— Дивно. А мене ніхто не питав про Дікі, навіть не згадували його імені. Ця вечірка здалася мені кращою за вчорашній прийом у Пітера.

Том ішов з високо піднятою головою і більше нічого не казав. Він зневажав людей такого ґатунку, але як скажеш про це Мардж, якщо вона й сама до них належала?

Вони прийшли до готелю і забрали містера Ґрінліфа. Було ще рано для вечері, тож вони сіли в кафе неподалік від «Ґрітті» й замовили коктейлі. Том намагався залагодити свою провину за ту сцену на вечірці й цілий вечір був дуже люб’язним і балакучим. Містер Ґрінліф був у доброму гуморі, бо щойно перед вечерею телефонував додому й дізнався, що його дружині покращало. Останні десять днів лікар давай їй нові уколи, які виявилися набагато ефективнішими за всі попередні ліки.

Вечеря вдалася на славу. Том розповідав досить пристойні та в міру смішні жарти, а Мардж нестримно реготала. Містер Ґрінліф наполіг, що сам заплатить за вечерю, а тоді сказав, що погано почувається і мусить повернутися до готелю. Зважаючи на те, що він обрав італійську пасту й навіть не замовив салату, Том дійшов висновку, що містер Ґрінліф страждає від притаманного новоприбулим туристам розладу шлунку, і хотів було запропонувати йому дієві ліки, які можна знайти в будь-якій тутешній аптеці, але передумав. Містер Ґрінліф не з тих людей, кому можна сказати щось подібне, навіть наодинці.

Містер Ґрінліф повідомив, що наступного дня повертається до Рима, і Том пообіцяв зателефонувати йому вранці, аби дізнатися, яким потягом він поїде. Мардж поверталась до Рима разом із містером Ґрінліфом, і їй підходив будь-який потяг. Усі троє рушили до «Ґрітті». Містер Ґрінліф, поважний американський промисловець із Медісон-авеню у сірому фетровому капелюсі, що приховував його серйозне обличчя, виглядав трохи химерно на цих звивистих венеційських вуличках. У готелі вони розпрощалися.

— Мені дуже шкода, що не можу провести з вами більше часу, — сказав Том.

— Мені теж, любий Томе. Може, якось іншим разом. — Містер Ґрінліф поплескав його по плечу.

Том ішов додому з Мардж. Вона, як завжди, сяяла від радості. Усе пройшло дуже добре, подумав він. Мардж усю дорогу не замовкала й весело розповідала, що обірвалася бретелька її ліфчика і вона весь час мусила тримати її рукою. Том думав про листа від Боба Делансі, якого отримав напередодні. То було його перше послання від Боба, відколи він покинув Нью-Йорк, якщо не брати до уваги тої паршивої листівки, яку він отримав сто років тому. Боб писав, що поліція опитала всіх мешканців його будинку в справі махінацій з податками кількамісячної давнини. Як з’ясувалося, злочинець використовував адресу Бобового будинку, щоб отримувати грошові перекази. Він просто витягав конверти з чеками крізь щілину поштової скриньки, куди їх вкидав поштар. Поштаря теж допитали, і він сказав, що листи були адресовані Джорджу Мак-Альпіну. Бобу ця історія здалася досить кумедною. Він описав реакцію кількох своїх сусідів, коли тих опитувала поліція. Загадка була в тому, хто забирав зі скриньки листи, адресовані Джорджу Мак-Альпіну? Ці вісті втішили Тома. Та історія з податковими деклараціями висіла в нього над головою, бо він підозрював, що рано чи пізно все випливе й поліція почне розслідування. Він радів, що тоді вчасно спинився, і був цілком упевнений, що поліція нізащо не зможе пов’язати між собою Тома Ріплі та Джорджа Мак-Альпіна. До того ж, як зазначив Боб, той шахрай навіть не намагався отримати гроші за тими чеками.

Прийшовши додому, він сів у вітальні та ще раз прочитав листа від Боба. Мардж пішла нагору пакувати речі, а відтак планувала лягати спати. Том теж був утомлений, але передчуття свободи, яку він отримає завтра, здихавшись Мардж і містера Ґрінліфа, було таким приємним, що він був не проти смакувати його аж до ранку. Він зняв черевики, закинув ноги на канапу, приліг на подушку та продовжив читати листа. «Поліція каже, що це хтось сторонній час від часу приходив забирати пошту, бо жоден із тих недоумків, що мешкали в будинку, не був схожий на злочинця…» Він читав про людей, яких знав у Нью-Йорку, про Еда та Лорейн, безмозку дівулю, яка хотіла заховатися у його каюті, коли він вирушав до Європи, і його охоплювало якесь дивне відчуття. Дивне й неприємне. Яким жалюгідним було їхнє життя у Нью-Йорку. Вони щодня сновигали містом, заходили й виходили з вагонів метро, задля розваги випивали в якомусь зачуханому барі на Третій авеню чи дивилися вдома телевізор. А навіть якщо їм і вистачало грошей сходити до пристойнішого бару чи ресторану на Медісон-авеню, яким нікчемним він був у порівнянні з найдешевшою забігайлівкою Венеції, де подавали величезні порції зелених салатів, підносили таці з різними сирами, а приязні офіціанти наливали в келих найкраще у світі вино! «Я справді заздрю тобі. Ти, мабуть, сидиш зараз на якійсь древній площі у Венеції! — писав Боб. — Ти часто катаєшся на гондолі? Які там дівчата? Ти, либонь, уже так окультурився, що навіть не захочеш говорити з нами, коли повернешся. Як довго ти збираєшся там залишатися?»

Навіки, подумав Том. Може, він ніколи не повернеться до Штатів. Йому подобалась не стільки Європа, скільки приємні самотні вечори, які він провів тут і в Римі. Вечори, коли він просто роздивлявся карти, або лежав на ліжку й гортав путівники. Вечори, коли він розглядав свій одяг — свій і Дікі, коли тримав у руках його персні, коли торкався пальцями своєї валізи з гладенької шкіри антилопи, яку придбав у фірмовій крамниці «Gucci». Він натирав валізу спеціальною англійською пастою — не тому, що вона потребувала полірування, адже він так бережно до неї ставився — а тому, що хотів, аби вона завжди була бездоганною. Він любив речі, не всі, а кілька обраних, з якими ніколи не розлучався. Вони додавали йому самоповаги. Вони не для того, щоб хизуватися, їх належало любити й цінувати. Речі нагадували йому, що він живий, наповнювали його життя змістом і задоволенням. Хіба цього мало? Він жив. Небагато людей уміють жити, навіть ті, хто купається в грошах. Насправді ж для цього не потрібно багато грошей, головне — почуватися в безпеці. Він прагнув до цього, ще коли мешкав у Марка Прімінґера. Він цінував речі Марка, саме речі привабили його до будинку, але вони не належали йому. А як тут настарчити на власні речі, коли заробляєш усього сорок доларів на тиждень? Аби придбати все бажане, навіть якби він на всьому економив, у нього пішли б найкращі роки його життя. Гроші Дікі лише підштовхнули його, прискорили його рух обраним шляхом. Гроші давали йому можливість відвідати Грецію, зібрати колекцію кераміки етрусків, якщо йому коли-небудь таке заманеться (нещодавно він читав цікаву книжку на цю тему, написану американцем, який мешкав у Римі), приєднатися до мистецьких спільнот і навіть фінансувати їх. Гроші давали йому можливість, скажімо, читати допізна Мальро[95], адже вранці йому нема потреби прокидатися на роботу. Днями він придбав двотомне видання «Психології мистецтва» Мальро та з великим задоволенням читав його французькою з допомогою словника. Він подумав, що міг би трохи подрімати, а потім знову почитати книжку, і байдуже котра година. Він почувався затишно й уже почав дрімати, хоч випив не одну чашку кави. Йому було комфортно, спинка й підлокітники канапи обіймали його, ніби чиїсь турботливі руки. Він вирішив заночувати у вітальні. Все одно зручніше, ніж канапа нагорі. Може, за хвилю він встане й принесе собі ковдру.

— Томе?

Він розплющив очі. Мардж босоніж бігла сходами донизу. Вона тримала в руці його коричневий шкіряний футляр.

— Я знайшла тут персні Дікі, — сказала вона, переводячи подих.

— Ой, це Дікі дав мені їх. На зберігання. — Том встав з канапи.

— Коли?

— Здається, в Римі. — Він відступив назад, намацав черевики та взяв один. Він хотів приховати своє хвилювання.

— Що він збирався робити? Чому він віддав їх тобі?

Мабуть, вона хотіла пришити свою бретельку й шукала нитку. Чорт забирай, чому він не додумався заховати персні кудись подалі, під ту ж таки підкладку своєї валізи?

95

Андре Мальро — французький письменник, мистецтвознавець, політичний діяч.