— Так, в Італії є такі невеличкі готелі, і така можливість, хоч малоймовірна, але існує. Однак після того галасу навколо його зникнення… не певен, що йому вдалося б так довго переховуватись, — сказав Том. — Хтось напевне видав би його.

— Але він, без сумніву, зник разом зі своїм паспортом, — зауважив Мак-Каррон. — Бо він приїхав з ним до Сицилії, а потім зареєструвався у великому готелі.

— Так, — погодився Том.

Мак-Каррон щось записав, а тоді глянув на Тома.

— То як усе це бачите ви, містере Ріплі?

Мак-Каррон ще не закінчив, подумав Том. Він точно захоче поговорити з ним наодинці.

— На жаль, мушу погодитися з міс Шервуд. Скидається на те, що Дікі наклав на себе руки і, схоже, він уже давно планував це зробити. Я вже казав про це містеру Ґрінліфу.

Мак-Каррон перевів погляд на містера Ґрінліфа, але той нічого не сказав, тільки вичікувально подивився на Мак-Каррона. У Тома з’явилося відчуття, що детектив теж схиляється до думки про смерть Дікі, а його приїзд сюди — марнування грошей і часу.

— Я просто хочу уточнити наявні відомості, — сказав Мак-Каррон, перебираючи свої папери. — Востаннє Річарда Ґрінліфа бачили п’ятнадцятого лютого, коли він після повернення з Палермо зійшов з корабля у Неаполі.

— Усе правильно, — сказав містер Ґрінліф. — Стюард запам’ятав його.

— Але після того він не реєструвався у жодному готелі, ні з ким не зв’язувався. — Мак-Каррон перевів погляд на Тома.

— Ні, — сказав Том.

Детектив глянув на Мардж.

— Ні, — сказала Мардж.

— Міс Шервуд, коли ви бачилися з ним востаннє?

— Двадцять третього листопада, перед його поїздкою до Сан-Ремо, — швидко сказала вона.

— Тоді ви були в Монґібелло? — запитав Мак-Каррон, із натиском вимовляючи «ґ» замість «дж», що свідчило про його незнання італійської.

— Так, — підтвердила Мардж. — Ми розминулися з ним у Римі в лютому, а востаннє бачилися у Монджибелло.

Молодчина, Мардж! Він навіть відчув до неї симпатію. Це відчуття з’явилося у нього ще вранці, байдуже, що вона постійно його дратувала.

— У Римі Дікі намагався всіх уникати, — втрутився Том. — Саме тому, коли він дав мені свої персні, я й подумав, що він хотів заховатися від знайомих, перебратися до якогось іншого міста, зникнути на певний час.

— Чому, як ви гадаєте?

Том почав свою розповідь, особливу увагу приділяючи вбивству його друга Фредді Майлза й тому, як усі ті події вплинули на Дікі.

— Ви думаєте, що Річард міг знати, хто вбив Фредді Майлза?

— Ні. Я упевнений, що він нічого про це не знав.

Мак-Каррон чекав на відповідь Мардж.

— Ні. — Вона похитала головою.

— Зупинімося на цьому. — Мак-Каррон звернувся до Тома. — Як гадаєте, це якось пояснює його подальшу поведінку? Може, він переховується, щоб знову не зустрічатися з поліцією?

Том на хвилю замислився.

— На жаль, нічого не можу про це сказати.

— Ви припускаєте, що Дікі міг чогось боятися?

— Не можу уявити, чого б він міг боятися, — відказав Том.

Мак-Каррон запитав у нього, наскільки близькими друзями були Дікі та Фредді, чи знав він інших їхніх спільних друзів, чи було йому відомо про якісь їхні сварки через гроші або через дівчину…

— Наскільки мені відомо, єдиною дівчиною, яку знали вони обоє, була Мардж, — відповів Том, на що Мардж одразу запротестувала: вона не була дівчиною Фредді, тому через неї у них з Дікі не могло бути жодних суперечок.

— Ви були кращим другом Дікі в Європі? — запитав детектив у Тома.

— Я б так не сказав. Мені здається, що Мардж була його найкращою подругою. Я взагалі не знаю його тутешніх друзів.

Мак-Каррон уважно роздивлявся його обличчя.

— А що ви думаєте про підроблені підписи?

— А хіба вони підроблені? Мені здавалося, що ніхто не підтвердив цього.

— Я теж сумніваюся, що вони підроблені, — додала Мардж.

— Експерти справді не дійшли спільної думки, — підтвердив Мак-Каррон. — Вони не вважають підробленими листи, які Дікі надіслав до банку Неаполя, тому, навіть якщо підписи на чеках підроблені, напрошується один висновок: Дікі когось покриває. Якщо припустити наявність підроблених підписів, чи є у вас підозри, кого б міг покривати Дікі?

Том не поспішав з відповіддю, але тут озвалась Мардж:

— Знаючи Дікі, я дуже сумніваюся, що він би когось покривав. Та й навіщо це йому?

Мак-Каррон пильно дивився на Тома, і хтозна, що було в нього на думці — може, він засумнівався у щирості Тома, а може, обмірковував щойно сказане Мардж. Мак-Каррон скидався на типового американського торговця автівками, подумав Том — веселий, показний, не дурний, але й не надто кмітливий, здатний обговорити з чоловіком бейсбол і справити жінці нехитрий комплімент. Том був невисокої думки про нього, однак було б украй нерозважливо недооцінювати свого опонента. Його невеликий рот відкрився, і він запитав:

— Чи можу я попросити вас на кілька хвилин спуститися зі мною до вестибюля, містере Ріплі?

— Звичайно, — підвівся Том.

— Ми ненадовго, — детектив звернувся до містера Ґрінліфа й Мардж.

Біля дверей Том озирнувся, бо містер Ґрінліф теж підвівся і почав щось говорити, але він його не слухав. Раптом він побачив, що надворі дощило, краплі вдарялися у вікно й тонкими сірими струмками стікали донизу. Він кинув на них останній нечіткий, ніби затуманений погляд — невелика постать Мардж посеред величезної кімнати, містер Ґрінліф, що враз перетворився на старого немічного діда, який намагався щось заперечити. Та найбільше йому запам’яталася розкішна кімната з видом на канал, по інший бік якого, захований за дощовою завісою, стояв його будинок — будинок, до якого він може більше ніколи не повернутися.

Містер Ґрінліф питав:

— Ви… ви повернетесь через кілька хвилин?

— А, так, — відказав Мак-Каррон із байдужою упевненістю ката.

Вони рушили до ліфта. Цікаво, чи він завжди так робив, подумав Том. Перекинеться з ним кількома словами у вестибюлі, тихенько передасть його італійській поліції, а тоді, як і обіцяв, повернеться до номера містера Ґрінліфа? Мак-Каррон прихопив із собою кілька папірців зі свого портфеля. Том роздивлявся витіюватий візерунок, що прикрашав панель із номерами поверхів. Усю дорогу донизу він дивився на ті цятки й завитки. «Вигадай якусь буденну й розумну фразу про містера Ґрінліфа», — напучував себе Том. Він зціпив зуби. Тільки б не спітніти. Поки що він тримався, але не дай Боже його обличчя вкриється краплинками поту, коли вони спустяться у вестибюль. Мак-Каррон заледве сягав йому до плеча. Том повернувся до нього якраз перед тим, як ліфт зупинився і похмуро, хоча й намагався удати посмішку, запитав:

— Ви вперше у Венеції?

— Так, — відказав Мак-Каррон і рушив вестибюлем. — Зайдемо сюди? — Він показав на бар готелю, говорив досить люб’язно.

— Добре, — погодився Том. У барі не було багато людей, але віддалені столики, де б ніхто не міг їх почути, були зайняті. Невже Мак-Каррон висуне йому звинувачення прямо тут, один за одним викладаючи перед ним беззаперечні докази? Він сів на стілець, який йому показав детектив, а сам Мак-Каррон сів спиною до стіни.

До них підійшов офіціант.

— Signori?

— Мені каву, — сказав Мак-Каррон.

— Мені капучино, — сказав Том. — А ви хочете еспресо чи капучино?

— А яка з молоком? Капучино?

— Так.

— Тоді візьму капучино.

Том зробив замовлення.

Мак-Каррон глянув на нього. Його маленький рот витягнувся в легенькій посмішці. Том уявив собі три варіанти початку цієї розмови. «Ви вбили Річарда, правда ж? Персні — це вже занадто, вам не здається?» Або: «Розкажіть мені про той човен у Сан-Ремо, містере Ріплі, у всіх деталях». Або просто та спокійно, підводячи до головного: «Де ви були п’ятнадцятого лютого, коли Річард зійшов з корабля у… Неаполі? Добре, але де ви тоді мешкали? А де ви мешкали, скажімо, у січні?.. Ви можете це довести?»

Мак-Каррон нічого не казав, тільки розглядав свої пухкі руки й ледь-ледь посміхався, наче йому було збіса легко розкрити цю справу, а зараз він щосили намагався дібрати потрібні слова.