— Слухайте, — кажу я. — У мене столик заброньований. Бейтмен. Де метрдотель? Я знаю Джекі Мейсон.

Вона зітхає:

— Я можу вас посадити і без попереднього замовлення, — і тягнеться за меню.

Єврейка веде мене до жахливого столика біля туалетів, я забираю в неї меню і втікаю до трохи зручнішого столика, і мене вражає те, яка дешева тут їжа: «Це якийсь довбаний жарт?» — і, відчуваючи присутність офіціантки, я роблю замовлення, навіть не глянувши вгору.

— Чизбургер. Я б хотів чизбургер, середньо просмажений.

— Вибачте, сер, — каже офіціантка. — Без сиру. Кошер.

І я гадки не маю, яку дурню вона верзе, і кажу:

— Добре. Кошербургер, але з сиром, монтерей джек згодиться, і… Господи, — стогну я, відчувши наближення судом.

— Без сиру, сер, — каже вона. — Кошер…

— Господи, це якийсь кошмар, то ти чортова єврейка? — буркочу я. — Кисломолочний сир? Просто принеси його?

— Я покличу менеджера, — каже вона.

— Байдуже. Але поки принеси щось випити, — шиплю я.

— Так? — питає вона.

— Ванільний… молочний коктейль.

— Молочних коктейлів нема. Кошер, — каже вона. — То я покличу менеджера.

— Ні, чекай.

— Містере, я покличу менеджера.

— Що за фігня відбувається? — питаю я, мене трусить, платинова картка «АмЕкс» вже лежить на масному столі.

— Молочних коктейлів нема. Кошер, — каже вона. У неї повні губи, вона просто одна з мільярдів людей, які ходять планетою.

— То принеси довбаний… ванільний… солодовий коктейль! — ричу я, бризкаючи слиною на меню. Вона просто дивиться на мене.

— Густий! — додаю я.

Єврейка йде за менеджером, і коли я бачу його, лису гладку копію офіціантки, я підводжуся і верещу:

— Йди у сраку, йобаний, відсталий жид!

Вибігаю з гастроному на вулицю, де…

Клуб «Єль»

— Які правила для носіння безрукавок? — запитує Ван-Паттен у людей за столом.

— Ти про що? — Мак-Дермотт супиться і відпиває свій «Абсолют».

— Так, — погоджуюсь з ним я. — Проясни.

— Я про те, чи вони чітко неформальні…

— Чи їх таки можна носити з костюмом? — перебиваю його я, закінчуючи речення.

— Саме так, — усміхається він.

— Що ж, як каже Брюс Боєр… — починаю я.

— Стоп, — зупиняє мене Ван-Паттен. — Він з «Морґан Стенлі»?

— Ні, — посміхаюсь я. — Він не з «Морґан Стенлі».

— Він раптом не серійний вбивця? — з підозрою запитує Мак-Дермотт і стогне: — Тільки не кажи, що це ще один серійний вбивця, Бейтмене. Тільки не ще один.

— Ні, Мак-Йолопе, він не серійний вбивця, — кажу я, розвертаючись до Ван-Паттена, але все одно ще раз повертаюся до Мак-Дермотта. — Мене це дуже бісить.

— Але ти завжди про них говориш, — скаржиться Мак-Дермотт. — І завжди таким звичним, повчальним тоном. Розумієш, я не хочу нічого знати про Сина Сема, чи йобаного Гіллсайдського Душителя[98], чи Теда Банді, чи Пір’яну Голову, заради Бога.

— Пір’яна Голова? — питає Ван-Паттен. — Що за Пір’яна Голова? Звучить вкрай небезпечно.

— Він про Шкіряне Обличчя, — кажу я, зціпивши зуби. — Шкіряне Обличчя. З «Техаської різні бензопилою».

— А, — ввічливо всміхається Ван-Паттен. — Звісно.

— І він був вкрай небезпечним, — додаю я.

— Гаразд, продовжуй. Брюс Боєр, що він робив? — запитує Мак-Дермотт, зітхаючи і закотивши очі. — Подивимось: знімав із жертв шкіру заживо? Доводив до голодної смерті? Переїжджав машиною? Згодовував їх собакам? Що?

— Та ну, хлопці, — киваю я. І дражнюсь, додаючи: — Він робив дещо значно гірше.

— На кшталт, водив їх вечеряти у новий ресторан Мак-Мануса? — запитує Мак-Дермотт.

— Це годиться, — погоджується Ван-Паттен. — Ти там був? Огидне місце, еге ж?

— Ти їв там м’ясний пиріг? — питає Мак-Дермотт.

— М’ясний пиріг? — Ван-Паттен шокований. — А як щодо інтер’єру? Щодо тих паскудних скатертин?

— Але ж ти їв м’ясний пиріг? — Мак-Дермотт тисне.

— Звісно, я їв м’ясний пиріг, і голубів, і марліна, — відповідає Ван-Паттен.

— Боже, про марліна я й забув, — стогне Мак-Дермотт. — Марлін-чилі.

— Після огляду Міллера в «Таймс», кому стане клепки не замовити м’ясний пиріг чи марліна, якщо вже там?

— Але Міллер помилявся, — каже Мак-Дермотт. — Це було гидко. Кесаділья з папаєю? Зазвичай це смачно, але ж там, Господи… — він зі свистом хитає головою.

— І дешево, — додає Ван-Паттен.

— Дуже дешево, — повністю згоден Мак-Дермотт. — І той крихкий тарт із кавуном…

— Джентльмени, — я відкашлююсь. — Кхм. Маю вас перервати…

— Гаразд, гаразд, давай далі, — каже Мак-Дермотт. — Розкажи ще про Чарльза Моєра.

— Брюса Боєра, — виправляю його я. — Він написав книгу «Елегантність: шлях до якісного чоловічого одягу». — І додаю: — Ні, Крейґу, серійним вбивцею у вільний час він не був.

— То що казав крихітка Брюсі? — запитує Мак-Дермотт і хрумтить льодом.

— Ти телепень. Книжка шикарна. Він вважає, що не варто обмежувати себе, можна носити светр-безрукавку під костюм, — кажу я. — Ти чув, що я назвав тебе телепнем?

— Так.

— А чи не каже він, що жилетка не повинна перебивати костюм? — непевно припускає Ван-Паттен.

— Так…

Мене трохи дратує те, що Ван-Паттен підготувався до розмови, але все одно просить поради. Але я спокійно веду далі:

— Якщо костюм — у вузьку світлу смужку, до нього годиться вдягнути приглушено-синю чи вугільно-сіру жилетку. Картатий костюм вимагатиме яскравіших кольорів.

— І пам’ятайте, — додає Мак-Дермотт. — Якщо жилетка звичайна, останній ґудзик має бути розстібнутим.

Я зиркаю на Мак-Дермотта. Він посміхається, робить ковток зі своєї склянки і задоволено облизує губи.

— Чому? — цікавиться Ван-Паттен.

— Це традиція, — кажу я, не зводячи очей із Мак- Дермотта. — Але до того ж так зручніше.

— А чи не буде жилетка сидіти краще, якщо вдягнути підтяжки? — чую я Ван-Паттенове питання.

— Чому? — запитую я, розвертаючись до нього.

— Ну, якщо хочеш уникнути… — він зупиняється, підшукує вдале слово.

— Обтяженості… — починаю я.

— Пряжкою на ремені? — закінчує Мак-Дермотт.

— Звісно, — каже Ван-Паттен.

— Треба пам’ятати… — і мене знову перебиває Мак-Дермотт.

— Пам’ятай, що жилетка має пасувати до костюма за кольором та стилем, але ні в якому разі її візерунок не має повторюватися на шкарпетках чи краватці, — говорить до Ван-Паттена Мак-Дермотт, але посміхається мені.

— Я думав, ти не читав цю… цю книгу, — я затинаюсь від люті. — Ти ж щойно казав, що не бачиш різниці між Брюсом Боєром та… Джоном Вейном Ґейсі[99].

— Та щойно згадалось, — знизує він плечима.

— Слухай, — я повертаюся до Ван-Паттена, облишивши дешеві трюки Мак-Дермотта. — Якщо і на жилетці, і на шкарпетках будуть ромби, це виглядатиме надто надумано.

— Думаєш? — питає він.

— Буде помітно, що ти свідомо розробляв цей образ, — кажу я і раптом засмучуюсь, повертаюсь до Мак- Дермотта. — Пір’яна Голова? Як ти, чорт забирай, зробив Пір’яну Голову зі Шкіряного Обличчя?

— Веселіше, Бейтмене, — каже він і плескає мене по спині, потім потирає мені шию. — Що з тобою? Не робив шіацу вранці?

— Ще раз так мене торкнешся, — кажу я, міцно заплющивши очі, моє тіло напружене й збуджене, мов пружина, згорнута, але з бажанням розпрямитись. — І замість руки буде кікоть.

— Ого, полегше, друже, — відсахується з удаваним жахом Мак-Дермотт.

Обидва регочуть, як ідіоти, дають один одному п’ять, навіть не підозрюючи, що я б міг відрубати йому руки, більше того — зробив би це з задоволенням.

Ми втрьох, Девід Ван-Паттен, Крейґ Мак-Дермотт і я, сидимо у вітальні клубу «Єль» за обідом. Ван-Паттен вдягнув костюм у шотландку з шерстяного крепу від «Кріціа Уомо», сорочку «Брук Бразерс», краватку «Адірондак» та черевики від «Коул-Гаан». На Мак-Дермотті блейзер з ягнячої вовни та кашеміру, штани з шерстяної фланелі від «Ральф Лорен», сорочка та краватка теж від «Ральф Лорен», черевики від «Брукс Бразерс». Я обрав шерстяний костюм у велику клітинку, бавовняну сорочку від «Лучіано Барбера», краватку від «Лучіано Барбера», черевики від «Коул-Гаан» і окуляри без діоптрій від «Бауш енд Ломб». «Шоу Патті Вінтерс» сьогодні було про нацистів, і я справді підзарядився, дивлячись його, хоч і не можу пояснити як саме. Мені не надто подобаються їхні вчинки, однак вони не видаються мені й надто вже несимпатичними, варто додати — як і у більшості людей у залі. Один з тих нацистів у рідкісному гумористичному епізоді навіть жонглював грейпфрутами, це мені так сподобалось, що я сів у ліжку і зааплодував.

98

Двоє серійних убивць, які тероризували Лос-Анджелес впродовж жовтня 1977 р. та лютого 1978 р.; більшість жертв були знайдені на Голлівудських пагорбах (Hollywood Hills), звідти й назва.

99

Серійний вбивця, страчений 1994 року за вбивство та зґвалтування принаймні 33 молодих хлопців.