— Гарний пес, — усміхаюсь я, нахиляючись до нього.

Шарпей витріщається на мене з підозрою і гарчить.

— Річарде!

Чоловік дивиться на собаку, потім на мене, наче вибачаючись, і я відчуваю, що це йому лестить — те, що я не лише помітив його собаку, а й зупинився поговорити про нього. Присягаюся, старий вилупок зашарівся і в нього встало в непоказних широких вельветових штанях, здається, від «Ральф Лорен».

— Нічого, — кажу я, ставлю дипломат на землю і починаю пестити собаку. — Це ж шарпей, так?

— Ні. Шар-пей, — шепелявить він.

Я ніколи не чув, щоб це так вимовляли.

— Шар-пей? — намагаюся повторити за ним я і гладжу оксамитову шию та спину собаки.

— Ні, — грайливо сміється він. — Шар-пей. Наголос на другому складі.

Нахолош на длугому шкладі.

— Усе одно, — кажу я, підводжуся і всміхаюсь хлопчачою посмішкою. — Гарний пес.

— О, дякую, — каже він. І роздратовано додає: — Він чимало мені коштує.

— Серйозно? А чому? — питаю я і знову гладжу собаку, схилившись до нього. — Привіт, Річарде. Привіт, хлопчику.

— Ви не повірите, — каже власник собаки. — Ось ці мішки навколо його очей треба хірургічно підтягувати кожні два роки, тож нам доводиться їздити до Кей-Вест — там є єдиний у світі ветеринар, якому я довіряю, підрізати, підшити, і Річард знову чудово бачить, так, маленький?

Він схвально киває, поки я продовжую звабливо водити рукою по спині собаки.

— Що ж, — кажу я. — Має чудовий вигляд.

Пауза, я спостерігаю за собакою, його власник спостерігає за мною, а потім просто не може втриматись і порушує тишу.

— Слухайте, якось соромно запитувати… — каже він.

— Давайте, — підбадьорюю його я.

— Господи, це так безглуздо, — хихотить він.

Я починаю сміятися.

— Чому?

— Ви модель? — запитує він уже без реготу. — Присягаюсь, я вас бачив у якомусь журналі чи ще десь.

— Не модель, — кажу я, вирішивши не брехати. — Але мені приємно.

— Ви схожі на кінозірку, — він робить непевний жест рукою. — Не знаю.

А потім шепелявить, Богом присягаюсь, сам до себе:

— Припини, дурнику, ти ганьбиш себе.

Я схиляюся, немовби збираюся підняти з землі дипломат, але там тінь, і педик не бачить, як я витягаю звідти ніж, найгостріший, з зубчастим лезом. Я питаю його, скільки він заплатив за Річарда, наче мимохідь, але насправді все продумано, і навіть не дивлюся, чи є на вулиці ще хтось. Швидким рухом я хапаю пса за шию і тримаю лівою рукою, притискаючи до ліхтаря, пес намагається вкусити мене, гризти мою рукавичку, клацає щелепами, але ж я так міцно схопив його за горло, що гавкати він не може, і я справді чую, як його трахея ламається під моєю рукою. Я заганяю ніж йому в голий живіт і швидко розпорюю його, ллється коричнева кров, пес б’є лапами, дряпає мене, тоді з рани випадають сині й червоні нутрощі, я кидаю собаку на тротуар; педик досі стоїть там, тримаючи шворку. Все трапилося так швидко, що він, шокований, дивиться на все це, налякано повторюючи: «Боже мій, Боже мій», а шарпей повзає по колу, скиглить, махаючи хвостом, тоді починає нюхати і лизати гору власних нутрощів на бруківці — вони досі приєднані до його живота. І коли у нього, досі на шворці, починаються передсмертні судоми, я налітаю на його власника, сильно штовхаю його назад скривавленою рукою в рукавичці й починаю бити ножем в голову та обличчя, зрештою двома різкими рухами відкриваю йому горло; струмінь червоно-коричневої крові б’є у білий БМВ 320і, припаркований на узбіччі, з такою силою, що в машині вмикається сигналізація, з-під його підборіддя вибиваються ще чотири фонтани крові. Кров шипить, наче ллється з розпилювача. Педик падає на тротуар, трясеться, мов скажений, кров досі періщить, я витираю ніж його курткою, кладу назад у дипломат і йду звідти, але щоб переконатися, що старий помер, а не вдає мертвого (іноді вони так роблять), я двічі стріляю йому в голову з глушником і тільки тоді рушаю, мало не послизнувшись на калюжі крові, яка витекла з його голови. Я прямую вулицею і, немовби в кіно, вигулькую з темряви перед «Д’Аґостіно», продавці запрошують мене всередину, і я купую пакет вівсяних пластівців із висівками за прострочений купон, а дівчина на касі (чорна, тупа, повільна) не помічає того, що дата на купоні вже минула, хоча я не взяв нічого, крім пластівців. Це спричиняє легке, але гаряче збудження, я виходжу з крамниці, розкриваю коробку і жменями пхаю пластівці до рота, водночас намагаючись насвистувати «Як круто розквитатися»; тоді я розгортаю парасольку і біжу Бродвеєм в один бік, потім — в інший, я кричу, наче банші, плащ розстебнутий і майорить за мною, немовби давня накидка.

Дівчата

Сьогодні в мене жахлива вечеря з Кортні у «Вільному плануванні». Вона трохи не при тямі, все питає про меню на курортах, Джорджа Буша, «Тофутті»[103], наче це чийсь кошмар. Я на неї абсолютно не зважаю, хоч і марно, і на середині речення (щось про «Пейдж сикс» та Джекі О[104]) я кличу офіціанта і замовляю холодну рибну юшку з кукурудзою, лимоном, соусом із морепродуктів, арахісом та кропом, салат цезар із руколою та філе меч-риби з гірчицею з ківі, хоча я це вже замовляв — як він і каже. Я дивлюся на нього, навіть не намагаючись вдати здивування, і похмуро всміхаюсь: «Так, замовляв, правда?» Флоридська кухня вражає, але порції маленькі та вкрай дорогі, особливо для місця, де на кожному столику стоїть тарілка з олівцями. (Кортні малює на паперовому килимку на столі принт «Лора Ешлі», я на своєму — вміст живота та грудей Моніки Ластґарден, і коли Кортні, зачарована моїм малюнком, запитує, що ж це таке, я відповідаю: «Ем… кавун».) Рахунок, який я оплачую платиновою карткою «Америкен експрес», перевищує три сотні доларів. Кортні личить шерстяний жакет, шовкова блуза та кашемірова спідниця «Донна Каран». Я вдягнув смокінг без жодної на те причини. «Шоу Патті Вінтерс» зранку було присвячене новому виду спорту — метанню гномів.

У лімузині я висаджую Кортні біля «У Нелл», де ми маємо зустрітися з Мередіт Тейлор, Луїсом Семюелсоном та Пірсом Таверсом, кажу їй, що мені треба дістати наркотиків, і обіцяю повернутися до півночі.

— І передай Нелл привіт, — кажу я мимохідь.

— Та купи щось внизу, заради Бога, — скиглить Кортні.

— Я ж пообіцяв декому заїхати саме до них. Параноя. Розумієш? — скімлю я у відповідь.

— У кого параноя? — питає вона і дивиться скоса. — Не розумію.

— Люба, наркотики внизу навіть до підсолоджувача не дотягують, — кажу я їй. — Ти ж знаєш.

— Не вплутуй мене, Патріку, — попереджає вона.

— Просто йди всередину і замов мені «Фостерз»[105], гаразд?

— Куди ти насправді йдеш? — з підозрою питає Кортні після паузи.

— Я до… Ноджа, — кажу я. — Я купую кокс у Ноджа.

— Нодж — шеф-кухар у «Шезлонгах», — говорить вона, а я виштовхую її з лімузина. — Нодж не дилер, він кухар!

— Не треба істерик, Кортні, — зітхаю я, поклавши руки їй на спину.

— А ти не бреши мені про Ноджа, — канючить вона, намагаючись лишитись у машині. — Нодж — шеф-кухар у «Шезлонгах», чуєш?

Я дивлюсь на неї, ошелешений, захоплений різким світлом ліхтарів над входом до «У Нелл».

— Гаразд, це Фіддлер, — зрештою м’яко визнаю я. — Я йду за наркотиками до Фіддлера.

— Ти нестерпний, — бубонить Кортні, відходячи геть від лімузина. — З тобою щось геть не так.

— Я повернуся! — кричу я їй, грюкаючи дверима лімузина, і радісно хихочу собі під ніс, підпалюючи сигару. — Тільки не надто на це покладайся.

Кажу водієві їхати до району Мітпекін[106], на захід від цього бару, до ресторанчика «Флорент», шукати повій. Проїхавши по району двічі (насправді я місяцями прочісував цей квартал у пошуках гідної крихітки), я нарешті бачу її на розі вулиці Вашингтона і Тринадцятої. Вона білява, струнка й молода, вульгарна, але не настільки, як дівки з ескорт-служб, і, що найголовніше, вона біла — у цих краях це рідкість. На ній тісні обрізані шорти, біла футболка і дешева шкіряна куртка; окрім синця над лівим коліном, її шкіра бліда, на обличчі — теж, хоча губи густо нафарбовані рожевим. За нею, на цегляній стіні зачиненого складу, червоними друкованими літерами чотири фути заввишки написано «М’ЯСО», і розташування цих літер будить у мені щось, а над будівлею, мов декорація, висить темне небо без місяця, вдень його затягували хмари, але під вечір воно стало чисте.

103

Компанія, що випускає десерти, солодощі, снеки, заморожені напівфабрикати.

104

Прізвисько Жаклін Кеннеді Онассіс.

105

Марка пива.

106

Історично квартал м’ясопереробки в західному Мангеттені, де у 1970-х роках через зниження промисловості почали відкриватись численні нічні клуби, згодом у кварталі розквітли проституція й наркобізнес.