— Де тебе носило? — запитав Пол. — Ед зателефонував сказати, що ти від’їжджаєш. Я сто років тебе не бачив.

Пол думав, що Том працював на «Ассошіейтед Прес»[6]. Том вигадав нічогеньку історію про відрядження, натякнувши, що їздив на Близький Схід, і розповідав її так, наче то була секретна місія.

— До того ж останнім часом у мене було чимало нічної роботи, — додав Том, — тому й не було коли виходити в люди. Я дуже вдячний, що ти прийшов провести мене.

— Цього ранку в мене не було занять. — Пол вийняв з рота люльку й посміхнувся. — Але гадаю, що я б усе одно прийшов. Вигадав би якусь відмовку.

Том посміхнувся. Пол заробляв на життя як учитель музики в нью-йоркській школі для дівчат, а у вільний час і сам полюбляв писати музику. Том не міг пригадати, як познайомився з Полом, але добре пам’ятав, коли однієї неділі разом із кількома іншими знайомими навідався до нього на пізній сніданок. Вони були в його квартирі на Ріверсайд-драйв, і Пол зіграв для них на фортепіано кілька власних композицій, які вельми припали Тому до душі.

— Може, хочеш чогось випити? Спробуємо знайти тутешній бар, — сказав Том.

Але тут з’явився стюард, вдарив у гонг і вигукнув:

— Просимо всіх гостей спуститися на берег! Просимо всіх гостей спуститися на берег!

— Це по мене, — сказав Пол.

Вони потисли руки, ляснули одне одного по плечу, пообіцяли надсилати листівки, а тоді Пол спустився з корабля.

Зграя Бобових приятелів сидітиме до останньої хвилини, подумав Том, і, мабуть, доведеться їх витуряти. Раптом він обернувся і побіг нагору вузенькими сходами, що радше скидалися на драбину. Дорогу йому перегородив ланцюг, на якому висіла табличка «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПАСАЖИРІВ ДРУГОГО КЛАСУ», але він перекинув ногу через ланцюг і ступив на палубу. Певне, ніхто не буде проти, якщо пасажир першого класу зазирне до другого, подумав Том. Він не мав ані найменшого бажання ще раз зустрічатися із Бобовими приятелями. Він заплатив Бобові половину місячної орендної плати, а на прощання подарував добротну сорочку й краватку. Чого ж іще від нього треба Бобу?

Том зважився спуститись до своєї каюти лише тоді, коли корабель уже рушив. Він обережно переступив поріг. Ані душі. Ліжко знову було охайно застелено блакитним покривалом. З попільничок щезли недопалки. Від зграї галасливих приятелів не залишилося й сліду. Том розслабився і посміхнувся. Оце так сервіс! Старі добрі традиції компанії «Кунард Лайн», зразкове британське мореплавство й усе таке! На підлозі біля ліжка він помітив великий кошик із фруктами. Зацікавлено вийняв із нього маленький білий конверт. На картці писалося:

Приємної подорожі й успіхів, Томе.

Бажаємо вам усього найкращого.

Емілі та Герберт Ґрінліф

Кошик з високою міцною ручкою було загорнуто в жовтий целофан, а всередині лежали яблука, груші та виноград, кілька плиток шоколаду й невеликих пляшечок лікеру. Том ніколи раніше не отримував подарункових кошиків. Він міг бачити їх хіба у вітринах квіткових крамниць і завжди сміявся з їхніх фантастичних цін. А зараз його очі сповнилися сльозами, він зненацька для самого себе обхопив обличчя долонями й заплакав.

6

Том був спокійним і доброзичливим, однак геть не товариським. Він волів витрачати свій час на роздуми й не мав бажання заводити на кораблі нових знайомств, хоча, зустрічаючи людей, з якими зазвичай сидів за одним столом, він ґречно вітався і люб’язно посміхався. Він узявся грати роль серйозного молодого чоловіка, якого попереду чекала відповідальна робота. Він був увічливим, стриманим, поводився як слід і завжди заглиблювався у роздуми.

Йому раптово забаглося мати кашкет, і він придбав його в тутешній галантерейній крамниці — блакитно-сірого кольору, із м’якої англійської вовни. Він міг натягнути козирок, затуливши майже все обличчя, якщо хотів подрімати в шезлонгу на палубі, або ж хотів прикинутись, ніби дрімає. Кашкет був універсальним головним убором, подумав Том, і сам здивувався, чому не носив його раніше. У кепці він міг би бути схожим на поважного провінційного джентльмена, гангстера, або ж англійця, чи француза, чи навіть на дивакуватого американця — усе залежало від того, як він її носив. Том розважався перед дзеркалом, надягаючи її на всякий манер. Він завжди думав, що має найпростакуватіше у світі обличчя, нічим не примітне, із якимось покірним виразом, якого він і сам не міг збагнути, із ледь помітними ознаками страху, яких він ніяк не міг позбутися. Звичайнісіньке обличчя, подумав він. Але кашкет усе змінював. Тепер у ньому було щось від провінційної Америки, трохи Ґрінвіча, трохи Коннектикуту. Тепер він був молодим чоловіком із власними доходами, який, скажімо, нещодавно закінчив Прінстон. До пари кашкету він придбав собі ще й люльку.

Він починав нове життя. Прощавайте, всі нікчеми, з якими він злигався і яким дозволяв крутитися навколо себе протягом останніх трьох років свого життя у Нью-Йорку. Він почувався так, як, за його уявленням, почувалися іммігранти, які полишили все в якійсь далекій країні, полишили своїх друзів, родичів і давні помилки й попливли до Америки. Аби почати все спочатку! Що б там не було з Дікі, він докладе всіх зусиль і містер Ґрінліф поважатиме його за це. Коли гроші містера Ґрінліфа закінчаться, він може й не повертатися до Америки. Він може знайти якусь цікаву роботу, приміром у готелі, де потребують кмітливого й показного юнака, що знає англійську. Або ж він може стати представником котроїсь європейської фірми й буде подорожувати по всьому світу. Або ж йому трапиться хтось, кому конче потрібен такий хлопець, як він, який може водити автівку, добре вміє оперувати цифрами, зможе розвеселити бабцю чи скласти чиїйсь доньці компанію на випускному балу. У нього було безліч талантів, а світ такий великий! Він присягнувся собі, що вхопиться за роботу, якщо знайде її. Головне — бути терплячим і наполегливим! Рухатися вперед і ніколи не здаватись!

— У вас часом немає «Посла» Генрі Джеймса? — запитав Том у службовця, який завідував бібліотекою першого класу. Він не знайшов тієї книжки на полицях.

— На жаль, немає, сер, — відказав службовець.

Том був розчарований. То була книжка, про яку питав його містер Ґрінліф. Том відчував, що має її прочитати. Він пішов до бібліотеки другого класу. Він знайшов ту книжку на одній із полиць, однак, коли її почали записувати й він назвав номер своєї каюти, службовець перепросив і сказав, що пасажири першого класу не мають права брати книжок з бібліотеки другого класу. Цього він і боявся. Том слухняно поставив книжку назад, хоча з легкістю міг би прикинутись, що повертає її на полицю, а тим часом заховати її під курткою.

Вранці він кілька разів обходив палубу, дуже повільно, аби інші пасажири, які теж прогулювалися кораблем, встигали двічі, а то й тричі обігнати його, доки він встигав завершити перше коло, а тоді примощувався у шезлонгу, смакував бульйон і знову поринав у роздуми про своє майбутнє. Після обіду він залишався у своїй каюті, насолоджуючись самотністю і комфортом, і спокійнісінько бив собі байдики. Інколи він сидів у поштовій кімнаті й на фірмовому папері з емблемою корабля задумливо писав листи Марку Прімінґеру, Клео чи Ґрінліфам. Листи Ґрінліфам він починав увічливими привітаннями й висловленням подяки за подарунковий кошик та комфортну каюту, а тоді розважався, додаючи нібито написаний пізніше абзац про те, як він зустрівся з Дікі, поселився у його будинку в Монджибелло й повільно, але непохитно рухається до мети, переконуючи Дікі повернутися додому, описуючи, як вони плавають у морі, рибалять, сидять у кафе, й іноді це так його захоплювало, що він списував по десять сторінок. Але Том розумів, що ніколи не відправить тих листів, тому й далі фантазував, наче Дікі не закоханий у Мардж (додаючи детальну характеристику дівчини), тому він залишається у Європі не через неї, як підозрювала місіс Ґрінліф, і ще багато-багато всього, доки весь стіл вкривали списані аркуші паперу й лунав перший дзвоник до вечері.

6

«Ассошіейтед Прес» — одне з найбільших у світі й найбільше інформаційне агентство у США, всесвітня новинна мережа.