У центральному холі, що веде до реального входу, стає тихіше, і ми проходимо повз трьох привабливих дівчат. Одна вбрана в чорний шерстяний жакет із англійським комірцем та ґудзиками з боків, крепово-шерстяні брюки та кашеміровий гольф, все — від «Оскар де ла Рента»; на другій — двобортне пальто з шерсті, мохеру й нейлонового твіду, брюки джинсового крою та чоловіча бавовняна сорочка, все — від «Стівен Спрауз»; найкрасивіша вдягнула картатий шерстяний піджак та шерстяну спідницю з високим поясом від «Барніз» та шовкову блузку від «Андра Ґабріела». Вони звернули увагу на нашу четвірку, і ми відповідаємо, повертаючи до них голови, всі, крім Прайса, який ігнорує їх і каже щось нечемне.

— Господи, Прайсе, попустись, — скиглить Мак- Дермотт. — Що це з тобою? Дівчата були дуже гарячі.

— Так, якщо говориш на фарсі, — відповідає Прайс, віддаючи Мак-Дермотту два талончики на напої, начебто щоб заспокоїти його.

— Що? — питає Ван-Паттен. — Як на мене, у них немає нічого іспанського.

— Знаєш, Прайсе, тобі б змінити таке твоє ставлення, якщо хочеш когось підчепити, — каже Мак-Дермотт.

— Ти вчиш мене, як когось підчепити? — питає Крейґа Прайс. — Ти, який нещодавно отримав саму лиш дрочку?

— Твої погляди на життя — відстій, Прайсе, — каже Крейґ.

— Та невже ви думаєте, що я поводитимусь так само, як з вами, якщо захочу когось трахнути? — кидає нам виклик Прайс.

— Саме так, — в один голос говорять Мак-Дермотт та Ван-Паттен.

— Знаєте, хлопці, — кажу я, — якщо справді хочеться сексу, цілком можна поводитись не так, як звичайно. Сподіваюсь, Мак-Дермотте, ти не втратиш невинність знову через те, що я кажу.

Я пришвидшую крок, щоб встигати за Тімом.

— Але це не пояснює того, чому Тім поводиться як цілковитий засранець, — каже Мак-Дермотт, намагаючись наздогнати мене.

— Наче цим дівкам не байдуже, — пирхає Прайс. — Коли я скажу про свій щорічний прибуток, повірте, моя поведінка стане зовсім неважливою.

— А як ти ввернеш таку пікантну інформацію? — запитує Ван-Паттен. — Скажеш: «Ось твоя “Корона”, до речі, я заробляю сто вісімдесят тисяч на рік, а хто ти за зодіаком?»

— Сто дев’яносто, — виправляє його Прайс. — І так воно і буде. Дівчата тут не витонченості шукають.

— А чого ж вони шукають, о Всевідаючий? — питає Мак-Дермотт, вклоняючись на ходу.

Ван-Паттен сміється, не збавляючи ходу, вони дають один одному п’ять.

— Ти б не питав, якби знав, — сміюсь я.

— Вони хочуть красеня, котрий двічі на тиждень водитиме їх у «Ле Сирк» і періодично — в «Неллз». Чи може тісного знайомства з Дональдом Трампом особисто, — байдуже каже Прайс.

Ми віддаємо квитки привабливій дівчині у важкому шерстяному пальто вільного крою та шовковому шалику від «Гермес». Прайс підморгує їй, коли вона пропускає нас усередину, і Мак-Дермотт каже:

— Щойно сюди заходиш, починаєш боятися хвороб. Тут є брудні дівки, я це просто відчуваю.

— Я ж казав тобі, чуваче, — Ван-Паттен терпляче повторює те, що вже розповідав. — Ми не можемо нічого підчепити. Ймовірність — нуль, нуль, нуль одна десятитисячна відсотка…

На щастя, його голос тоне у подовженій версії «Нового відчуття» «Інексез». Музика така голосна, що спілкуватись можна хіба що криком. Клуб переповнений, єдине джерело світла — спалахи на танцполі. Усі у смокінгах. Усі п’ють шампанське. У нас лише два VIP-пропуски, тож Прайс віддає їх Мак-Дермотту та Ван-Паттену, і вони радісно вимахують цими картками перед хлопцем, який охороняє сходи. На ньому двобортний шерстяний смокінг, бавовняна сорочка з комірцем-стійкою від «Черруті 1881» і метелик-краватка в чорну й білу клітинку від «Мартін Дінгем Неквеар».

— Слухай, — кричу я до Прайса, — а чому ми ними не скористались?

— Тому що, — перекрикує він музику, взявши мене за комір, — нам потрібен Болівійський Живильний Порошок…

Він поспішає вузьким коридором, паралельним танцполу, через бар, до «Зали з канделябрами», наповненої народом із «Дрекселя», «Лемана», «Кіддера Пібоді», Першого Бостонського, «Морґана Стенлі», від Ротшильда, від Ґолдмана, навіть із «Сітібанку», Господи прости — всі у смокінгах, з келихами шампанського. «Нове відчуття» непомітно переходить у «Диявола всередині», наче це — одна пісня, а Прайс помічає в глибині кімнати Теда Медісона у двобортному шерстяному смокінгу, бавовняній сорочці з комірцем-стійкою від «Пол Сміт», з метеликом-краваткою та широким паском від «Рейнбоу Неквеар», діамантовими запонками від «Тріанон», у черевиках із лакованої шкіри та вельвету від «Ферраґамо», зі старовинним годинником «Гамільтон» від «Сакс». За Медісоном зникають у темряві залізничні колії, нині яскраво освітлені стильними зеленими й рожевими вогниками; Прайс раптом зупиняється, дивиться крізь Теда, який посміхається, помітивши Тімоті, а той пристрасно дивиться на колії, наче вони пропонують якусь свободу, втілюють втечу, якої він прагне. Але я кричу до нього: «Гей, ось Тедді!», і це розриває його заціпеніння, він трясе головою, наче хоче витрусити з неї ці думки, фокусує погляд на Медісоні й рішуче кричить: «Ні, то не Медісон, заради Бога, то Тернбол»; а хлопця, якого я вважав Медісоном, вітають двоє інших чоловіків у смокінгах, він відвертається від нас; і раптом за спиною Прайса з’являється Еберсоль, обіймає його за шию, сміючись, вдає, що хоче задушити, і Прайс скидає його руку, потискає її й каже:

— Привіт, Медісоне.

Медісон, якого я сплутав з Еберсолем, вбраний у розкішний білий лляний двобортний піджак від «Хакетт оф Лондон», куплений у «Берґдорф Ґудмен». В одній його руці — неприкурена сигара, в другій — наполовину наповнений келих шампанського.

— Містере Прайс, — гукає Медісон, — дуже радий вас бачити, сер.

— Медісоне, — кричить до нього Прайс, — нам потрібні твої послуги.

— Шукаєте проблем? — посміхається Медісон

— Чогось більш швидкодіючого, — горлає Прайс.

— Звісно, — кричить у відповідь Медісон і киває мені, чомусь прохолодно, і кричить щось на зразок: «Бейтмене», а потім: «Гарна засмага».

За Медісоном стоїть хлопець, дуже схожий на Теда Дреєра, вбраний у двобортний смокінг із комірцем-шаликом, бавовняну сорочку та картатий шовковий метелик. Я практично впевнений, що все це — марки «Поло» від «Ральф Лорен». Медісон постійно киває людям, що проходять повз нього в натовпі.

Зрештою Прайсу вривається терпець.

— Слухай, нам потрібні наркотики, — здається, волає він.

— Терпіння, Прайсе, терпіння, — кричить до нього Медісон. — Я поговорю з Рікардо.

Але він лишається на місці й продовжує кивати людям, що проштовхуються повз нас.

— То, може, зараз? — кричить Прайс.

— Чому ви не в смокінгах? — горлає Медісон.

— Скільки нам потрібно? — запитує мене Прайс, у нього відчай в очах.

— Грама вистачить, — горлаю я. — Мені завтра вранці треба в офіс.

— Готівку маєш?

Я не можу збрехати, тож киваю і даю йому сорок доларів.

— Грам, — кричить Теду Прайс.

— Познайомтеся, — рекомендує свого друга Медісон, — це Ю.

— Грам, — Прайс пхає готівку в руки Медісону. — Ю? Що?

Хлопець із Медісоном посміхаються, Тед хитає головою і горлає ім’я, яке я не розчув.

— Ні, — кричить Медісон, — Г’ю. — Так мені здається.

— Так, приємно познайомитися, Г’ю, — Прайс підводить руку й постукує вказівним пальцем по своєму золотому «Ролексу».

— Зараз повернуся, — волає Медісон. — Складіть компанію моєму другу. Скористайтеся талонами на напої.

Він зникає. Ю, Г’ю, чи як його там, розчиняється в натовпі. Я йду за Прайсом до колій. Мені хочеться закурити сигару, але сірників немає, хоча навіть просто тримати її, відчувати її аромат, знаючи, що скоро прийдуть наркотики, — це мене заспокоює. Я беру в Прайса два талони з бару і намагаюсь взяти йому «Фінляндію» з льодом, якої у них немає, про що мені стервозно повідомляє дівчина в барі, але в неї таке розкішне тіло і такий сексуальний вигляд, що я все одно лишаю їй великі чайові. Прайсу беру «Абсолют», а собі — «Джей енд Бі» з льодом. Мало не беру Тіму «Белліні», просто пожартувати, але він сьогодні надто роздратований, щоб оцінити жарт, тож доводиться пробиватися через натовп туди, де він стоїть, щоб віддати йому «Абсолют». Він бере горілку, не дякуючи, випиває одним ковтком, кривиться на склянку і нагороджує мене гнівним поглядом. Я безпорадно знизую плечима. Він повертається очима до колій, наче одержимий. Дівок у «Тунелі» нині мало.