе я теж дістану…, сучко», кладу аркуш на обличчя мертвого малого і, знизуючи плечима, перепрошуючи, буркочу: «Ну вибач»; і пригадую, що «Шоу Патті Вінтерс» сьогодні було про дівчат-підлітків, які продаються за крек. Я нині дві години був у спортзалі і тепер можу зробити двісті скручувань менш ніж за три хвилини. Біля дому Евелін я віддаю змерзлому волоцюзі одне з тих печив з віщуваннями, які я забрав у кур’єра, і він запихає все собі до рота, і печиво, і передбачення, вдячно киваючи. «Довбане мудило», — буркочу я, так щоб він почув. За рогом я бачу, що поліція досі чергує біля будинку, де Вікторія Белл, сусідка Евелін, позбулася голови. Перед домом Евелін припарковані чотири лімузини, один із них досі заведений.

Я запізнився. Вітальня та їдальня вже заповнені людьми, з якими я, направду, не хочу говорити. Високі блакитні ялинки у білих вогниках стоять з обох боків каміна. Грає диск старих різдвяних пісень шістдесятих у виконанні «Зе Ронеттс». Бармен у смокінгу наливає шампанське та егног[110], змішує «Мангеттени» та мартіні, відкорковує пляшки піно-нуар «Калера Дженсен» та шардоне «Шаппелле». Імпровізований бар між вазами з пуансетією оточують пляшки з портвейном двадцятилітньої витримки. Довгий складаний стіл застелений червоною скатертиною, на ньому безліч тарілок, форм та ваз, заповнених смаженими лісовими горішками, лобстерами, супом із устриць, супом із селери з яблуками, кав’яром білуги на тостах, цибулевими кільцями у вершках, смаженою гускою з каштанами, випічкою з кав’яром, овочевими тартами з соусом тапенада, смаженою качкою і смаженим телячим боком із цибулею шалот, ньоками, запеченими в соусі, овочевим штруделем, вальдорфським салатом, молюсками, брускетою з сиром маскарпоне, білими трюфелями, суфле з зеленого чилі, смаженою куріпкою з шавлією, картоплею, цибулею, журавлиновим соусом, пирогами з м’ясом, шоколадними трюфелями, тартами з лимонним суфле та тарт-татеном з горіхами пекан. Усюди горять свічки у свічниках «Тіффані» з чистого срібла. Не можна достеменно сказати, що це не галюцинація, але, здається, там є карлики, вбрані в червоні й зелені костюми ельфів, у фетрових капелюшках — вони розносять поміж гостей закуски на великих тацях. Я вдаю, що не помічаю їх, і прямую до бару, де одним ковтком випиваю склянку непоганого шампанського, потім підходжу до Дональда Пітерсона, на голові у котрого, втім, як і у більшості присутніх чоловіків, — паперові ріжки. З іншого боку кімнати — п’ятирічна Касандра, дочка Марії та Дарвіна Хаттонів, у оксамитовій сукні з нижньою спідницею від «Ненсі Холсер» за сім сотень доларів. Випивши другий келих шампанського, я переходжу до мартіні (подвійний «Абсолют») і тільки тоді заспокоююсь настільки, щоб оглянути кімнату уважніше, але кляті карлики досі тут.

— Забагато червоного, — буркочу я собі під ніс, входячи у транс. — Це мене нервує.

— Привіт, Мак-Клою, — каже Петерсен. — Що ти кажеш?

Я оклигую й автоматично питаю:

— Це запис британського складу «Знедолених» чи ні?

— Гей-гей, веселого тобі Різдва, — він п’яно тицяє в мене пальцем.

— То що це грає? — перепитую я, роздратовано. — До речі, сер, прикрашаймо наші хати[111].

— Білл Септор, — каже він, знизуючи плечима. — Чи то Септор, чи то Скептор.

— Чому б не поставити «Токінґ Гедз», заради Бога, — розчаровано скаржусь я.

Кортні стоїть з іншого боку кімнати з келихом шампанського і не звертає на мене жодної уваги.

— Або «Знедолених», — пропонує він.

— Американський чи британський склад? — я звужую очі, випробовую його.

— Ну… британський, — каже він, а карлик тицяє нам обом по тарілці вальдорфського салату.

— Це точно, — шепочу я і не зводжу очей з карлика, який віддаляється від нас.

Раптом до нас підбігає Евелін у соболиному жакеті та оксамитових брюках від «Ральф Лорен», в одній руці у неї гілка омели, яку вона піднімає над моєю головою, у другій — льодяник.

— Обережно, омела! — вигукує вона і сухо цілує мене у щоку. — Веселого Різдва, Патріку. Веселого Різдва, Джиммі.

— Веселого… Різдва.

Я не можу її відштовхнути, в одній руці у мене мартіні, а в другій — вальдорфський салат.

— Ти спізнився, любий, — каже вона.

— Не спізнився, — слабко протестую я.

— Ні, спізнився, — наспівує вона.

— Я був тут весь час, — спростовую я. — Просто ти мене не бачила.

— Припини нидіти. Ти просто Ґрінч якийсь. — Евелін повертається до Пітерсона. — Ти знав, що Патрік — Ґрінч?

— Маячня, — зітхаю я, дивлячись на Кортні.

— В біса, ми всі знаємо, що Мак-Клой — Ґрінч, — п’яно реве Пітерсон. — Як справи, містере Ґрінч?

— А що містер Ґрінч хоче на Різдво? — дитячим голосом белькоче Евелін. — Містер Ґрінч був хорошим хлопчиком цього року?

Я зітхаю.

— Ґрінч хоче плащ від «Бьорберрі», кашеміровий светр «Ральф Лорен», новий «Ролекс», автомагнітолу…

Евелін припиняє смоктати льодяник і втручається:

— У тебе ж нема машини, любий.

— Все одно хочу, — я знову зітхаю. — Ґрінч все одно хоче автомагнітолу.

— Як вальдорфський салат? — занепокоєно питає Евелін. — Добре смакує?

— Смакота, — буркочу я і витягую шию, бо помітив декого, і це мене вразило. — Ти не казала, що Лоренса Тіша[112] запрошено.

Евелін обертається.

— Це ти про що?

— А чому, — питаю я, — Лоренс Тіш розносить канапки?

— Господи, Патріку, це не Лоренс Тіш, — каже вона. — Це один із різдвяних ельфів.

— Один із кого? Ти про карликів?

— Це ельфи, — наполягає Евелін. — Помічники Санти. Боже, який ти буркун. Поглянь на них, вони такі милі. Ось там — Рудольф, льодяники роздає Блітцен. Ще є Доннер…

— Хвилинку, Евелін, зачекай, — кажу я, затуляючи очі рукою, в якій тримаю салат.

Мене пробиває піт, це дежавю, але чому? Я вже десь бачив цих ельфів? Гаразд, забудь.

— Я… це імена оленів. Не ельфів. Блітцен — олень.

— Єдиний із них єврей, — нагадує нам Пітерсен.

— О… — Евелін спантеличена цією інформацією і дивиться на Пітерсона, чекаючи на підтвердження. — То це правда?

Він знизує плечима, розмірковуючи, і виглядає збентежено.

— Лялечко… Олені, ельфи, Ґрінчі, брокери… Яка, в біса, різниця, поки «Кристал» ллється у келихи? — він хихотить і буцає мене в бік. — Правду я кажу, містере Ґрінч?

— Думаєш, атмосфера достатньо різдвяна? — з надією питає Евелін.

— О так, Евелін, — кажу я їй. — Дуже різдвяна, чесно, я не брешу.

— Але ж містер буркун спізнився, — жаліється вона і тицяє в мене ту чортову омелу. — І ані слова не сказав про вальдорфський салат.

— Знаєш, Евелін, у цьому мегаполісі чимало інших різдвяних вечірок, на які я міг би піти, однак я обрав твою. «Чому?» — спитаєш ти. «Чому?» — питаю я себе і не знаходжу адекватної відповіді. Все ж я тут, тож будь вдячна, лялечко, — говорю я.

110

Традиційний різдвяний коктейль з молока, яєць, спецій та алкоголю.

111

Перший рядок однойменної популярної різдвяної пісні.

112

Американський бізнесмен, інвестор, мільярдер.