— То як там Мередіт? — питаю я, намагаючись приховати те, що мене це зовсім не цікавить.

— Господи, вона з Річардом Каннінгемом, — стогне Евелін. — Він з Першого Бостонського. Ти можеш у це повірити?

— Знаєш, — завважую я, — Тім збирався від неї піти. Кинути її.

— Заради Бога, чому? — питає заінтригована і здивована Евелін. — У них була розкішна квартира у Гемптонсі.

— Він якось розповідав, що йому було до смерті нудно дивитись, як вона всі вихідні тільки своїми нігтями опікується.

— Господи, — каже Евелін, справді збентежена. — Ти хочеш сказати… що вона робила манікюр сама?

— Так Тім казав і часто згадував, що в неї характер ведучої телевікторини, — кажу я сухо, потягуючи шампанське.

Евелін посміхається сама до себе.

— Тім такий шельма.

Я ліниво питаю себе, чи переспала б Евелін з іншою жінкою, якби я привів її до неї додому, і чи дозволили б вони мені на це подивитись, якби я наполіг. Чи дозволили б керувати ними, казати, що їм робити, вказувати на пози у світлі галогенових ламп. Певно, що ні, навряд чи. А що, якби я змусив її під дулом пістолета? Може, погрожував би розітнути обох, якщо вони не погодяться? Ця думка здається доволі привабливою, я можу чітко уявити собі всю процедуру. Я починаю рахувати дивани вздовж стін кімнати, потім — людей, що сидять на них.

Евелін питає мене про Тіма.

— Як думаєш, де може бути цей шельма? Подейкують, що він у готелі «Сахс», — зловісно каже вона.

— Подейкують, — кажу я, — що він на реабілітації. Це шампанське недостатньо холодне. Він не надіслав тобі листівку?

— Він захворів? — питає Евелін злегка стривожено.

— Гадаю, що так, — кажу я. — Думаю, так воно і є. Знаєш, коли замовляєш пляшку «Кристалу», він принаймні має бути холодним.

— Господи, — каже Евелін. — Думаєш, він може бути хворим?

— Так. Він у лікарні. В Аризоні, — додаю я. У слова «Аризона» загадковий присмак, і я повторюю його знову. — В Аризоні, здається.

— О Господи! — вигукує Евелін, тепер справді стривожена, і одним ковтком допиває шампанське, яке лишилось у її келиху.

— Хтозна? — я примудряюсь знизати плечима ледь помітно.

— Ти ж не думаєш… — вона глибоко вдихає і ставить келих на стіл. — Ти не думаєш, що це… — Тепер вона озирається навколо, потім схиляється до мене і шепоче: — СНІД?

— О ні, нічого такого, — кажу я і одразу ж шкодую, що не зробив достатньо довгу паузу перед цим, щоб налякати її. — Просто… загальні… проблеми… — Я відкушую шматок хлібної палички з травами і знизую плечима. — …з головою.

Евелін з полегшенням зітхає і каже:

— А тут доволі тепло.

— Я зараз можу думати лише про той постер, який я бачив на станції метро нещодавно, перед тим, як убив тих двох чорношкірих пацанів, — фото теляти, воно повернуло голову на камеру, його очі широко розплющені, у них відбивається спалах, і його тіло, схоже, запаковане у якийсь ящик, і під фотографією грубими чорними літерами написано: «Питання: чому це теля не може ходити?» І потім: «Відповідь: бо в нього лише дві ноги». Але потім я побачив інший постер, з тією ж фотографією, тим же телям, але під ним було написано: «Не втручайтесь у публікації».

Я зупиняюсь, продовжуючи кришити хлібну паличку, і запитую:

— Ти хоч щось зараз чула чи мені краще чекати реакції від цеберка для льоду?

Я кажу все це, дивлячись просто на Евелін, чітко наголошуючи слова, намагаючися щось про себе пояснити, вона розтуляє рот, я чекаю, що нарешті вона визнає, хто я насправді такий. І вперше, відколи ми знайомі, вона може сказати щось цікаве, і я уважно на неї дивлюсь, і вона запитує:

— Це…

— Так? — Це єдиний за вечір момент, коли мені справді дуже цікаво, що ж вона скаже, і я наштовхую її. — Так? Це…

— Це… Івана Трамп? — запитує вона, витріщаючись через моє плече.

Я розвертаюсь.

— Де? Де Івана?

— У кабінці попереду, другій від… — Евелін робить паузу. — Від Брук Астор[80].

Я скосив очі, вдягнув свої окуляри без діоптрій від «Олівер Піплз» і розумію, що затьмарений бальзамом та шампанським погляд Евелін не лише переплутав Норріса Павелла[81] з Іваною Трамп, а й Стіва Рубела[82] з Брук Астор, і я нічого не можу вдіяти, я просто вибухаю.

— Ні, Господи, Боже мій, Евелін, — стогну я, схопившись за голову, розбитий, розчарований, весь адреналін скиснув. — Як можна переплутати цю дівку з Іваною?

— Вибач, — щебече вона. — Дівчача неуважність?

— Це просто нестерпно, — шиплю я, міцно заплющивши очі.

Наша приваблива офіціантка в атласних туфлях-човниках з високим задником ставить на стіл два нових келихи для другої пляшки «Кристалу», замовленої Евелін. Остання закопилює губки до мене, коли я тягнуся за новою хлібною паличкою, я підводжу голову і теж закопилюю губи, потім знову охоплюю голову руками; коли офіціантка приносить закуски, все повторюється. Сушені перці в гострому гарбузовому супі для мене, сушена кукурудза та пудинг з халапеньйо — для Евелін. Я затулив руками вуха, аби не чути голос Евелін від моменту, коли вона переплутала Норріса Павелла з Іваною Трамп, і аж до прибуття наших закусок, але я справді зголоднів, тож доводиться відвести праву руку. І її скиглення одразу ж стає оглушливим.

— …курча тандурі й фуа-гра, і чимало джазу, і йому так сподобався «Савой», але ж кав’яр пузанка, кольори були розкішні, алое, черепашки, цитрус, «Морґан Стенлі»…

Я повертаю руки на місце й тисну ще сильніше. Однак голод знову перемагає і, голосно мугикаючи собі під ніс, я тягнуся за ложкою, але все марно: голос Евелін сягнув тої висоти, на яку не можна не зважати.

— Грегорі скоро випускається з «Сен-Пол» і у вересні поїде до Колумбійського університету, — каже Евелін, обережно дмухаючи на пудинг, який, до речі, подається холодним. — І я мушу зробити йому подарунок до випуску, але ніяк не збагну, який саме. Є якісь пропозиції, любий?

— Постер «Знедолених», — зітхаю я, і жартую лише наполовину.

— Ідеально, — каже вона, знов дмухаючи на пудинг, потім відпиває шампанського і кривиться.

— Так, люба? — запитую я і випльовую гарбузову насінину, яка описує дугу в повітрі, перш ніж приземлитись у попільничку замість вбрання Евелін, у яке я насправді цілив. — М-м-м?

— Нам треба ще бальзаму, — каже вона. — Покличеш офіціантку?

— Звісно ж треба, — кажу я, доброзичливо посміхаючись. — Я і гадки не маю, хто такий Грегорі, ти ж це розумієш, так?

Евелін акуратно кладе ложку біля тарілки з пудингом і дивиться мені в очі.

— Містере Бейтмен, ви мені подобаєтесь. Обожнюю ваше почуття гумору.

Вона ніжно стискає мою руку і сміється, насправді промовляє: «Ха-ха-ха», але все серйозно, без жартів. Евелін справді робить мені комплімент. Вона дійсно шанує моє почуття гумору. Наші закуски прибирають саме тоді, коли приносять головну страву, тож Евелін доводиться прибрати руку, щоб звільнити місце для тарілок. Вона замовила перепілок у блакитних кукурудзяних тортільях, оздоблених устрицями в картопляних шкірках. Я взяв кролика вільного випасу з грибами-зморшками з Орегону і картоплю фрі з травами.

— …він ходив до Дірфілду, потім до Гарварду. Вона вчилась у Хотчкіссі, потім у Редкліффі…

Евелін говорить, але я її не слухаю. Вона перебиває сама себе. Її рот рухається, однак я нічого не чую, і не можу слухати, не можу зосередитися, бо мій кролик викладений… чітко… у формі… зірки! Його оточують тоненькі, мов шнурівки, шматочки, по тарілці розмазаний червоний соус сальса (тарілка біла, порцелянова, два фути[83] завширшки), все це має нагадувати захід сонця, але, як на мене, більше схоже на велике вогнепальне поранення. Я повільно хитаю головою, не вірячи очам, і натискаю пальцем на м’ясо, лишаючи на ньому свій відбиток, потім ще раз, а потім шукаю серветку, не свою. Евелін не переривала монологу, вона говорить і витончено жує водночас. Я звабливо посміхаюсь і хапаю її за стегно під столом, витираючи руку. Вона грайливо всміхається мені, не припиняючи говорити, і робить ковток шампанського. Я ретельно вивчаю її обличчя, мені нудно від того, яке воно красиве, насправді, бездоганне, і я думаю — як дивно, що Евелін стільки зі мною пройшла, що вона завжди була поряд, коли була потрібна. Мій погляд повертається до тарілки, хоч я зовсім не голодний, я піднімаю виделку, хвилину чи дві дивлюсь на їжу, подумки скиглю і, зітхаючи, кладу виделку назад, замість неї беру келих шампанського.

80

Відома нью-йоркська багачка, зірка та філантроп.

81

Американський музикант, клавішник гурту «Lynyrd Skynyrd».

82

Американський бізнесмен, засновник клубу «Студія 54».

83

Приблизно 60 см.